Зруйнована будівля над ними здригається, і в темряві Вернерові здається, що він на глибині двадцяти метрів ув’язнений на «Наутилусі», по корпусу якого шмагають мацаки десятка розлютованих морських чудовиськ. Він знає, що передавач має бути близько до даху. Близько до вибухів.

— Я врятував її, тільки щоб почути, як вона загине.

Фолькгаймер ніяк не виявляє того, що зрозумів Вернера. Покинув цей світ чи вирішив покинути: хіба велика тут різниця? Вернер забирає навушники й сидить серед пилу біля батареї.

«Його помічник, — читає вона далі, — люто бився з іншими чудовиськами, що виповзали збоку «Наутилуса». Екіпаж люто боровся з ними, пустивши в хід сокири. Канадець, Консель і я всаджували нашу зброю в м’ясисту масу спрутів. Сильний запах мускусу наповнив повітря».

Етьєн благав наглядачів, сторожа форту, десятки інших в’язнів. «Моя онука, моя двоюрідна онука, вона сліпа, вона сама…» Він запевняв, що йому шістдесят три, а не шістдесят, що його документи конфіскували незаконно, що він не учасник руху Опору; на ватяних ногах став він перед черговим фельдфебелем і, затинаючись, вимовляв кілька насилу стулених докупи фраз німецькою: «Sie müssen mich helfen!», «Meine Nichte ist herein dort!»,[65] але фельдфебель знизав плечима, як і решта, й оглянувся на місто, що горіло на протилежному березі, наче кажучи: «Що тут можна вдіяти?»

Коли ж заблукалий американський набій поцілив у форт і в приміщенні для боєприпасів застогнали знесені туди поранені, а мертвих поховали під камінням трохи вище від лінії припливу, Етьєн перестав розмовляти.

Приплив то накочується, то відступає. Останні сили Етьєн витрачає на те, щоб приборкати у своїй голові шум. Іноді йому майже вдається переконати себе в тому, що крізь задимлені кістяки будинків уздовж узбережжя він бачить дах свого дому. Йому майже вдається переконати себе, що той стоїть. Але потім той знову зникає, затягнутий димом.

Ні подушки, ні ковдри. Нужник — як у жахіттях. Годують із перебоями — їжу приносить дружина наглядача з цитаделі під час відпливу через чотиристаметрову кам’яну доріжку, тимчасом як у неї за спиною в місті вибухають бомби. Харчів завжди мало. Етьєн відволікає себе фантазіями про втечу. Перелізти через стіну, пропливти кількадесят сотень метрів, подолати прибережні хвилі. Щодуху пробігти через замінований пляж до котрихось із замкнених воріт. Нісенітниця.

Тут, у форті, в’язні бачать вибухи раніше, ніж чують їх гуркіт. У попередню війну Етьєн знав артилеристів, які могли подивитися в бінокль і визначити, куди поцілила бомба за кольором викинутого в повітря фонтану. Сірий означав камінь. Брунатний — землю. Рожевий — людей.

Він заплющує очі. Згадує години в книгарні мосьє Ебрара під світлом від лампи, де він уперше в житті слухав радіо. Як вилізав на крилас в соборі, щоб послухати голос Анрі, який злітав до стелі. Згадує тісні ресторанчики з вітражними вікнами й обшитими льоном стінами, куди батьки водили їх вечеряти; вілли корсарів із різьбленими поясками, доричними колонами й золотими монетами, умурованими в стіни; фасади зброярень і корабелень, міняйлів та господарів постоялих дворів, напис, який Анрі любив видряпувати на каменях фортечних мурів: «Швидше б звідси поїхати, ненавиджу це місце». Він згадує будинок Лебланів, свій дім! Високий і вузький, із гвинтовими сходами, схожими на закручену мушлю, де крізь стіни час від часу прослизав привид його брата, де жила й померла мадам Манек, де не так давно вони з Марі-Лор умощувалися на тахті й удавали, що летять над гавайськими вулканами, над захмареними лісами Перу, де лише тиждень тому вона сиділа на підлозі, схрестивши ноги, й читала йому про добування перлин біля узбережжя Цейлону, про капітана Немо й Аронакса у водолазних костюмах, про імпульсивного канадця Неда Ленда, що збирався увіткнути гарпуна в акулячий бік… Тепер усе це охоплене полум’ям. Усе, що зберігає його спогади.

