— Ми поїдемо в Париж, — каже він. — Я там ніколи не бував. Покажеш мені його.

За півтора кілометра від Сен-Мало Вернера підбирають троє французьких бійців руху Опору, що об’їжджають вулиці вантажівкою. Спочатку вони думають, що врятували маленького сивого дідусика. Почувши його акцент, помітивши німецьку гімнастерку під старезною сорочкою, вирішують, що натрапили на шпигуна — який чудовий улов! Далі розуміють, що він ще дуже юний. Вони передають Вернера американському чиновникові в реквізованому готелі, перетвореному на центр роззброєння. Спочатку Вернер боїться, що його поведуть у підвал — тільки не в яму! — але його забирають на третій поверх, де вкрай втомлений перекладач, який уже місяць реєстрував німецьких полонених, записує його ім’я і звання, а також ставить кілька стандартних питань, доки якийсь чиновник обшукує Вернерів наплічник і віддає його назад.

— Дівчина, — питає Вернер французькою, — ви бачили дівчину?

Але перекладач лише посміхається й каже щось чиновникові англійською, наче всі німецькі солдати питають його про дівчат.

Його відводять у двір, обнесений колючим дротом, де восьмеро чи дев’ятеро інших німців у високих чоботях сидять, тримаючи м’яті фляжки. Один із них вбраний у жіночий одяг, у якому він, вочевидь, намагався дезертирувати. Двоє старшин, троє рядових. Фолькгаймера серед них немає.

Увечері приносять казан із супом, і він проковтує чотири порції з бляшаної кварти. За п’ять хвилин його вивертає. Зранку суп знову не надовго затримується в шлунку. Небом пливуть зграї хмар. Його ліве вухо так нічого й не чує. Він перебирає в пам’яті згадки про Марі-Лор — її руки, її волосся, — хоч і боїться, що так вони зносяться й зітруться. За день після арешту його разом із двадцятьма іншими колоною ведуть на схід і замикають на складі, у якому вже перебувають полонені. Через відчинені двері йому не видно Сен-Мало, але чути, як сотнями пролітають літаки. Над горизонтом удень і вночі висить заслона диму. Медики двічі пробують нагодувати Вернера вівсянкою, але він її вибльовує. Останнє, що йому вдалося з’їсти, були персики.

Може, повертається гарячка; може, він отруївся осадом із відра для фарбування в тому готельному підвалі. Може, його тіло відмовляється боротися. Він розуміє, що без їжі помре. Але коли їсть, то почувається так, наче смерть уже за спиною.

Зі складу їх переводять у Дінан. Більшість полонених — хлопці або немолоді чоловіки, скалічені залишки колишніх рот. Вони несуть плащі, наплічники, ящики; кілька тягнуть валізи яскравих кольорів, узяті невідь-де. Колишні побратими йдуть поряд, але більшість із них між собою не знайомі, й усі вони бачили таке, що хотіли б забути. Їх не залишає відчуття припливу за спиною, повільної, але все вищої хвилі гніву й бажання відплати.

Він іде у твідових штанях, що належали дідові Марі-Лор; несе свій наплічник з речами. Йому вісімнадцять. Усе життя його вчителі, його радіо, його вожді говорили йому про майбутнє. Але яке майбутнє чекає на нього тепер? Дорога попереду порожня, усі його думки спрямовані всередину: він бачить, як Марі-Лор зникає за рогом, мов попіл від вогнища, й відчуває, як сум стискає його серце.

Першого вересня Вернер, прокинувшись, не здужає підвестися. Двоє полонених відводять його у ванну й назад, а потім кладуть на траву. Молодий канадець у шоломі медика світить Вернерові в очі ліхтариком. Його переміщають у вантажівку, кудись везуть і заносять у намет, повний хворих при смерті. Медсестра щось коле йому в руку. Вливає якусь рідину йому в рота з ложки.

Тиждень він живе в дивному зеленкуватому світлі у великому брезентовому наметі, затиснувши в одній руці свою торбину, а в другій — маленький дерев’яний будиночок. Коли почувається на силі, то бавиться з ним. Крутить димар, відсуває панелі на даху, заглядає всередину. Яка майстерна робота!

