Обмінний курс знущальний, ціни на моркву — захмарні, скрізь лицемірство. Урешті мадам Манек замикає двері на засув і прокашлюється. Жінки замовкають.

— Це ж ми забезпечуємо їхній побут, — каже мадам Манек. — Ваш син, мадам Гібу, ремонтує їхнє взуття. Мадам Ебрар, ви й ваші доньки сортуєте їхню пошту. А хліб вони собі купують у вашій пекарні, мадам Руель.

Повітря наелектризоване; у Марі-Лор з’являється таке відчуття, наче вони спостерігають, як хтось ковзає по тонкій кризі або тримає долоню над полум’ям.

— І до чого ви ведете?

— Що ми маємо щось робити.

— Підкладати їм бомби в черевики?

— Додавати їм лайно в хліб?

Гіркий сміх.

— Нічого аж такого сміливого. Але ми можемо робити щось дрібне. Щось простіше.

— Наприклад?

— Спочатку я маю знати, хто згоден за це взятися.

Западає напружена тиша. Марі-Лор відчуває, як вони всі щось зважують. Коліщатка в дев’ятьох головах повільно крутяться. Вона думає про свого батька — ув’язненого за що? — і їй стає боляче.

Двоє жінок ідуть, покликаючись на зобов’язання, пов’язані з онуками. Інші розстібають кофтинки й переставляють стільці, наче в кухні стало гарячіше. Залишаються шестеро. Марі-Лор сидить серед них, міркуючи, хто піддасться, хто прохопиться, хто буде найсміливішою. Хто ляже на спину й випустить останній подих, як прокляття на голови окупантів.

— Гей, солоденька, — кричить Мартін Буркгард до Фредеріка, коли той іде через шкільний двір. — Я сьогодні до тебе прийду! — Він непристойно крутить стегнами.

Хтось залишає купу лайна на Фредеріковій койці. Вернер чує голос Фолькгаймера: «Людяність для них не важлива».

— Ти, гівнюк, — зі злістю вигукує якийсь хлопець, — ану принеси мої чоботи.

Фредерік удає, що не чує.

Вечір за вечором Вернер тікає в Гауптманову лабораторію. Уже тричі вони виходили в засніжене поле, щоб відстежувати сигнал Фолькгаймерового передавача, й щоразу знаходили його ще швидше. Під час кількох останніх польових випробувань Вернерові вдалося поставити прилади, знайти сигнал і вказати на мапі розміщення Фолькгаймера за менш ніж п’ять хвилин. Гауптман обіцяє поїздки в Берлін і розгортає креслення з якоїсь австрійської фабрики електроприладів:

— Кілька міністрів виявили зацікавленість у нашому проекті.

Вернер досягає успіху. Він демонструє вірність. Він робить те, що всі схвалюють. Однак, прокидаючись і застібаючи на ґудзики свою гімнастерку, почувається так, наче щось зраджує.

Однієї ночі вони з Фолькгаймером волочаться в замок по сльоті: Фолькгаймер тягне передавач, обидва приймачі й складену антену під рукою. Вернер іде за ним, радий залишатися у його тіні. З дерев скрапує, здається, гілки ось-ось вибухнуть цвітом. Весна. За два місяці Фолькгаймерові дадуть звання й відправлять на фронт.

Вони зупиняються на хвилинку, щоб Фолькгаймер перепочив; і Вернер нахиляється оглянути один із приладів: витягає маленьку викрутку з кишені й затягує гайки на розбовтаній пластині. Фолькгаймер опускає на нього повний ніжності погляд:

— Ким ти міг би стати.

Тієї ночі Вернер залізає на ліжко і вдивляється в дно Фредерікового матраца. Зáмок обдуває теплий вітер, десь бамкає віконниця, й тала вода стікає довгою ринвою. Так тихо, як може, він питає:

— Ти спиш?

Фредерік перехиляється через край ліжка, й на якусь мить у цілковитій темряві Вернерові задається, що вони нарешті скажуть один одному те, чого раніше не могли сказати.

— Знаєш, ти міг би поїхати додому, в Берлін. Поїхати звідси.

Фредерік мовчки кліпає.

— Твоя мама не буде проти. Вона, напевно, буде рада. І Фанні теж. Хоч на місяць. Чи на тиждень. Щойно ти поїдеш, кадети вгамуються, а до твого повернення почнуть чіплятися до когось іншого. Батькові можна буде й не казати.

Однак Фредерік відкидається назад на своє ліжко, й Вернер більше його не бачить. Його голос відлунює від стелі.

