За три місяці штабс-фельдфебель фон Румпель з’їздив до Берліна й Штутгарта, оцінив вартість десь із сотні конфіскованих каблучок, десятки діамантових браслетів, латвійської цигарниці, у якій виблискував ромб із блакитного топаза. Тепер, повернувшись до Парижа, він тиждень ночував у «Ґранд Готелі» і розсилав запити, мов поштових голубів. Щоночі він згадував ту мить, коли затиснув діамант у формі груші, збільшений лінзою лупи, між великим і вказівним пальцями, і думав, що тримає «Море полум’я» вагою сто тридцять три карати.

Він вглядався у світло-блакитну глибину каменя, де крихітні гірські пасма, здавалося, відбивали вогонь, багрянець, коралові й бузкові барви, кольорові багатокутники полискували й миготіли, коли він його крутив, і він майже переконав себе в тому, що легенди кажуть правду, що кілька століть тому султанів син носив корону, яка засліплювала підданих, що власник каменя діставав безсмертя, що казковий камінь обминув усі перешкоди минулого й упав йому на долоню.

У тому моменті була втіха, був тріумф. Але з ним змішався й неочікуваний страх — камінь на вигляд був мов чарівний, не призначений для людських очей. Схожий на річ, яку, раз побачивши, уже не можеш забути.

Але врешті розсудливість узяла гору. Стики граней були не такі гострі, як слід. Поясок-рундист надто гладенький. Загалом, камінь видало те, що на ньому не було крихітних тріщинок, загострень, хоч якихось вкраплень. «Справжній діамант, — любив повторювати його батько, — не може бути зовсім без вкраплень. Справжній діамант не буває ідеальний».

Чи очікував він, що цей камінь справжній? Що його тримали саме там, де хотілося фон Румпелеві? Здобути таку перемогу за один день?

Звісно, ні.

Можна подумати, що фон Румпель мав би опустити руки, але він не збирався. Навпаки, він сповнений надії. Музей ніколи не замовив би таку високоякісну фальшивку, якби не ховав десь справжній камінь. За останні кілька тижнів у Парижі, між іншими завданнями він скоротив список із сімох гранувальників до трьох, а тоді до одного — напівалжирця з прізвищем Дюпон, який ще з підліткового віку гранував опали. Судячи з усього, до війни Дюпон заробляв гроші, перетворюючи шпінелі на фальшиві діаманти на замовлення знатних літніх удів і баронес. А також музеїв.

Якось у лютому серед ночі фон Румпель заходить до Дюпонового симпатичного магазинчика неподалік від базиліки Сакре-Кер. Він оглядає примірник «Самоцвітів та мінералів» Стрітера, креслення граней, тригонометричні таблиці, якими користуються гранувальники. Знайшовши кілька старанно зроблених форм такого ж самого розміру та грушоподібного обрису, як і камінь у музейному сейфі, він знає, що натрапив на потрібного чоловіка.

За вказівкою фон Румпеля Дюпон отримав сфальшовані продовольчі талони. Тепер фон Румпель чекає. Питання вже готові: ви робили інші копії? Скільки саме? Знаєте, у кого вони?

В останній день лютого 1941 року добре вбраний дрібний чоловік із гестапо приносить йому новини про те, що Дюпон, який ні про що не підозрював, спробував використати свої сфальшовані талони. Його арештували. Kinderleicht — дитяча гра.

Приємний, вологий зимовий вечір; залишки снігу обрамляють площу Згоди; місто здається химерним, його вікна виблискують дощовими краплями. Коротко пострижений капрал перевіряє ідентифікаційну картку фон Румпеля й вказує йому дорогу не в камеру, а в кабінет із високою стелею на третьому поверсі, де за столом сидить друкарка. На стіні за нею намальована в’ється фіолетова лоза в модерністських бризках, й від погляду на неї фон Румпелеві стає неприємно.

