Вона опускає обличчя, і її губи торкаються водяної поверхні. Кожен ковток здається таким гучним, як вибух набою. Один, три, п’ять; вона глитає, вдихає, глитає, вдихає. У відрі ціла її голова.

Дихає. Помирає. Мріє.

Це він заворушився? Він унизу? Він повертається нагору?

Дев’ять, одинадцять, тринадцять, вона напилася. Навіть забагато — живіть розтягується, булькає. Вона опускає бляшанку у відро й наповнює її. Тепер треба безшумно повернутися. Не вдарившись об стіну, об двері. Не спіткнувшись, не вихлюпнувши воду. Вона обертається й починає повзти, тримаючи в лівій руці бляшанку.

Марі-Лор доповзає до дверей своєї кімнати, а тоді чує німця. Він за три чи чотири поверхи під нею, обшукує одну з кімнат; вона чує звук, із яким наче ящик із деталями скидають на підлогу. Деталі підстрибують, висипаються, котяться.

Вона постягає праву руку й тут, просто у дверях, знаходить щось велике, квадратне, тверде й укрите тканиною. Її книжка! Роман! Лежить у неї на шляху, наче туди її для неї поклав батько. Напевно, це німець скинув її з ліжка. Вона якомога тихіше піднімає її й пригортає до грудей.

Чи вдалося б їй спуститися вниз?

Прослизнути повз нього й вийти на вулицю?

Але вода вже заповнює її капіляри, покращує кровообіг; вона вже думає зосередженіше. Їй не хочеться померти; вона вже занадто ризикує. Навіть якщо якимось дивом їй і вдасться прослизнути повз німця, ніхто не може гарантувати, що назовні їй буде безпечніше, ніж у будинку.

Вона доповзає до сходового майданчика. До порога спальні свого діда. Намацує собі шлях у гардероб, заповзає у відчинені двері й обережно зачиняє їх за собою.

Набої просвистують у них над головами, струшуючи підвал, мов прохідні вантажні потяги. Вернер уявляє американських артилеристів: коригувальників вогню з оптичними приладами, установленими на каменях, танкових гусеницях чи огорожі готелю; стрільців, що вираховують швидкість вітру, висоту підняття цівки, температуру повітря; радіоінженерів із притиснутими до вух телефонними слухавками, що називають координати цілей.

— На три градуси правіше, відстань та сама.

Спокійні, утомлені голоси скеровують вогонь. Напевно, саме таким голосом говорить Господь, коли прикликає до себе душі. Сюди, будь ласка.

Просто числа. Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати. У них так само.

— Мій прадід, — раптом озивається Фолькгаймер, — працював лісорубом у часи, коли ще не було пароплавів і ходили вітрильники.

У темряві точно не скажеш, але Вернерові здається, що Фолькгаймер підвівся і проводить руками вздовж однієї з трьох тріснутих балок, які тримають стелю. Він зігнув ноги в колінах, щоб пристосуватися до свого зросту. Як Атлант, що ось-ось закине на плечі небо.

— Тоді, — продовжує Фолькгаймер, — усій Європі потрібні були щогли для кораблів. Але більшість країн уже ви´різали всі високі дерéва. Англія, розказував прадід, на цілому острові не мала й тріски вартісного дéрева. Отож щогли для британських та іспанських кораблів, та й португальських також, прибували з Пруссії, з лісів, у яких я виріс. Прадід знав, де знайти найвище дерево. Щоб спиляти деякі з таких дерев, п’ятьом чоловікам доводилося працювати три дні. Спочатку клинці занурювалися в стовбур, говорив він, мов голки в слонячу шкуру. Найбільші дерева починали тріщати, тільки коли в них заганяли із сотню клинців.

Свистять набої, підвал стрясається.

— Прадід казав, що любив уявляти, як величезні дерева тягнуться за запрягами коней по всій Європі, через річки, через моря, до Британії, де з них знімуть кору, оброблять і знову піднімуть на кораблях, зробивши з них щогли, а потім, у своєму другому житті, вони переживуть десятиліття боїв, плаваючи величними океанами, аж доки нарешті впадуть і помруть удруге.

Над ними пролітає ще один набій, і Вернерові видається, що він чує, як тріщить дерево величезних балок над ними. «Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що росла мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, або ж сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років?»

