Етьєн винаймає ту саму квартиру на рю де Патріарш, де виросла Марі-Лор. Він щодня купує газети й переглядає списки звільнених полонених, і без упину слухає один із трьох радіоприймачів. Де Ґолль те, Північна Африка це. Гітлер, Рузвельт, Ґданськ, Братислава, імен повно, але її батька не згадують.
Щоранку вони йдуть до вокзалу Аустерліц і чекають. Великий годинник вистукує невмолимий біг секунд, а Марі-Лор сидить поряд із дідом і слухає втомлене човгання ніг.
Етьєн бачить солдатів із щоками впалими, наче чашки. Тридцятирічних, яким можна дати вісімдесят. Чоловіків у зношеному вбранні, які тягнуться до голови, щоб зняти капелюха, якого там немає. Марі-Лор уявляє перехожих за звуками їхніх черевиків: оці маленькі, оці важать тонну, а від цих заледве щось лишилося.
Вечорами вона читає, доки Етьєн говорить по телефону, пише петиції до служби репатріації чи листи. Вона може проспати тільки дві-три години поспіль. Її будять фантомні бомби.
— Це просто автобус, — каже Етьєн, який тепер спить на підлозі поруч неї. Або: — Це лише пташки. — Або: — Там нікого немає, Марі-Лор.
Мало не щодня ревматичний старенький фахівець із молюсків доктор Жефар приходить на вокзал Аустерліц чекати разом із ними, рівно тримаючи спину, бородатий, з краваткою-метеликом, пахнучи розмарином, м’ятою і вином. Він називає її Лореттою; він розказує їй, як сумував за нею, як думав про неї щодня, як побачити її означало для нього знову повірити, що на доброті тримається світ.
Вона сидить, притулившись плечем до Етьєнового плеча чи доктора Жефара. Papa може бути де завгодно. Голос, що просто зараз наближається, може бути його. Або оті кроки праворуч. Він може бути у в’язниці, в окопі, десь за тисячу кілометрів звідси. Або, можливо, він уже давно пішов із життя.
Вона відвідує музей, тримаючи Етьєна під руку, розмовляє з різними чиновниками, багато з яких її пам’ятають. Директор особисто розказує, що вони шукають її батька і що вони й далі допомагатимуть їй із квартплатою, з освітою. «Море полум’я» ніхто не згадує.
Розквітає весна; радіохвилі заповнюють повідомлення. Берлін капітулює, Ґерінґ капітулює; відкривають загадкові катакомби нацистів. Проводять стихійні паради. Люди, що теж чекають на вокзалі Аустерліц, шепочуть, що повернеться тільки один зі ста. Що в тих, хто повернувся, шиї можна обхопити великим і вказівним пальцем. Що коли вони задирають сорочки, видно, як під ребрами рухаються легені.
Кожен з’їдений шматок смакує мов зрада.
Навіть ті, що повернулися, знає вона, стали іншими, старшими, ніж мали б бути, наче їх тримали на іншій планеті, де час біжить швидше.
— Є ймовірність, — застерігає Етьєн, — що ми так нічого й не дізнаємося. Ми маємо бути до цього готові.
Марі-Лор чує голос мадам Манек: «Ніколи не припиняй вірити».
Усе літо вони ходять на вокзал, Етьєн завжди сидить з одного боку, а доктор Жефар — з другого. А тоді, одного серпневого полудня, Марі-Лор веде їх угору довгими сходами, виводить на сонце й питає, чи безпечно перейти вулицю. Вони запевняють, що безпечно, і вона веде їх уздовж причалу до Ботанічного саду.
Гравійними доріжками бігають шумні хлопчаки. Недалеко хтось грає на саксофоні. Вона зупиняється біля альтанки, що гуде, мов вулик. Небо здається таким високим і далеким. Десь комусь удається скинути із себе пелену горя, але не Марі-Лор. Поки що. Гірка правда в тому, що вона дівчина-інвалід, у якої немає ні дому, ні батьків.
— Що тепер, — питає Етьєн. — Пообідаємо?
— У школу, — каже вона. — Мені хочеться в школу.
Розділ 12
1974 рік
Квартира Франка Фолькгаймера на третьому поверсі будинку без ліфта в передмісті Пфорцгайма, що в Західній Німеччині, має три вікна. Майже все, що з них видно, — це рекламний щит, закріплений на карнизі будівлі навпроти. На ньому зображені різноманітні види м’яса, шматки ковбаси, заввишки з Фолькгаймера, червоні й рожеві, з сірими краями, прикрашені гілочками петрушки завбільшки з кущ. Уночі чотири безрадісні прожектори над щитом заливають квартиру дивним відбитим світлом.
