Вернер зашнуровує чоботи, співає пісень і маршує в колоні, діючи не так з примусу, як зі старого бажання бути слухняним. Бастіан ходить між рядів, доки хлопці вечеряють.

— Що гірше за смерть, хлопці?

Викликає якогось бідолашного кадета.

— Боягузтво!

— Боягузтво, — погоджується Бастіан, і хлопець сідає, доки комендант важко йде вперед, задоволений, киваючи самому собі.

Останнім часом комендант говорить про фюрера все більше, а його найсвіжіші потреби — молитви, паливо, лояльність. Фюрерові потрібна стійкість, електрика, шкіра на чоботи. На зорі свого шістнадцятиріччя Вернер починає розуміти, що насправді фюрерові потрібні хлопці. Довгі ряди хлопців, які підходять до конвеєра й залазять на нього. Відмовтеся від сметани заради фюрера, від сну заради фюрера, віддайте йому алюміній. Віддайте йому Райнгардового батька, Карлового батька, Мартінового батька.

У березні 1942 року доктор Гауптман викликає Вернера до себе в кабінет. На підлозі повно напівспакованих дерев’яних ящиків. Хортів не видно. Коротун міряє кроками кімнату і зупиняється тільки тоді, коли Вернер оголошує про своє прибуття. У нього такий вигляд, наче його щось засмоктує, а він не в змозі нічого вдіяти.

— Мене викликають до Берліна. Хочуть, щоб я продовжив роботу там.

Гауптман знімає з полиці піщаного годинника і ставить його у ящик, його бліді пальці зі сріблястими пучками завмирають у повітрі.

— Усе буде, як ви мріяли, пане доктор. Найкраще обладнання, найкращі голови.

— Можеш іти, — дозволяє доктор Гауптман.

Вернер виходить у коридор. Надворі, на припорошеному снігом дворику, тридцять першокурсників бігають на місці, видихаючи струмені повітря, що швидко зникають. Повнощокий, гладко виголений, відразливий Бастіан щось кричить. Він піднімає одну коротеньку руку, й хлопці повертаються на п’ятах, піднімають гвинтівки над головами й біжать на місці ще швидше, а їхні коліна відблискують у місячному світлі.

У будинку номер чотири по рю Воборель лунає електричний дзвоник. Етьєн Леблан, мадам Манек і Марі-Лор припиняють жувати водночас із однаковою думкою: «Мене викрили». Передавач на горищі, жінки на кухні, сотні походів на пляж.

— Ви когось чекаєте? — питає Етьєн.

— Нікого, — відповідає мадам Манек.

Її подруги підійшли б до задніх дверей.

Дзвоник лунає знову.

Вони втрьох ідуть у хол, мадам Манек відчиняє двері.

Французькі поліціянти, двоє. Пояснюють, що прийшли на прохання від паризького Національного музею природничої історії. Різкий стукіт їхніх чобіт по дощаній підлозі холу такий гучний, що аж наче стрясає віконне скло. Один із них щось їсть — яблуко, вирішує Марі-Лор. Інший пахне лосьйоном після гоління. І смаженим м’ясом. Ніби вони прийшли з бенкету.

Усі п’ятеро — Етьєн, Марі-Лор, мадам Манек і двоє чоловіків — сідають на кухні за квадратний стіл. Поліціянти відмовляються від рагу. Перший прокашлюється.

— Правомірно чи ні, — починає він, — але його засудили за крадіжку і змову.

— Усіх в’язнів, політичних і неполітичних, — продовжує другий, — примушують до робіт, навіть якщо цього не було у їхньому вироку.

— Із музею писали наглядачам і начальникам в’язниць по всій Німеччині.

— Ми ще не знаємо, у якій саме він в’язниці.

— Ми думаємо, що в Брайтенау.

— Ми певні, що вони не влаштовували трибуналу.

Етьєнів голос спіраллю піднімається з-за спини Марі-Лор.

— Це хороша в’язниця? Тобто, одна з кращих?

— Боюся, не буває хороших німецьких в’язниць.

Дорогою проїжджає вантажівка. Море огортає Пляж дю Моль за п’ятдесят метрів від них. Вона думає: «Вони кажуть лише слова, а що таке слова, якщо не звуки, звуки, витворені з подиху, невагомі випари, видихнуті в повітря на кухні, де вони розчиняються й зникають». А вголос каже:

— Ви приїхали так здалеку, щоб розказати нам те, що ми вже знаємо.

