Вернер стоїть, тримаючи в руці картуза. Гауптман заплющує очі й проводить пальцем по брові.

— Я зароблю грошей і відшкодую вартість квитка, пане доктор.

Блакитний візерунок вен пульсує на Гауптмановому лобі. Він розплющує очі.

— Ти? — Пси підводять голови всі разом — триголова гідра. — Ти, який отримує все? Хто приходить сюди, слухає концерти, смакує шоколадом і гріється біля вогню?

До Гауптманової щоки пристав шматок смаженого пташиного м’яса. Напевно, вперше Вернер бачить у вчителевому рідкому світлому волоссі, його чорних ніздрях, його маленьких, майже ельфових вухах щось безжальне й нелюдське, якесь прагнення будь-що вижити.

— Може, ти думаєш, що став важливою персоною, га? Що ти тут хтось?

Вернер стискає картуза за спиною й старається вгамувати дрож у плечах.

— Ні, пане доктор.

Гауптман згортає серветку.

— Ти сирота, Пфеннігу, у тебе немає покровителів. Я можу зробити з тебе, що захочу. Порушника порядку, злочинця, дорослого. Я можу відправити тебе на фронт і подбати про те, щоб ти мерз у льодяному окопі, поки росіяни не відріжуть тобі руки й не примусять тебе їх з’їсти.

— Так, пане доктор.

— Тебе випустять зі школи, коли школі це буде потрібно. І не раніше. Це ми служимо райху, Пфеннігу. А не він нам.

— Так, пане доктор.

— Прийдеш сьогодні до лабораторії. Як завжди.

— Так, пане доктор.

— Більше ніякого шоколаду. Ніяких привілеїв.

У коридорі, зачинивши за собою двері, Вернер притискається лобом до стіни, й останні миті життя його батька виринають у його уяві: стискаються тунелі, опускається стеля. Підборіддя, притиснуте до підлоги. Розколюється череп. «Я не можу поїхати додому, — думає він. — І не можу лишитися».

Марі-Лор іде за ароматом приготованого мадам Манек супу через пляс оз Ерб і тримає теплу каструлю надворі, біля альтанки, доки мадам Манек стукає у двері.

— А де мосьє Базен? — питає мадам Манек.

— Напевно, перебрався кудись, — відповідає бібліотекар, однак сумнів у голосі йому не вдається приховати повністю.

— Куди міг перебратися Убер Базен?

— Я не знаю, мадам Манек. Будь ласка. Надворі холодно.

Двері зачиняються. Мадам сипле чортами. Марі-Лор думає про Уберові вигадки: печальних монстрів із морської піни, русалок із риб’ячими хвостами, романтику англійських саг.

— Він повернеться, — каже мадам Манек, так само до Марі-Лор, як і до себе.

Однак наступного ранку Убера Базена немає. Як і на третій день.

На чергові збори приходить лише половина групи.

— Вони думають, що він нам помагав? — шепоче мадам Ебрар.

— А він помагав?

— Я думала, він передавав повідомлення.

— Які саме повідомлення?

— Це стає надто небезпечно.

Мадам Манек ходить туди-сюди; Марі-Лор майже відчуває жар її відчаю з іншого боку кімнати.

— То киньте це все! — у її голосі вчуваються ледь стримувані почуття. — І йдіть геть.

— Не гарячкуйте, — заспокоює мадам Руель. — Ми зробимо перерву, на тиждень чи два. Доки все вляжеться.

Убер Базен із його мідною маскою, хлоп’ячою жвавістю і смородом розчавлених комах із рота. «Куди, — думає Марі-Лор, — вони забирають арештованих? У «готель», як і її батька? Звідки вони потім пишуть листи додому про чудову їжу й міфічні дерева? Дружина пекаря стверджує, що їх відправляють до таборів у горах. Дружина бакалійника каже, що на фабрики нейлону в Росію. Марі-Лор це здається так само ймовірним, як і те, що люди просто зникають. Солдати накидають мішок на хай там кого вони хочуть усунути, пропускають крізь нього струм, і нема людини. Вона потрапляє до якогось іншого світу.

«Місто, — думає Марі-Лор, — повільно перетворюється на модель, що стоїть нагорі. Вулиці одна за одною порожніють». Щоразу, вийшовши надвір, вона відчуває, скільки над нею вікон. Тиша жаска, неприродна. «Напевно, так почувається миша, — думає вона, — коли вилізає з нори на галявину, ніколи не знаючи, чия її може накрити тінь».

