Вернерові не видно слідів, лиш у місячному світлі виблискує галявина і вдалині біліє ліс.

— У нього передавач КХ у коробці з-під боєприпасів, — пояснює Гауптман. — Він має сховатися й безперервно транслювати сигнал, доки або ми його знайдемо, або в нього сяде батарея. Навіть я не знаю, де він. — Він плескає долонями в рукавичках, і собаки починають скакати біля нього, випускаючи з пащек хмарки пари. — Десять квадратних кілометрів. Знайди передавач, знайди нашого друга.

Вернер кидає погляд на десять тисяч укритих снігом дерев.

— Десь там, пане доктор?

— Десь там. — Гауптман дістає з кишені фляжку й відкручує кришку, не дивлячись на неї. — Ми дійшли до цікавого етапу, Пфеннігу.

Гауптман витоптує місце в снігу, й Вернер облаштовує перший приймач-передавач, вимірювальною стрічкою відміряє двісті метрів, ставить другий. Розкручує дроти заземлення, піднімає антени, вмикає прилади. Його пальці вже заніміли.

— Шукай на вісімдесяти метрах, Пфеннігу. Зазвичай польові команди не знають, у якому діапазоні шукати. Але сьогодні, під час першого випробування, ми трохи змахлюємо.

Вернер надягає навушники, і його вуха наповнює статика. Він знову налаштовує підсилювач і фільтр. Невдовзі він уже зловив Фолькгаймерів сигнал обома приладами.

— Я знайшов його, пане доктор.

Гауптман щиро всміхається. Собаки скачуть і пирхають від збудження. З кишені мундира він дістає воскового олівця.

— Пиши просто на радіо. У команди не завжди буде папір серед чистого поля.

Вернер пише рівняння на металевій обшивці приймача і починає підставляти цифри. Гауптман дає йому логаритмічну лінійку. За дві хвилини Вернер вираховує напрям і відстань: два з половиною кілометри.

— А на мапі?

Гауптманове дрібне аристократичне обличчя світиться втіхою.

За допомогою транспортира й компаса Вернер малює лінії.

— Веди, Пфеннігу.

Вернер складає мапу й ховає її в кишеню пальта, спаковує прилади й несе їх по одному в кожній руці, мов однакові валізи. Скоро школа та прибудови стають схожі на іграшки на білому тлі. Напівзаплющене око місяця опускається нижче, собаки тримаються близько до господаря, дихаючи парою, а Вернер упріває.

Вони спускаються в яр і піднімаються з нього. Один кілометр. Два.

— Велика мить, — Гауптман відсапується, — ти знаєш, що це таке, Пфеннігу? — Він трохи напідпитку, жвавий, майже говірливий. Вернер ще ніколи його таким не бачив. — Це мить, коли одне от-от має перетворитися на щось інше. День — на ніч, гусінь — на метелика. Оленятко — на оленя. Експеримент — на результат. Хлопець — на чоловіка.

Дійшовши до третього підйому, Вернер розгортає мапу й ще раз перевіряє свої координати компасом. Навколо них блищать мовчазні дерева. Він ніде не бачить рятівних слідів. Школи за ними вже не видно.

— Може, я ще раз увімкну приймачі, пане доктор?

Гауптман прикладає пальці до губ.

Вернер знову проводить тріангуляцію і бачить, як близько вони підійшли до точки, яку він спочатку позначив на мапі, — нема й півкілометра. Він наново спаковує прилади й відновлює темп, тепер уже полюючи; усі три пси це теж відчувають; і Вернер думає: «Я зміг, я зрозумів: числа стають реальністю». Дерева струшують сніг, собаки завмирають і смикають носами, ловлячи запах, стають у стійку, ніби на фазана; Гауптман піднімає долоню; і нарешті Вернер, проходячи між деревами, натужно тягнучи великі ящики, бачить обриси людини, що лежить горілиць у снігу: передавач стоїть біля її ніг, антена видніється серед низьких кущів.

Велетень.

Хорти тремтять у стійках. Гауптман не опускає долоні. Іншою рукою він розчохляє свій пістолет.

— Підійшовши так близько, Пфеннігу, не можна вагатися.