Над фортом Насьональ розквітає убивчо яскравий світанок. Розтає Чумацький Шлях. Етьєн дивиться на пожежу й думає: «Скільки у світі палива».

До полудня дванадцятого серпня Марі-Лор прочитала в мікрофон сім із дев’яти останніх розділів. Капітан Немо звільнив свою субмарину від гігантського спрута й відразу ж потрапив в іншу халепу. Через кілька сторінок він налетів на військовий корабель, повний солдатів, пройшовши крізь його корпус, пише Верн, мов голка вітрильного майстра крізь полотно. Тепер капітан грає жалобу, жаску, скорботну мелодію на своєму оргáні, доки «Наутилус» спить у морських глибинах. Залишилося три сторінки. Чи втішила хоч когось Марі-Лор, передаючи цю історію по радіо, чи її двоюрідний дід, скорчений у якомусь вогкому підвалі із сотнею інших людей, зловив її хвилю, чи якась трійка американців, що лежали вночі в полі, чистячи зброю, приєдналися до її мандрівки темними трапами «Наутилуса», вона не знає.

Але їй приємно бути так близько до кінця.

Унизу німець спересердя двічі крикнув, а тоді змовк. «Чому б, — думає вона, — не прослизнути у двері гардероба та не вручити йому будиночок? Може, він її пожаліє?

Спочатку вона дочитає. А тоді вирішить».

Знову вона відчиняє будиночок і витрушує камінь собі на долоню. Що станеться, якщо богиня зніме прокляття? Чи згаснуть пожежі, чи зцілиться земля, чи голуби повернуться на підвіконня? Чи приїде додому Papa?

Наповнюються легені. Б’ється серце. Вона тримає ножа поряд себе. Її пальці лежать на рядках роману. Канадський гарпунер Нед Ленд знайшов спосіб утекти. «Море бурхливе, — каже він професорові Аронаксу, — вітер міцний…

— Я буду з вами, Неде.

— А якщо мене застануть, — додав Нед, — я буду захищатися, поки мене не вб’ють.

— Ми вмремо разом, Неде».

Марі-Лор умикає передавача. Вона думає про молюсків у псарні Убера Базена, де їх десять тисяч; про те, як вони прилипають до поверхні, як вони скручуються у своїх мушлях; про те, що, коли вони ховаються у тому гроті, чайкам нема як їх схопити, піднести в небо й розбити об каміння.

Фон Румпель п’є видхле вино з пляшки, яку знайшов на кухні. Чотири дні в цьому домі — а скільки помилок він зробив! «Море полум’я» могло увесь цей час бути в паризькому музеї, а той манірний мінералог і заступник директора могли сміятися, коли він звідти пішов, обморочений, обдурений, заманений. Або парфумер його зрадив, забрав діамант у дівчини, відвів її геть. Або Левіт міг вивести її просто за місто, й вона пронесла самоцвіт у своєму потріпаному наплічнику. Або старий запхнув його собі в пряму кишку й просто зараз витискає із себе — двадцять мільйонів франків у купі лайна.

Або справжнього каменя взагалі не існувало. Може, це все брехня, байка.

Він був такий певний. Певний, що знайшов сховок, розгадав загадку. Певний, що камінь його врятує. Дівчина не знає, старого прибрали з дороги — усе було облаштовано ідеально. А в чому він тепер може бути певний? Лише в смертельній квітці, що розпустилася у його тілі, що вбиває його, отруює кожну клітину. Він чує голос свого батька: «Це лише випробування».

Хтось гукає до нього німецькою:

— Ist da wer?[66]

Батько?

— Гей, там!

Фон Румпель прислухається. Звуки все наближаються крізь дим. Він підповзає до вікна. Вдягає на голову каску. Перехиляється через розбите підвіконня.

Капрал німецької піхоти прижмурено дивиться на нього з вулиці.

— Ой, пане фельдфебелю… Я й не думав… Будинок порожній?

— Порожній. Куди ви йдете, капрале?

— До форту Ла Сіте, пане. Ми евакуюємося. Усе залишаємо. Утримуємо лише шато й Бастьйон д’ля Олянд. Усім іншим наказано відступати.

Фон Румпель кладе підборіддя на підвіконня, почуваючись так, наче його голова може відділитися від шиї, упасти й вибухнути на вулиці.

— Усе місто опиниться на лінії вогню, — додає капрал.