— Наступної суботи тобі виповниться дванадцять, так, Мішелю?

— Нарешті.

— Ти так поспішаєш подорослішати?

— Мама сказала, що дозволить мені водити мопед.

— Он воно що, — сміється Марі-Лор. — Через мопед.

У неї під долонями мороз витворює мільярди крихітних діадем і корон на дощечках лавки — візерунки дивовижної складності.

Мішель притуляється до неї й затихає. Рухаються лише його руки — клацають чимось, натискають кнопки.

— Що це за гра?

— «Воєначальник».

— Змагаєшся з комп’ютером?

— Із Жаком.

— А де Жак?

Хлопчик поглинутий грою. Жак може бути де завгодно, але зараз він у грі. Марі-Лор сидить, обпершись на ціпок, а хлопчик захоплено натискає на кнопки. Заякийсь час він вигукує: «Ой!» — і з гри лунає кілька фінальних акордів.

— Усе гаразд?

— Він мене вбив. — Мішель повертається в реальність, знову підводить погляд. — Я про Жака. Він мене прикінчив.

— У грі?

— Так. Але я завжди можу знову почати.

Вітер здуває іній із гілок. Її поглинають відчуття: сонце гріє долоні, збоку притуляється теплий онук.

— Mamie, а ти що хотіла отримати в подарунок на дванадцяті іменини?

— Книжку Жуля Верна.

— Таку, як Maman мені читала? І що, отримала?

— Можна й так сказати.

— У тій книжці було багато складних назв риб.

Вона сміється.

— А також коралів і молюсків.

— Особливо молюсків. Такий прегарний ранок, правда, Mamie?

— Чудовий.

У саду біля підніжжя пагорба гуляють люди, вітер співає урочисті гімни в живоплоті, й великі старі кедри порипують біля входу в лабіринт. Марі-Лор уявляє, як електромагнітні хвилі входять у пристрій Мішеля і виходять із нього, точно як Етьєн колись описував, тільки тепер їх куди більше, ніж у його часи, десь у мільйон разів. Потоки повідомлень, ріки телефонних розмов, телевізійних програм, електронних листів, що линуть через незліченні мережі дротів і кабелів, переплетені над містом і під ним, проходять крізь будівлі, тунелі метро, між антенами на дахах будівель, ліхтарними стовпами зі стільниковими передавачами; реклама магазинів, мінеральної води й печива злітає в космос і повертається назад на Землю. «Я запізнюся» та «Може, замовимо столик?», «Купи авокадо» та «Що він сказав?», десять тисяч «Мені тебе бракує», п’ятдесят тисяч «Люблю тебе», листи з погрозами та новинками ринку, реклами прикрас, кави й меблів літають, незримі, над районами Парижа, над полями бою й могилами, над Арденнами, над Рейном, над Бельгією і Данією, над мінливим, укритим шрамами ландшафтом, який ми називаємо країнами. Хіба так важко повірити, що душі мандрують тими ж дорогами? Що її батько, Етьєн, мадам Манек і німецький хлопець на ім’я Вернер шугають у небі зграями, мов чаплі, мов крячки, мов шпаки? Що невидні каравани душ пролітають десь високо, і якщо прислухатися, то можна їх почути? Вони пропливають над димарями, над тротуарами, пронизують твою куртку, сорочку, груди, легені, й виринають з іншого боку, й у цьому повітрі — бібліотека й платівка кожного прожитого життя, кожного вимовленого речення, кожного слова, що й досі в ньому відлунює.

Щогодини, думає вона, з цього світу йдуть люди, які пам’ятають війну.

Ми відроджуємося в траві. У квітах. У піснях.

Мішель бере її під руку, й вони разом спускаються доріжкою, виходять через ворота на рю Кюв’є. Марі-Лор проминає один риштак, два риштаки, три, чотири, п’ять, і коли вони наближаються до її будинку, каже:

— Залиш мене тут, Мішелю. Зможеш знайти дорогу додому?

— Звісно.

— Тоді до наступного тижня.

Він цілує її в обидві щоки.

— До наступного тижня, Mamie.

Вона слухає, як він віддаляється. Коли його кроки затихають, їй залишаються тільки гудки машин, гуркіт трамваїв і швидка хода змерзлих пішоходів.

Подяка

Я вельми вдячний Американській академії в Римі, Комісії з мистецтва штату Айдахо, а також Меморіальному фондові Джона Саймона Ґуґґенгайма. Дякую Френсісові Жефару, який уперше привіз мене в Сен-Мало. Дякую Бінкі Урбану та Клер Рейнгіл за їхній ентузіазм і віру в мене. Особливе спасибі Нен Ґрегем, яка чекала десять років, а тоді віддала цій книжці своє серце, олівець і багато годин роботи.

Окрім цього, я в боргу перед книжками «І настало світло» Жака Люсерайна, «Капут» Курціо Малапарте, «Вільшаний король» Мішеля Турньє, «Ви, напевно, жартуєте, пане Фейнман!» Річарда Фейнмана («Він лагодить радіо силою думки!»); перед Кортом Конлі, що постійно надсилав мені старанно дібрані матеріали; перед першими читачами: Галом і Жаком Істманами, Метом Кросбі, Джесікою Сакс, Меган Твіді, Джоном Сільверменом, Стівом Смітом, Стефані Нелен, Крісом Дорром, Марком Дорром, Діком Дорром, Мішель Мурамбль, Карою Вотсон, Честоном Кнапом, Меґ Сторі та Емілі Форленд, а особливо перед своєю матір’ю, Мерилін Дорр, яка була моїм доктором Жефаром, моїм Жулем Верном.

Найбільше я вдячний Оуену та Генрі, які жили з цією книжкою все життя, і Шоні, без якої її не було б і на якій тримається все.