Мадам Манек бере її за руку.

— Ми не знали, що в’язниця називається Брайтенау, — каже Етьєн.

Перший поліціянт зауважує:

— Ви повідомили музей, що йому вдалося таємно надіслати два листи.

Другий:

— Можна на них глянути?

По них іде Етьєн, радий думати, що хтось ними опікується; Марі-Лор теж мала б радіти, та щось викликає в неї підозру. Вона пам’ятає слова батька, які той сказав іще в Парижі, у ніч окупації, доки вони чекали на потяг: «Кожен дбає про себе».

Перший поліціянт виколупує із зубів шматок яблука. Вони дивляться на неї? Від такої їхньої близькості в неї паморочиться в голові. Етьєн повертається з обома листами, й вона чує, як чоловіки передають один одному аркуші.

— Він про щось розказував, перш ніж поїхати?

— Про які-небудь конкретні доручення чи справи, про які нам варто знати?

Вони добре говорять французькою, дуже по-паризьки, але, як знати, на чиєму вони боці? «Якщо в жилах людини не тече така сама кров, як у вас, нічому не можна вірити». Тієї миті Марі-Лор почувається незатишно й тісно, як наче їх п’ятьох опустили в мутний акваріум, переповнений рибою, і вони зачіпають одне одного плавцями.

— Мій батько не злодій, — промовляє вона.

Її руку стискає рука мадам Манек.

— Він здавався занепокоєним через свою роботу, свою доньку. Через Францію, звісно, — веде розмову Етьєн. — А хто не був би?

— Мадемуазель, — перший чоловік звертається безпосередньо до Марі-Лор. — Він нічого конкретного не згадував?

— Нічого.

— У музеї він завідував ключами.

— Він здав ключі перед від’їздом.

— Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?

Другий чоловік додає:

— Скажімо, на валізи?

— Він забрав свого наплічника, — відповідає Марі-Лор, — коли директор попросив його повернутися.

— Можна нам усе одно глянути?

Марі-Лор відчуває, як напружується атмосфера в кімнаті. Що вони сподіваються знайти? Вона уявляє радіообладнання, що стоїть просто над нею: мікрофон, передавач, усі ці ручки налаштування, перемикачі, кабелі.

— Можна, — погоджується Етьєн.

Вони заходять до кожної кімнати. Третій поверх, четвертий, п’ятий. На шостому, у колишній спальні її діда, вони відчиняють величезний гардероб із важкими дверима, переходять через коридор і схиляються над моделлю Сен-Мало в кімнаті Марі-Лор, перешіптуються, а тоді шумно йдуть вниз.

Вони ставлять лише одне питання про три скручені прапори «Вільної Франції»[45] у комірчині на другому поверсі. Чому Етьєн їх там тримає?

— Ви так наражаєте себе на небезпеку, — застерігає другий поліціянт.

— Ви ж не хочете, щоб органи влади вважали вас за терористів, — додає перший. — Людей і не за таке арештовували. — Послуга це чи погроза — незрозуміло. Марі-Лор думає: «Це вони мають на увазі Papa?»

Поліціянти закінчують обшук, цілком чемно бажають доброї ночі та йдуть.

Мадам Манек запалює сигарету.

Рагу на тарілці Марі-Лор холодне.

Етьєн невміло порається з ґраткою комина. Він кидає прапори один за одним у вогонь.

— Досить, досить, — друге слово він вимовляє голосніше за перше. — Не тут.

— Вони нічого не знайшли. Немає чого знаходити, — лунає голос мадам Манек.

Кімнату наповнює їдкий сморід горілої тканини.

— Ви робіть зі своїм життям, що хочете, мадам. Ви завжди підтримували мене, і я постараюся підтримувати вас. Але я вам забороняю робити те, що ви робите, у цьому домі. І забороняю залучати мою онуку.

Надалі мадам Манек поводиться цілком привітно; майже щоранку вона водить Марі-Лор на пляж, бере її на ринок. Але вона здається якоюсь відстороненою, питаючи в Марі-Лор та Етьєна, як у них справи, бажаючи їм доброго ранку, наче вони чужі. Часто вона зникає на півдня.

Для Марі-Лор пообіддя стають довші, самотніші. Якогось вечора вона сидить за кухонним столом, а її двоюрідний дід читає вголос.