Дюпон прикутий кайданками до дешевого дерев’яного стільця посеред кімнати. Його обличчя має колір і полиск тропічного дерева. Фон Румпель очікував побачити на його обличчі суміш страху, обурення й голоду, але той сидить прямо. Одна з лінз його окулярів уже має тріщину, але, окрім цього, вигляд у нього досить добрий.

Друкарка гасить недопалок у попільниці, на ньому залишається яскравий червоний відбиток помади. Попільниця повна: у ній роздавлено з п’ятдесят недопалків, покалічених, якихось закривавлених.

— Можете йти, — дозволяє фон Румпель, киваючи їй, і переводить погляд на гранувальника.

— Він не говорить німецькою, пане фельдфебель.

— Ми впораємося, — відповідає Райнгольд французькою. — Зачиніть, будь ласка, двері.

Дюпон підводить погляд, якась залоза в його тілі насичує його кров сміливістю. Фон Румпелеві не доводиться примушувати себе всміхнутися; усмішка з’являється сама. Він сподівається на імена, але все, що йому треба, — це кількість.

Весь наступний тиждень мертвий полонений так і висить прив’язаний до стовпа у дворі, змерзлий, аж сірий. Хлопці зупиняються й питають у нього дорогу; хтось надягає на нього кулеметний пояс і каску. За кілька днів двійко ворон внадилися сідати йому на плечі і довбати його дзьобами. Урешті прийшли сторож із двома старшокласниками й ломом вирубали трупові ступні з льоду, поклали його на возика й відвезли геть.

Тричі за дев’ять днів на польових заняттях Фредеріка вибирають найслабшим. Бастіан заходить далі, ніж завжди, й рахує швидше, ніж завжди, тож Фредерікові доводиться пробігати триста з гаком метрів, часто в глибокому снігу, а хлопці женуться за ним так, наче від цього залежить їхнє життя. Щоразу його ловлять, щоразу його лупцюють кийком під наглядом Бастіана, щоразу Вернер нічого не робить, аби це зупинити.

Фредерік витримує сім ударів, перш ніж упасти. Потім шість. Потім три. Він не плаче, не проситься піти зі школи, й саме це, здається, змушує коменданта труситися в убивчому гніві. Фредерікова замріяність, його інакшість — він це випромінює, мов запах, і всі цей запах чують.

Вернер шукає забуття в роботі в лабораторії доктора Гауптмана. Він зібрав прототип приймача-передавача й тепер перевіряє запобіжники, клапани, навушники й вилки, але навіть у ці пізні години йому здається, що небо тьмянішає й школа стає похмурішою і зловіснішою. Його непокоїть шлунок. Він страждає від діареї. Прокидається пізно вночі й бачить Фредеріка у його спальні, в окулярах і краватці, що випускає спійманих пташок зі сторінок величезної книжки.

«Ти хлопець розумний. Тобі все вдасться».

Одного вечора, коли Гауптман пішов до себе в кабінет, Вернер окидає оком могутнього сонного Фолькгаймера в кутку й каже:

— Той полонений…

Фолькгаймер моргає — оживає камінь.

— Вони роблять це щороку, — він знімає картуза і проводить долонею по густому короткому волоссю. — Кажуть, що це поляк, комуніст чи козак. Що він украв алкоголь, бензин або гроші. Щороку те саме.

Щогодини хлопці в цій школі борються з десятками різних труднощів. Чотириста дітей проповзають по краю прірви.

— І завжди та сама фраза, — додає Фолькгаймер. — «Довго не протягне».

— Але ж хіба це людяно — залишати його отак? Навіть мертвого?

— Людяність для них не важлива.

Наближаються дзвінкі звуки Гауптманових кроків, і Фолькгаймер знову відкидається назад, його очні ямки знову заповнює тінь, й у Вернера немає змоги запитати його, кого він мав на увазі під «ними».

Хлопці залишають на Фредерікових чоботах мертвих мишей. Вони називають його шмарклею, гомиком, незліченними іншими підлітковими прізвиськами. Двічі якийсь старшокласник забирає Фредеріків бінокль і вимазує його екскрементами.