Над столами у їдальні висять нові шовкові транспаранти з блискучими буквами слоганів.

На них написано: «Упасти — це не сором. Сором — не встати».

«Будьте тонкі й стрункі, швидкі, мов хорти, міцні, мов чинена шкіра, й незламні, як криця».

Щотижня зникає ще якийсь учитель, затягнутий у машину війни. Приходять нові вчителі, літні містяни сумнівних схильностей і тверезості. Усі вони, помічає Вернер, мають якусь ваду: хтось шкутильгає, хтось сліпий на одне око, у когось обличчя, перекошене від серцевого нападу чи попередньої війни. Новим учителям кадети виказують менше поваги, а ті, у свою чергу, швидко дратуються; й незабаром Вернерові школа видається схожою на гранату з висмикнутою чекою.

З електрикою починає відбуватися щось дивне. Напруга зникає на п’ятнадцять хвилин, а тоді різко стрибає. Годинники йдуть зашвидко, лампочки яскравішають, спалахують і вибухають, і коридором розсипається тихий дощ із уламків скла. Настають темні дні, перемикачі не працюють, струму немає. У спальнях і душових стоїть страшенний холод, для освітлення сторожі користуються смолоскипами й свічками. Усе паливо відсилають на фронт, і через шкільні ворота прокочується все менше автівок; їжу привозять тим одним змученим мулом, у якого світяться ребра.

Не раз Вернер розрізає сосиску на своїй тарілці й бачить, як усередині звиваються рожеві черви. Уніформи в нових кадетів жорсткіші й дешевші, ніж його; на заняттях зі стрілецької майстерності справжніми патронами більше не стріляють. Вернер не здивується, якщо Бастіан почне їм роздавати палиці й каміння.

І все одно новини хороші. «Ми підступаємо до Кавказу, — проголошує Гауптманове радіо. — Ми захопили нафтові поля, ми взяли Шпіцберген. Ми рухаємося з дивовижною швидкістю. Убито п’ять тисяч сімсот росіян, втрати серед німців — сорок п’ять».

Кожен шостий чи сьомий день два ті самі бліді офіцери, відповідальні за сповіщення про загиблих, заходять до їдальні, і чотириста облич стають мертвотно-білі від зусилля не обернутися. Хлопці лише спрямовують погляди й думки, відстежуючи маршрут двох офіцерів, доки ті рухаються між столами, шукаючи того хлопця, у кого загинув батько.

Кадет, за яким вони зупиняються, часто намагається вдати, що не помічає їхньої присутності. Він підносить виделку до рота, жує, і зазвичай саме тоді вищий офіцер, старшина, кладе долоню на хлопцеве плече. Хлопець із повним ротом і розгубленим виразом на обличчі зводить на них погляд і виходить разом із ними. Великі дубові подвійні двері зі скрипом зачиняються, усі видихають і все повільно повертається на свої місця.

Батько Райнгарда Вольмана поліг у бою. Батько Карла Вастергольцера поліг у бою. Батько Мартіна Букгарда поліг у бою; і Мартін каже всім, того ж вечора, коли його постукали по плечу, що він щасливий.

— Хіба не всім нам судилося померти? — питає він. — Хто не вважав би за честь полягти в бою? Стати сходинкою на шляху до остаточної перемоги?

Вернер шукає сумнів у Мартінових очах, але не знаходить.

Самого Вернера постійно навідують сумніви. Расова чистота, політична чистота — Бастіан розказує про огидність будь-якої зіпсутості, однак глупої ночі Вернер роздумує, чи життя — це не своєрідне псування. Дитя народжується, й світ кидається його змінювати. Щось у нього забирає, щось йому насильно дає. Кожен кусень їжі, кожна часточка світла, яку бачить око, — тіло не може бути чисте. Але саме тому, наполягає комендант, саме тому райх вимірює їхні носи й визначає колір їхнього волосся.

«Ентропія закритої системи ніколи не зменшується».

Ночами Вернер дивиться на Фредерікову койку — тонкі планки, жалюгідний заплямований матрац. На ній спить інший новенький, Дітер Фердінанд, малий м’язистий хлопець з Франкфурта, який виконує все, що накажуть, із жахливою шаленістю.

Хтось кашляє, хтось стогне уві сні. Десь удалині, за озерами, лунає самотній гудок потяга. На схід, потяги завжди йдуть на схід, за пагорби, вони їдуть до велетенських проторованих окраїн поблизу фронту. Навіть коли він спить, потяги йдуть. Із гуркотом мчать катапульти історії.