Розплющте свої очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди.

Ресторан у «Готель-Дью» великий, похмурий і повний людей, що обговорюють підводні човни біля Гібралтару, грабіжницький валютний курс і чотиритактні дизельні мотори. Мадам Манек замовляє дві миски супу з морепродуктами, які вони з Марі-Лор швидко спорожнюють. Вона не знає, що далі робити — їм і далі чекати? — тож замовляє ще дві.

Нарешті навпроти них сідає чоловік у шелесткому одязі.

— Вас точно звати мадам Вольтер?

— А вас точно звати Рене? — питає мадам Манек.

— А це хто?

— Моя спільниця. Вона безпомилково визначає брехню за голосом.

Він сміється. Вони базікають про погоду. Від чоловіка пахне морем, наче його сюди принесло штормом. Розмовляючи, він сильно жестикулює й зачіпає стіл, через що дзвенять ложки в мисках. Нарешті він зізнається:

— Ми захоплюємося вашою діяльністю, мадам.

Чоловік, що називає себе Рене, далі говорить надзвичайно тихо. Марі-Лор удається розчути тільки кілька фраз:

— Видивляйтеся особливе маркування на їхніх номерних знаках: WH — це піхота, WL — авіація, а WM — морські сили. І ви могли б занотовувати — чи знайти когось, хто міг би, — кожне судно, що заходить і виходить із гавані. Ця інформація нині дуже потрібна.

Мадам Манек мовчить. Чи сказано ще щось, чого Марі-Лор не вдалося розчути, чи вони спілкуються ще й пантомімою, передають записки, погоджують стратегеми, — вона не може сказати. Досягнуто якогось рівня згоди, й досить скоро вони з мадам Манек повертаються на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель. Мадам Манек чимось гримить у підвалі й дістає знаряддя для консервування. Сьогодні, оголошує вона, їй удалося роздобути, напевно, останні два ящики персиків на всю Францію. Вона наспівує, допомагаючи Марі-Лор їх чистити.

— Мадам?

— Так, Марі.

— А що таке псевдонім?

— Це таке ім’я, яким користуєшся замість справжнього.

— Якби мені треба було, яке ім’я мені можна було б узяти?

— Ну, — вагається мадам Манек. Вона витягає кісточку з персика й ріже його начетверо. — Та яке завгодно. Русалка, якщо хочеш. Стокротка? Фіалка?

— А як щодо Мідії? Напевно, я б хотіла бути Мідією.

— Мідія. Чудовий псевдонім.

— А ви, мадам? Ким ви хотіли б називатися?

— Я? — ніж мадам Манек завмирає в повітрі. У підвалі співають цвіркуни. — Я хотіла би бути Лезом.

— Лезом?

— Так.

Аромат персиків збирається у ясну червонувату хмару.

— Лезом? — повторює Марі-Лор.

Обидві заливаються сміхом.

У саморобному конверті чекає Вернерів дитячий блокнот, на обкладинці якого написано його рукою: «Питання». На сторінках кишать хлопчачі креслення, винаходи: електричний нагрівач ліжка, який він хотів зробити для фрау Елени, велосипед із ланцюгами на обидва колеса. Чи впливають магніти на рідини? Чому човни тримаються на плаву? Чому в нас паморочиться від крутіння на місці?

У кінці — з десяток чистих сторінок. Напевно, записи такі дитячі, що цензор їх не зафарбував.

Навколо нього гримлять чоботи, стукають гвинтівки. Рукоятку на землю, цівку до стіни. Схопити чашку з гачка, тарілку з полиці. Стати в чергу по варену яловичину. Його накриває така велика хвиля туги за домом, що доводиться стулити повіки.

Мадам Манек заходить до Етьєнового кабінету на п’ятому поверсі. Марі-Лор слухає за дверима.

— Ви могли б допомагати, — чути голос мадам.

Хтось — напевно, вона ж — відчиняє вікно, і свіже морське повітря вривається на сходи, здмухуючи все на своєму шляху: Етьєнові фіранки, його папери, його пил, тугу Марі-Лор за батьком.

— Будь ласка, мадам, зачиніть. Вони ж карають порушників режиму!

Вікно залишається відчиненим. Марі-Лор спускається на одну сходинку.

— Як знати, кого вони покарають, Етьєне? Жінку з Ренна на дев’ять місяців кинули до в’язниці за те, що вона назвала одного зі своїх кабанів Геббельсом, ви це знали? Хіроманта з Канкаля застрелили за те, що той передбачив повернення де Ґолля навесні. Застрелили!

— Це лише чутки.

