Йому дуже важко зосередитися на текстах. Богиня землі закохалася в бога моря. Принц видужав після смертельних ран, що правив, оточений хмарою сліпучого світла. Фон Румпель заплющує очі й бачить, як богиня з вогняним волоссям ходить тунелями Землі, розсипаючи язики полум’я. Він чує без’язикого священика: «Власник каменя житиме вічно». Він чує свого батька: «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

На кілька тижнів мадам Манек ліпшає. Вона обіцяє Етьєнові пам’ятати про свій вік, не намагатися бути всім для всіх, не вести війну самотужки. Якогось дня на початку червня, майже точно через два роки після окупації Франції, вони з Марі-Лор ідуть через поле дикої моркви на сході від Сен-Мало. Мадам Манек сказала Етьєнові, що вони підуть подивитися, чи на ринку Сен-Серван продають полуниці, але Марі-Лор певна, що, коли вони дорогою туди зупинилися привітатися з якоюсь жінкою, мадам Манек впустила одного конверта, а підняла іншого.

На пропозицію мадам вони лягають полежати в траві, й Марі-Лор слухає, як працюють бджоли, й намагається уявити їхній літ так, як описав Етьєн: кожна трудівниця летить на запах, шукає ультрафіолетові візерунки на квітах, наповнює пилком відерця на задніх лапках, а тоді, важка й п’яна, шукає шлях додому.

Звідки вони знають свої обов’язки, ці маленькі бджілки?

Мадам Манек роззувається, запалює сигарету й задоволено зітхає. Дзижчать комахи: оси, шершні, пролітає бабка — Етьєн навчив Марі-Лор розрізняти їх за звуком.

— Що таке ротатор, мадам?

— Машина для виготовлення листівок.

— А як вона стосується жінки, яку ми зустріли?

— Тобі не варто цим перейматися, люба.

Іржуть коні, й вітер дме з моря ніжний, прохолодний і повний ароматів.

— Мадам, яка я на вигляд?

— У тебе тисячі веснянок.

— Papa любив повторювати, що вони як зорі на небі. Як яблука на дереві.

— Веснянки — це маленькі брунатні крапочки, дитино. Тисячі маленьких брунатних крапочок.

— Звучить огидно.

— На тобі вони дуже гарні.

— Мадам, як думаєте, ми на небесах і справді побачимо Бога лицем до лиця?

— Можливо.

— А як зі сліпими?

— Думаю, якщо Бог захоче, щоб ми щось побачили, ми це побачимо.

— Етьєн запевняє, що небеса — це як ковдра, за яку тримаються немовлята. Він каже, що люди піднімалися на літаках на десять кілометрів над землею й не знайшли там ніяких царств. Ні воріт, ні янголів.

Хвилі хрипкого кашлю, що раз у раз стрясають мадам Манек, піднімають у Марі-Лор лавину страху.

— Ти думаєш про батька, — видушує вона нарешті. — Ти маєш вірити, що він повернеться.

— А ви коли-небудь утомлюєтеся вірити, мадам? Хіба вам не хочеться доказів?

Мадам Манек опускає долоню на чоло Марі-Лор. Дебелу долоню, що спочатку була їй схожа на долоню садівника чи геолога.

— Обов’язково треба вірити. Це найважливіше.

Дика морква колишеться, бджоли продовжують свою нескінченну роботу. «Якби ж то життя було схоже на роман Жуля Верна, — думає Марі-Лор, — і можна було, коли треба, перегорнути кілька сторінок уперед і дізнатися, що станеться далі».

— Мадам?

— Що, Марі-Лор?

— Як думаєте, що їдять на небесах?

— Я не певна, що там їдять.

— Не їдять?! Вам там не сподобається, правда?

Але мадам Манек не сміється, як того очікувала Марі-Лор. Вона взагалі мовчить. Чути лише її хрипке дихання.

— Я вас образила, мадам?

— Ні, дитино.

— Ми в небезпеці?

— Не більше, ніж завжди.

Трава гойдається й хилиться до землі. Іржуть коні. Мадам Манек переходить на шепіт:

— Тепер, коли я про це подумала, мені здається, що на небесах десь як оце тут.

Вернер витрачає останні гроші на залізничний квиток. Пообіддя досить ясне, але Берлін ніби не хоче приймати сонячне світло, немов його будівлі стали похмуріші, брудніші й більше заплямовані, відколи він востаннє тут бував. Однак, напевно, це не місто змінилося, а очі, що дивилися на нього.