Щодня ліворуч і праворуч від нього ще одна душа підноситься до неба, і йому здається, ніби він чує далеку музику, ніби десь за зачиненими дверима грає його старе радіо, але почути його можна, тільки притиснувшись здоровим вухом до матраца, однак музика така тиха, що часом він не впевнений, чи й справді вона грає.

Він переконаний, що має гніватися, але не знає, через що саме.

— Він не їсть, — зауважує медсестра англійською.

Пов’язка медика на рукаві.

— Гарячка?

— Так.

Кажуть щось іще. Називають числа. Уві сні він бачить ясну прозору ніч, геть замерзлі канали, світло в шахтарських будинках і фермерів, що катаються на ковзанах по річці. Він бачить субмарину, що заснула в темних глибинах Атлантичного океану; бачить Юту, яка притискається обличчям до ілюмінатора й дихає на скло. Він майже очікує побачити, як з’являється величезна рука Фолькгаймера, допомагає йому підвестися й заводить його в «Опель».

А як там Марі-Лор? Чи відчуває вона й досі його пальці між своїми, як він відчуває її?

Однієї ночі він сідає в постелі. На ліжках навколо нього десятки недужих і поранених. Теплий вересневий вітер обдуває луг і хитає намет.

Вернер злегка крутить головою. Вітер сильний і ще сильнішає, брезент надимається, мов вітрило, і в щілині видно, як розгойдуються дерева. Усюди шелест. Вернер кладе свій старий блокнот і будиночок у наплічник, чоловік позаду нього марить щось питально собі під ніс, а решта хворих спить. Йому вже навіть не хочеться пити. Він лише відчуває холодне, байдуже місячне світло, що розсіюється по намету. Там, за відчиненою заслоною, над верхівками дерев мчать хмари. У бік Німеччини, у бік дому.

Срібні й сині, сині й срібні.

Між рядами ліжок пролітають аркуші паперу, й Вернерове серце починає битися швидше. Він бачить, як фрау Елена стоїть на колінах біля печі й ворушить вугілля. Діти лежать у ліжечках. Маленька Юта спить у своїй колисці. Його батько запалює ліхтаря, заходить у ліфт і зникає.

Голос Фолькгаймера: «Ким ти міг би стати».

Здається, Вернерове тіло під ковдрою стало невагоме. За ляскотливою заслоною танцюють дерева й хмари пролітають повз швидким маршем. Вернер перекидає за край ліжка спочатку одну, а потім другу ногу.

— Ернсте, — кличе чоловік позаду нього, — Ернсте.

Але Ернста немає, ніхто не відгукується, американський солдат біля входу в намет спить. Хлопець проходить повз нього на траву.

Вітер обдуває його тіло під майкою. Він повітряний змій, надувна кулька.

Якось вони з Ютою зробили з трісочок маленький кораблик і принесли його до річки. Юта розфарбувала його яскравими фарбами, багряною й зеленою, й урочисто опустила на воду. Але кораблик упав на бік, щойно його підхопила течія. Суденце віднесло геть, куди вони не могли дістатися, і накрило чорною водою. Юта глянула на Вернера вологими очима, смикаючи розтріпані петлі на своєму вовняному светрі.

— Не страшно, — заспокоїв він. — Мало що вдається з першої спроби. Зробимо інший, кращий.

Чи зробили вони його? Вернер сподівається, що так. Він ніби пам’ятає кораблик — інший, витриваліший, — який тримався на воді. Він доплив до закруту й залишив їх позаду. Це було чи ні?

Місячне світло сяє й вихориться; шматки хмар скупчуються над деревами. Скрізь кружляє листя. Але місячне світло не колишеться від вітру, його промені повільно пронизують хмари, повітря, пригладжують нахилену траву.

Чому світло не хитається від вітру?

З іншого боку поля американець дивиться, як хлопець виходить із намету для хворих і йде в бік дерев. Він підводиться, піднімає руку.

— Стій! — кричить він. — Halt!

Однак Вернер уже перейшов за край поля. Він наступає на міну, встановлену його ж армією три місяці тому, й зникає у фонтані землі.

Розділ 11

1945 рік

У січні 1945 року фрау Елену та останніх чотирьох дівчат із сиротинцю: близнят, Ганну й Сусанну Герліц, Клодію Фостер та п’ятнадцятирічну Юту Пфенніг перевезли з Ессена до Берліна працювати на заводі з виготовлення деталей до машин.