Йому п’ятдесят один рік.
Косий квітневий дощ падає в променях прожекторів, телевізор моргає блакитним. Фолькгаймер звично пригинається, йдучи коридором, що з’єднує кухню й кімнату. Ні дітей, ні хатніх тварин, ні рослин, майже порожні книжкові полиці. Лише розкладний столик, матрац і крісло перед телевізором, у яке він і сідає, тримаючи на колінах бляшанку здобного печива. Він з’їдає його одне за одним: спочатку кружальця з квіточками, потім кренделики і нарешті листочки.
На екрані чорний кінь допомагає людині вилізти з-під упалого дерева.
Фолькгаймер установлює й ремонтує телевізійні антени. Щоранку він вбирає синій комбінезон, витертий на широких плечах і закороткий унизу, і йде на роботу у великих чоботах. Він досить сильний, щоб пересувати масивні розсувні драбини самотужки, та й не великий любитель поговорити, тому виїжджає на більшість викликів сам. Люди телефонують в офіс компанії, замовляють установлення антени, скаржаться на поганий сигнал, перешкоди, на шпаків, що звили гніздо на дротах. Фолькгаймер приїжджає, лагодить обірваний кабель, збиває гніздо мітлою або піднімає антену вище.
Лише в найвітряніші, найхолодніші дні Фолькгаймер почувається в Пфорцгаймі як удома. Йому подобається, коли вітер задуває йому за комір, подобається бачити прозоре від вітру світло, припорошені снігом далекі схили пагорбів, дерева (усі одного віку — посаджені після війни), вкриті блискучим інеєм. Зимовими пообіддями він ходить між антенами, мов матрос між снастями. У сутінковому синьому світлі йому згори видно, як на вулицях люди поспішають додому; часом повз нього пролітає чайка, біліючи на тлі ночі. Приємна, звична вага інструментів у нього на поясі, запах дрібного дощу, кристалічний блиск сутінкових хмар: лише в такі миті Фолькгаймер має мир у душі.
Але в більшість днів, особливо теплих, життя його виснажує; дедалі більші затори, графіті, політика компанії, усі незадоволено бурчать про бонуси, пільги, понаднормові години. Іноді, у повільній літній спеці, задовго до світанку, Фолькгаймер ходить квартирою у світлі прожекторів й відчуває свою самотність, мов хворобу. Він бачить, як високі ялини рядами колишуться на грозовому вітрі, чує, як скриплять їхні серцевини. Він згадує ґрунтову підлогу будинку, у якому зростав, мереживне світанкове світло, що лилося крізь ялинові лапи. Іншим разом його переслідують передсмертні погляди людей, і в спогадах він знову їх убиває. Убитий у Лодзі. Убитий у Любліні. Убитий у Радомі. Убитий у Кракові.
Дощ стукає у вікна, барабанить по даху. Перш ніж піти спати, Фолькгаймер спускається в під’їзд перевірити пошту. Він не заглядав у свою скриньку понад тиждень. Між двома листівками й рахунком лежить невеличкий пакунок від ветеранської організації із Західного Берліна. Він несе пошту у квартиру й відкриває його.
На однаковому білому тлі сфотографовані три різні предмети, до кожного прикріплена акуратна картка з номером.
14-6962. Солдатський полотняний наплічник, сірий, із двома лямками.
14-6963. Маленький будиночок, зроблений із дерева, розбитий з одного боку.
14-6964. Квадратний записник із м’якою обкладинкою, на якій написано одне слово: «Fragen».
Будиночок він не впізнає, наплічник міг би належати будь-якому солдатові, але, чий це записник, він розуміє з першого погляду. На горішньому куті чорнилом виведено В. П. Фолькгаймер кладе два пальці на фотографію, ніби намагаючись підняти його і погортати.
Він був ще дитиною. Вони всі були дітьми. Навіть найбільші з них.
У листі написано, що ця організація намагається передати речі родичам убитих солдатів, чиї імена невідомі. За їхньою інформацією, він, фельдфебель Франк Фолькгаймер, служив старшим офіцером загону, до якого входив власник цієї торби, забраної армією США з табору для полонених у Франції, у Берне, 1944 року.