— Мадам Ебрар розповідала, що одному чоловікові з Дінара — дідусеві, Етьєне, дали два роки в’язниці за те, що він під коміром носив Лотаринзький хрест. Подейкують, що вони перетворюють усе місто на великий склад боєприпасів.

Її двоюрідний дід м’яко сміється.

— Звучить як вигадка шестикласника.

— У кожній чутці є зерно правди, Етьєне.

Усе Етьєнове доросле життя, розуміє Марі-Лор, мадам Манек зважала на його страхи. Обходила їх, згладжувала. Дівчинка спускається ще на одну сходинку.

— Ви багато знаєте, Етьєне, — продовжує мадам Манек, — про мапи, припливи, радіо.

— Усі ці жінки в моєму домі — це вже надто небезпечно. Люди не сліпі.

— Хто?

— Та хоча б парфумер.

— Клод? — вона пирхає. — Малий Клод тільки тим і зайнятий, що себе обнюхує.

— Клод уже не такий і малий. Навіть я бачу, що його сім’я має більше за інших: більше м’яса, більше електрики, більше масла. Я знаю, як такі нагороди дістаються.

— Тоді поможіть нам.

— Я не хочу заробити неприємностей, мадам.

— А хіба нічого не робити — це не заробляти неприємностей?

— Нічого не робити — це нічого не робити.

— Нічого не робити — це те саме, що й співпрацювати з ними.

Вітер дме поривами. В уяві Марі-Лор він перекочується й сяє, підносить у повітря хвою й терня. Срібний, а тоді зелений, а тоді знову срібний.

— Я знаю способи, — шепоче мадам Манек.

— Які способи? Кому ви довірилися?

— Іноді доводиться комусь довіряти.

— Якщо людина не однієї з вами крові, нічому не можна вірити. Та й навіть у цьому разі. Ви не з людиною хочете боротися, мадам Манек, а із системою. Як боротися із системою?

— Та хоч якось.

— Що я маю робити?

— Відкопати ту розвалюху на горищі. Колись ви знали про радіо більше за будь-кого в місті. За будь-кого в Бретані, напевно.

— Вони забрали всі приймачі.

— Не всі. Скрізь повно захованих речей. Вам доведеться лише читати числа, наскільки я зрозуміла, числа на смужці паперу. Хтось — я не знаю, хто, може, Убер Базен — приноситиме їх до мадам Руель, та їх збиратиме й запікатиме повідомлення в хлібинах. У хлібинах! — вона сміється. Марі-Лор здається, що її голос звучить на двадцять років молодшим.

— Убер Базен. Ви довіряєте Уберові Базену?! Ви запікаєте секретні коди в хлібові?!

— Ніби якийсь угодований німчура їстиме той жахливий хліб?! Вони забрали собі все якісне борошно. Ми приноситимемо його додому, ви передаватимете цифри, а папір ми спалимо.

— Це безглуздо. Ви поводитеся, мов діти.

— Це краще, ніж узагалі нічого не робити. Подумайте про свого племінника. Подумайте про Марі-Лор.

Колишуться фіранки, шелестять папери; двоє дорослих у кабінеті зайшли в глухий кут. Марі-Лор підійшла вже так близько до кімнати, що може торкнутися дверей.

— Хіба вам не хочеться пожити перед смертю? — питає мадам Манек.

— Марі майже чотирнадцять, мадам. Як на часи війни — не так і мало. Чотирнадцятирічні помирають так само, як і всі інші. Але я хочу, щоб у її чотирнадцять вона була юна. Я хочу…

Марі-Лор ступає назад на одну сходинку. Чи побачили вони її? Вона думає про кам’яну нору, у яку її водив божевільний Убер Базен, про величезні колонії молюсків. Вона думає про те, скільки разів батько садив її на свого велосипеда: вона балансувала на сидінні, а він ставав на педалі, й вони плавно виїжджали на який-небудь шумний паризький бульвар. Вона згинала коліна й трималася за його пояс — і вони літали між автівок, спускалися з пагорбів, проїжджали крізь різні запахи, шуми й кольори.

— Я повертаюся до своєї книжки, — закінчує розмову Етьєн. — Хіба ви не мали б зараз готувати вечерю?

У січні 1942 року Вернер заходить до кабінету доктора Гауптмана, яскраво освітленого полум’ям, удвічі теплішого за решту зáмку, й просить, щоб його відправили додому. Маленький учитель сидить за своїм великим столом, перед ним стоїть тарілка з хирлявою на вигляд смаженою пташкою. Куріпка, голуб або рябчик. Праворуч — згортки зі схемами. Хорти розтягнулися на килимі перед комином.