— Там, звідки я родом, дерева викопують з-під землі. Доісторичні дерева, — зауважує Вернер.

— Мені страшенно хотілося звідти поїхати, — зітхає Фолькгаймер.

— І мені.

— А тепер?

Бернд зотліває в кутку. Юта десь бродить світом, дивлячись, як тіні виплутуються з тенет ночі, дивлячись, як на світанні шкандибають повз неї шахтарі. Цього було досить, коли Вернер був малий, хіба ні? Світу диких квітів, що проростали крізь поіржавілі викинуті деталі. Світу ягід, морквяних шкірок і казок фрау Елени. Різкого запаху дьогтю, і швидких потягів, і гудіння бджіл над квітковими горщиками. Дріт, котушка й голосіз радіо — веретено, на якому він пряв собі мрії.

Передавач чекає на столі, приставленому до димаря. Під ним — два корабельні акумулятори. Дивна машина, зроблена багато років тому, щоб говорити до привидів. Марі-Лор якомога обережніше підповзає до лавки від піаніно й залізає на неї. У когось точно має бути радіо — у пожежної бригади, якщо такі ще є, або в бійців руху Опору, або в американців, що обстрілюють місто. У німців, у їхніх підземних укріпленнях. Може, навіть в Етьєна. Вона намагається уявити, як він, згорбившись у якомусь закутку, крутить ручки уявного радіо. Може, він думає, що вона загинула. Може, все, що йому треба, — почути лише нотку надії.

Вона проводить пальцями по каменях, із яких викладений димар, аж доки знаходить важеля, якого для неї там установив дід. Натискає на нього усією своєю вагою, й антена над дахом починає підніматися вгору зі слабким скрипом.

Надто голосно.

Вона чекає. Рахує до ста. Знизу нічого не чути.

Її пальці знаходять вимикачі під столом: один від мікрофона, другий від передавача. Вона не пам’ятає, який саме з них для чого. Клацає одним, а тоді другим. Усередині великого передавача починають гудіти електронні лампи.

Це не надто голосно, Papa?

— Не голосніше за бриз. За відзвук пожеж.

Вона проводить пальцями по шнурах і знаходить мікрофон.

Заплющити очі — не означає зрозуміти, що таке сліпота. Під вашим світом небес, лиць і будівель є грубіший і старіший світ, місце, де літаки розвалюються на частини, а повітрям, мов стрічки, шугають звуки. Марі-Лор сидить на горищі високо над землею й чує, як лілії шелестять листям у болотах за три кілометри від будинку. Як американці мчать через поля, спрямовуючи свої велетенські гармати на дим із Сен-Мало. Сім’ї, що зібралися навколо гасових ламп у підвалах, ворон, що скачуть по купах цегли, мух, які сідають на трупи в канавах; вона чує, як дрижать тамаринди, тріщать сойки й горить трава на дюнах. Вона відчуває величезний гранітовий кулак, глибоко занурений у земну кору, на якому стоїть Сен-Мало, й океан, який угризається в нього з усіх чотирьох сторін, і сусідні острівці, що витримують натиск коловоротних припливів. Чує, як корови п’ють із камінних корит, як дельфіни вистрибують із зеленої води Ла-Маншу, як скелет мертвого кита колишеться у воді за п’ять льє від берега, кістковий мозок якого став столітнім джерелом їжі для безлічі створінь, що проживуть усе своє життя й не побачать і фотона сонячного світла. Як її равлики в гроті тягнуть свої тіла, переповзаючи через камені.

Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

Вільною рукою вона розгортає книжку в себе на колінах. Пальцями знаходить рядки. Підносить мікрофон до губ.

Зранку четвертого дня перебування в полоні під рештками «Бджолиного готелю» Вернер слухає полагоджений трансивер, крутячи ручку туди-сюди, коли просто у його здорове вухо дівчачий голос каже: «О третій годині ночі я прокинувся від якогось страшного струсу». Він думає: «Це від голоду, від гарячки, це я уявляю, це мій розум витворює зі статики слова…»

Дівчина продовжує: «Я піднявся на постелі і став прислухатися, аж раптом мене відкинуло на середину каюти».