— Може, буде краще, якщо ми з тобою більше не дружитимемо, Вернере. — Надто голосно, надто небезпечно голосно. — Я знаю, який це тягар — ходити зі мною, їсти зі мною, увесь час складати мій одяг, натирати мої чоботи й допомагати із завданнями. Ти маєш думати про навчання.

Вернер міцно заплющує очі. Його переповнює спогад про свою спальню на горищі: тупотіння мишачих лапок у стінах, крапання сльоти за вікном. Скошена стеля, така низька, що він міг випростатися лише біля дверей. І відчуття, що десь, поза його полем зору, висаджені, наче глядачі на галерейці, його батько, мати й француз із радіо — усі спостерігають за ним крізь дренькотливе вікно, цікавлячись, що він робитиме.

Він бачить пригнічене Ютине обличчя, нахилене над шматками їхнього розбитого радіо. Він відчуває, як велетенська порожнеча ось-ось поглине їх усіх.

— Я не це мав на увазі, — каже Вернер під ковдрою. Але Фредерік більше нічого не відповідає, й обидва хлопці довгий час лежать нерухомо, споглядаючи, як блакитні промені місячного світла роблять кола кімнатою.

Мадам Руель, дружина пекаря, — жінка з гарним голосом, від якої зазвичай пахне дріжджами, але іноді також і цукровою пудрою або солодкими нарізаними яблуками, — прив’язала драбинку до даху чоловікового авто. На світанні вона разом із мадам Гібу поїхала на шосе де Карентан й за допомогою набору ключів переставила дорожні вказівники. П’яні й веселі, вони заходять на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель.

— Дінан тепер за двадцять кілометрів на північ, — сміється мадам Руель.

— Просто в морі!

За три дні мадам Фонтіну випадково чує, що в німецького командира гарнізону алергія на золотарник. Мадам Карре, квітникарка, додає великі жмені золотарника до букета, що має бути доставлений у Шато.

Жінки направляють цілу партію штучного шовку за неправильною адресою. Навмисне роблять помилку в розкладі потягів. Мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, потай запихає важливий на вигляд лист із Берліна собі під спідницю, приносить його додому й увечері розтоплює ним комин.

Вони приходять на Етьєнову кухню з радісними доповідями про те, що хтось чув, як командир гарнізону чхав, або ж що собаче лайно, залишене на сходах борделю, бездоганно виконало свою місію — опинилося на підошві німецького чобота. Мадам Манек наливає хересу, сидру чи мюскаде; когось садять чатувати біля дверей. Маленька й згорблена мадам Фонтіну хвалиться, що годину займала телефонну лінію в шато; старомодна й дебела мадам Гібу каже, що допомогла своїм онукам розмалювати вуличного собаку кольорами французького прапора й пустила його бігати по площі Шатобріан.

Жінки хихочуть від захвату.

— Що я могла б зробити? — питає старенька вдова, мадам Блашар. — Я теж хочу допомогти.

Мадам Манек просить усіх віддати мадам Бланшар їхні гроші.

— Ви отримаєте їх назад, — запевняє вона, — не хвилюйтеся. А тепер, мадам Бланшар, у вас усе життя був такий гарний почерк. Візьміть оцю ручку пана Етьєна. На кожній п’ятифранковій купюрі пишіть: «Негайно звільніть Францію». Ніхто не зможе собі дозволити знищувати гроші, так? Коли всі витратять ці купюри, наше маленьке повідомлення розійдеться по всій Бретані.

Жінки плескають у долоні. Мадам Бланшар стискає руку мадам Манек, пихкає і потішено блимає блискучими очима.

Іноді Етьєн шумно сходить униз, узутий в один черевик; і тоді вся кухня затихає, доки мадам Манек заварює йому чай, ставить усе на тацю, й Етьєн несе її назад нагору. А тоді жінки знову беруться за своє, теревенячи й будуючи плани. Мадам Манек розчісує коси Марі-Лор довгими, неуважними змахами.

— Сімдесят шість років, — дивується вона, — і досі можу отак почуватися? Наче маленька дівчинка із вогниками в очах.

Військовий лікар міряє штабс-фельдфебелеві фон Румпелю температуру. Надуває манжету для вимірювання тиску. Оглядає його горло, світячи ліхтариком. Цього ж самого ранку фон Румпель проводив огляд письмового столика п’ятнадцятого століття й керував його завантаженням у вагон для речей, призначених для мисливського будиночка маршала Ґерінґа. Солдат, який привіз його фон Румпелеві, розповів, як вони розкрадали маєток, у якому взяли того столика. Він назвав це «скупилися».