Замість того щоб відразу натиснути на кнопку дзвоника, Вернер тричі обходить квартал. Вікна квартир усі однаково темні: чи то неосвітлені, чи затулені, йому важко сказати. У якийсь момент під час кожного обходу він проминає вітрину, повну голих манекенів, й хоча кожного разу він знає, що це просто обман світла, вони мимоволі ввижаються йому трупами, підвішеними за дроти.

Урешті-решт він дзвонить у квартиру номер два. Ніхто йому не відповідає, і він помічає, що їхня табличка більше не під номером два. Їхнє прізвище під номером п’ять.

Він дзвонить. Ізсередини лунає дзвінок у відповідь.

Ліфт не працює, тож він підіймається пішки.

Двері відчиняються. Фанні. З пухким обличчям і висячою шкірою під руками. Вона дивиться на нього так, як одна невільна людина на іншу, а тоді з бокової кімнати виходить Фредерікова матір, вбрана в тенісний костюм.

— Ой, Вернер…

Вона відразу ціпеніє. Навколо елегантні меблі, деякі з яких загорнуті в товсті вовняні ковдри. Чи звинувачує вона його? Чи вважає частково відповідальним? Може, так і є? Але потім вона пробуджується, цілує його в обидві щоки, і її горішня губа трохи дрижить. Як наче його з’ява заважає їй відгороджуватися від того, від чого їй хочеться відсторонитися.

— Він тебе не впізнáє. Не старайся йому нагадати. Це його тільки засмутить. Але ти приїхав. Напевно, це добре. Я саме збиралася йти, перепрошую, що не можу лишитися. Проведи його, Фанні.

Служниця веде його у велику вітальню з гіпсовою ліпниною на стелі й стінами, пофарбованими в ніжно-блакитний колір. Картини ще не повісили, полиці чекають порожні, на підлозі стоять відриті картонні коробки. Фредерік сидить у глибині кімнати за столом зі скляною кришкою. І хлопець, і стіл серед безладу здаються маленькими. Його волосся зачесане на один бік, а вільна бавовняна сорочка зіжмакалася за плечима й комірець сидить косо. Він не підводить на гостя очей.

На ньому ті самі окуляри з чорною оправою. Хтось його годував — на скляній поверхні лежить ложка, а згустки каші пристали до Фредерікових вусів і серветки — вовняного рушничка із зображенням радісних рожевощоких дітей у сабо. Вернерові несилана той рушничок дивитися.

Фанні нагинається, заштовхує ще три ложки каші у Фредеріків рот, витирає його підборіддя, складає серветку і виходить кудись через обертові двері — напевно, на кухню. Вернер стоїть, схрестивши руки поперед себе.

«Рік. Навіть більше. Фредерікові тепер треба голитися, — усвідомлює Вернер. — Або ж комусь робити це за нього».

— Привіт, Фредеріку!

Фредерік закидає голову й дивиться у Вернерів бік крізь мутні лінзи, наче оглядає свій ніс.

— Я Вернер. Твоя мама сказала, що ти можеш мене не згадати. Я твій шкільний товариш.

Фредерік дивиться не так на Вернера, як крізь нього. На столі лежить стосик паперу, на горішньому аркуші важкою рукою намальована товста кривенька спіраль.

— Це ти намалював?

Вернер піднімає найперший аркуш. Під ним лежить ще один, а далі ще один — тридцять чи сорок спіралей, кожна займає цілий аркуш, усі намальовані однаково грубо. Фредерік опускає підборіддя на груди — можливо, киває на знак згоди. Вернер оглядається навколо: валіза, коробка з постільною білизною, блідо-сині стіни й насичено-біла панельна обшивка. Пізнє сонячне світло ллється крізь високі французькі вікна, й повітря пахне пастою для чищення срібла. Ця квартира на п’ятому поверсі й справді краща за ту на другому — стеля висока й прикрашена ліпленими закрутками: фрукти, квіти, листя бананових дерев.

Рот у Фредеріка трохи роззявлений, видно його верхні зуби, з підборіддя стікає слина й крапає на папір. Вернерові несила цього витримувати більше ні секунди. Він кличе служницю. Фанні виглядає з-за дверей.

— Де, — питає він, — ота книжка? З пташками, у золотій коробці?

— У нас не було такої книжки.

— Та ні, була…

Фанні лише хитає головою й опускає на фартух переплетені пальці. Вернер починає заглядати в коробки.