Фолькгаймер повернутий до них лівим боком. Вернерові видно, як пара від його дихання підіймається й розчиняється в повітрі. Гауптман наставляє свого пістолета просто на Фолькгаймера, і якусь довгу й жаску мить Вернер певний, що вчитель ось-ось застрелить хлопця, що вони — кожнісінький кадет — у смертельній небезпеці; й він мимоволі чує слова Юти, які та сказала, стоячи біля каналу: «Невже це правильно — робити щось лише тому, що решта так роблять?» Щось у Вернеровій душі опускає лускаті повіки, й дрібний викладач піднімає пістолет і вистрілює в небо.

Фолькгаймер миттю сідає навпочіпки й опам’ятовується, доки хорти, зірвавшись із місця, мчать у його бік; і Вернер почувається так, наче його серце розлетілося на друзки.

Фолькгаймер простягає руки, коли пси нападають на нього, але вони його впізнають, вони стрибають на нього, граючись, гавкаючи й відбігаючи; і Вернер споглядає, як цей дебелий хлопець змітає із себе собак, наче кошенят. Доктор Гауптман сміється. Цівка його пістолета димить; він робить великий ковток зі своєї фляжки й передає її Вернерові — Вернер прикладає її до губ. Зрештою, він таки порадував свого вчителя — прилади працюють; він стоїть у ясній, зоряній ночі, відчуваючи, як пекуче тепло бренді ллється йому всередину.

— Ось, — підсумовує доктор Гауптман, — що ми робили з трикутниками.

Хорти кружляють і казяться. Гауптман облегшується між деревами. Фолькгаймер волочиться в бік Вернера, тягнучи великого передавача КХ; він стає навіть дебеліший; він кладе масивну долоню в рукавичці на Вернерову шапку.

— Це лише числа, — каже він так тихо, щоб не почув Гауптман.

— Чиста математика, кадете, — додає Вернер, перекривляючи Гауптманову уривчасту вимову. Він притискає пальці однієї вбраної в рукавичку руки до пальців іншої, п’ять до п’яти. — Ти маєш привчити себе так думати.

Це вперше Вернер почув, як Фолькгаймер сміється, і зі сміхом змінюється його вираз; він стає не такий грізний, а більше схожий на доброзичливу велетенську дитину. На себе, коли слухає музику.

Увесь наступний день утіха від успіху не покидає Вернера; спогад про те, як йому здавалося, майже божественним повертатися до замку поряд із великим Фолькгаймером, іти повз замерзлі дерева, повз кімнати зі сплячими хлопцями, що лежать, мов злитки золота в сейфі. Вернер відчував майже батьківське бажання їх захистити, коли роздягався біля своєї койки, доки Фолькгаймер і далі тупцяв у бік гуртожитку для старшокласників, огр серед янголів, сторож, що вночі йде між могильних плит.

Марі-Лор сидить у своєму звичному куточку на кухні, найближчому до вогню, і слухає нарікання подруг мадам Манек на життя.

— А які ціни на макрель! — вигукує мадам Фотіню. — Наче її привозять із Японії!

— Я вже й не згадаю, — зітхає мадам Ебрар, начальниця поштового відділку, — як смакує нормальна слива.

— А ці сміхотворні талони на взуття, — скаржиться мадам Руель, дружина пекаря. — Тео в черзі три тисячі п’ятсот перший, а вони не викликали ще чотирьохсотого!

— Борделі тепер не тільки на рю Тевенар, повіям здають ще літні апартаменти.

— Великий Клод і його дружина стали ще грубіші.

— А от у проклятих бошів світло горить цілий день!

— Якщо я ще один вечір просиджу замкненою в домі зі своїм чоловіком, то збожеволію!

Вони вдев’ятьох розмістилися за квадратним столом, притискаючись одна до одної коліньми. Продуктові картки, жахливі десерти, дедалі нижча якість лаку для нігтів — ці злочини позбавляють їх душевного спокою. Чути так багато людей в одній кімнаті збентежує й збуджує Марі-Лор: вони то легковажно говорять про серйозне, то похмуро замовкають, відсміявшись після почутого жарту. Мадам Ебрар побивається, що ніде не знайти тростинового цукру. Інша жінка жаліється на те, як розсипається тютюн, і на півслові переходить до лементу з приводу феноменального розміру парфумерового заду. Від них пахне черствим хлібом, душними вітальнями, набитими темними масивними бретонськими меблями.

— Он дочка Готьє збирається заміж, — розповідає мадам Руель. — Сім’ї довелося перетопити все своє золото, щоб зробити їй обручку. Окупаційна влада обкладає золото тридцятивідсотковим податком. Робота ювеліра обкладається таким же. Після того, як вони йому заплатили, від обручки вже нічого не лишилося!