Троє підлітків проходять повз них, сміючись, і Макс проводить їх пронизливим поглядом. На щербатій, укритій мохом бетонній стіні висить маленька кам’яна табличка: «Ici a été tué Buy Gaston Marcel agé de 18 ans, mort pour la France le 11 août 1944».[71] Юта сідає на землю. Море бурхливе, темно-сіре. Табличок з іменами загиблих тут німців немає.

Для чого вона приїхала сюди? Які відповіді сподівалася знайти? Другого ранку вони сидять на площі Шатобріан через дорогу від історичного музею, де тверді лавки дивляться на квіткові клумби, оточені високими металевими півколами. Під тентами туристи розглядають виставлені на продаж смугасті светри й акварельні пейзажі з піратськими кораблями у рамах; якийсь чоловік наспівує, обіймаючи доньку за плечі.

Макс піднімає погляд від чашки:

— Mutti, що облітає світ, але залишається в кутку?

— Не знаю, Максе.

— Поштова марка, — він їй усміхається.

— Я зараз повернуся, — обіцяє вона.

Чоловік за стійкою в музеї — бородань років п’ятдесяти. Напевно, застав війну і все пам’ятає. Вона розкриває торбинку, дістає прим’ятий дерев’яний будиночок і каже, стараючись говорити французькою якомога чистіше:

— Це було в мого брата. Думаю, він знайшов це тут. Під час війни.

Чоловік хитає головою, й вона ховає будиночок назад у торбинку. А тоді він просить ще раз на нього глянути. Він підносить іграшку до світла лампи й повертає вхідними дверима до себе.

— Oui, — каже він нарешті. Жестом показує Юті, щоб вона почекала на вулиці, за мить замикає за собою двері й веде її та Макса вузькою похилою вуличкою. Повернувши ліворуч і праворуч із десяток разів, вони стають перед фасадом будинку — копією того, який Макс тепер крутить у руках.

— Номер чотири по рю Воборель, — повідомляє чоловік. — Будинок Лебланів. Його розділили на квартири й уже багато років здають в оренду відпочивальникам.

Кам’яні стіни заплямовані лишайником; вилужені мінерали залишили філігрань потоків. Із вікон звисають квіткові горщики з пишними шапками квітів герані. Міг Вернер зробити цю модель? Чи, може, він її купив?

— А тут жила дівчина? Ви знаєте про дівчину? — питає Юта.

— Так, під час війни тут жила сліпа дівчина. Моя мама розповідала про неї. Щойно закінчилася війна, вона переїхала.

У Юти перед очима стрибають зелені цятки, наче вона довго дивилася на сліпуче сонце.

Макс смикає її за зап’ястя.

— Mutti, Mutti!

— Звідки, — цікавиться вона, щосили дошуковуючись слів французькою, — у мого брата могла взятися мініатюрна копія цього будинку?

— Може, дівчина, що жила тут, знає? Я знайду для вас її адресу.

— Mutti, Mutti, поглянь, — Макс смикає досить сильно, щоб привернути до себе увагу. Вона опускає погляд. — Здається, цей будиночок відчиняється. Я знаю, як його відчинити.

Марі-Лор Леблан завідує невеличкою лабораторією в паризькому Національному музеї природничої історії. Вона зробила значний внесок у дослідження молюсків і написала наукові роботи про них: монографію з еволюційного обґрунтування форми західноафриканських губчастих молюсків, часто цитовану доповідь зі статевого диморфізму карибських волют. Вона відкрила два нових підвиди хітонів. У рамках роботи над дисертацією побувала на островах Бора-Бора й Біміні, бродила в крислатому капелюсі з відром між рифами, збирала молюсків на трьох континентах.

Марі-Лор не колекціонує експонати так, як це робив доктор Жефар, збирач, що завжди прагнув систематизувати їх за класом, родиною, родом, видом, підвидом. Вона любить бути серед живих тварин — чи на рифах, чи у її акваріумах. Знаходити равликів, що повзуть по каменях, цих крихітних вологих істот, що вибирають із води кальцій і будують із нього химерні світи, які носять на спинах, їй досить. Більш ніж досить.

Вони з Етьєном подорожували, доки могли. Побували на Сардинії та в Шотландії, покаталися на горішній частині двоповерхового автобуса в Лондоні, що проковзував під гілками дерев. Етьєн купив собі два гарні транзисторні радіоприймачі; він помер тихо, у віці вісімдесяти двох років, лежачи у ванні, й залишив їй багато грошей.

Хоч вони й найняли детектива, витратили кілька тисяч франків і перекопали сотні документів у німецьких архівах, їм так і не вдалося дізнатися, що саме сталося з її батьком. Вони дістали підтвердження того, що 1942 року його утримували в трудовому таборі Брайтенау. Знайшли запис табірного лікаря в Касселі про те, що чоловік на ім’я Даніель Леблан захворів на грип на початку 1943 року. Більше вони нічого не знають.

Марі-Лор і досі живе в тій квартирі, у якій виросла, й досі ходить у музей. У неї було два коханці. Перший — запрошений науковець, що більше не повернувся, а другий — канадець Джон, який розкидав речі — краватки, монетки, шкарпетки, льодяники — у кожній кімнаті, куди заходив. Вони познайомилися в магістратурі; він перепурхував із кафедри на кафедру з великою цікавістю, але без зосередженості на чомусь одному. Йому подобалися океанічні течії, архітектура й Чарльз Діккенс, і такі його різноманітні зацікавлення викликали в неї відчуття обмеженості, надто вузької спеціалізації. Коли Марі-Лор завагітніла, вони розірвали стосунки мирно, без скандалу.

Елен, їхній доньці, тепер дев’ятнадцять. Вона мініатюрна, має коротку стрижку, талановита скрипалька. Стримана, якими нерідко бувають діти сліпих батьків. Елен живе з матір’ю, але вони втрьох — Джон, Марі-Лор та Елен — обідають разом щоп’ятниці.

У Франції на початку сорокових війна залишалася тим центром, навколо якого розгорталися людські життя. Марі-Лор і досі не може носити завеликі черевики, її нудить від запаху вареної ріпи. Також їй несила слухати переліки прізвищ. Склад футбольної команди, джерела на останній сторінці журналів, представлення колег на зборах кафедри — усі вони здаються уривками тюремних списків, у яких вона так і не знайшла батькового імені.

Вона й досі рахує риштаки: тридцять вісім дорогою з дому до лабораторії. На її крихітному балконі з мереживною ґраткою ростуть квіти, і влітку вона може визначити час за тим, як широко розкрилися пелюстки енотери. Коли Елен гуляє з друзями й квартира здається надто тихою, Марі-Лор іде до ресторанчика, куди ходить щоразу, «Ла Віляж Монж», просто біля Ботанічного саду, й замовляє смажену качку в пам’ять про доктора Жефара.

Чи щаслива вона? Кожного дня в неї бувають миті щастя. Наприклад, коли вона стоїть під деревом і слухає, як листя тремтить на вітрі, або коли відкриває пакунок від збирача й звідти долинає той старий солоний запах океанських мушель. Коли вона згадує, як читала Елен Жуля Верна, а та засинала поруч із нею, притулившись збоку теплою, важкою голівкою.

Однак бувають і години, коли Елен запізнюється. Тоді Марі-Лор відчуває тривогу кожною своєю клітиною. Тоді вона нахиляється над лабораторним столом і відчуває навколо себе всі інші музейні кімнати, шафи, повні забальзамованих жаб, вугрів і хробаків, шухляди з проштрикнутими жуками, сухими рослинами, підвали, повні кісток, і раптом їй здається, що вона працює в мавзолеї, що його відділи — це впорядковані кладовища, що всі ці люди — науковці, сторожі, доглядачі й відвідувачі — займають галереї мертвих.

Але такі моменти нетривалі й рідкісні. У її лабораторії заспокійливо булькають шість акваріумів; біля дальньої стіни стоять три шафи, у кожній із яких по чотириста шухляд, перенесених багато років тому з кабінету доктора Жефара. Щоосені вона читає курс майбутнім випускникам. Її студенти приходять і йдуть, приносячи із собою запах солоної яловичини, одеколону або бензину, і їй подобається розпитувати їх про їхні життя, будувати здогади про їхні пригоди, про те, які пристрасті та таємні дивацтва носять вони у своїх серцях.

Одного липневого вечора, у середу, її асистент тихо стукає у відчинені двері лабораторії. Булькають резервуари, гудять фільтри, нагрівачі води то вмикаються, то вимикаються. Він каже, що до неї прийшла якась жінка. Марі-Лор не забирає рук зі своєї друкарської машинки з шрифтом Брайля.