Години витікають між пальцями й зникають. Марі-Лор залишає повну тарілку біля дверей Етьєнової кімнати ввечері, а вранці забирає порожню. Одним-одна стоїть вона у спальні мадам Манек і відчуває запах м’яти, свічного парафіну, шістдесяти років служіння. Служницею, доглядальницею, матір’ю, посестрою, порадницею, кухаркою — ким іще була мадам Манек для Етьєна? Для них усіх? Німецькі моряки затягують п’яних пісень на вулиці, домашній павук над плитою щоночі виплітає нову павутину, а Марі-Лор удвічі болючіше — усі інші продовжують жити, Земна куля й на мить не спинилася у своїй подорожі навколо Сонця.

Бідолашне дитя.

Бідолашний мосьє Леблан.

Наче на них якесь прокляття.

Якби тільки її батько увійшов на кухню! Усміхнувся до жінок, поклав долоню на щоку Марі-Лор. П’ять хвилин із ним. Одну хвилину.

Через чотири дні Етьєн виходить зі своєї кімнати. Сходи скриплять у нього під ногами, й жінки на кухні змовкають. Сумним голосом він просить усіх бути такими ласкавими й піти.

— Мені потрібен був час, щоб попрощатися, і тепер я мушу сам дбати про себе й свою онуку. Дякую вам.

Щойно зачиняються кухонні двері, він замикає їх на засув і бере Марі-Лор за руки.

— Зараз темно. Чудово. Будь ласка, стань отут.

Відсуваються стільці. Відсувається кухонний стіл. Вона чує, як він незграбно вовтузиться біля кільця посеред підлоги, відчиняється люк. Він спускається в погріб.

— Діду? Що ти шукаєш?

— Оце, — відгукується він.

— А що це?

— Електрична пилка.

Вона відчуває, як щось яскраве загоряється у її животі. Етьєн іде вгору по сходах, Марі-Лор дріботить за ним. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, шостий, поворот ліворуч у кімнату її діда. Етьєн відчиняє двері гігантського гардероба, забирає старий одяг і кладе його на ліжко. Тягне шнур подовжувача в коридор і там устромляє вилку в розетку.

— Буде шумно.

— Добре.

Етьєн залізає вглиб гардероба. Увімкнена пилка починає вити. Звук проходить крізь стіни, крізь підлогу, крізь груди Марі-Лор. Вона думає, скільки сусідів його почують і чи десь якийсь німець за сніданком схилив голову й прислухається.

Етьєн випилює трикутник із задньої стінки гардероба, а тоді робить діру у дверях на горище. Вимикає пилку, поповзом прослизає в діру й піднімається драбиною. Вона йде за ним. Увесь ранок Етьєн повзає горищем зі шнурами, кусачками й інструментами, яких її пальці не впізнають, сплітаючи навколо себе, як вона уявляє, хитромудру електричну павутину. Він мимрить собі під носа, кілька разів сходить униз і приносить товсті брошури чи електричні деталі. Горище скрипить, мухи в повітрі вимальовують яскраво-сині кола. Пізно ввечері Марі-Лор спускається по драбині й під звуки Етьєнової роботи засинає на ліжку свого діда.

Коли вона прокидається, ластівки тріщать під карнизами й крізь стелю ллється музика.

«Місячне світло» — мелодія, від якої вона згадує тріпотіння листя й холодний мокрий пісок під ногами. Музика то припадає до землі, то злітає вгору, то кидається вниз знову, а тоді промовляє молодий голос її давно померлого діда: «Діти, у людському тілі — дев’яносто шість тисяч кілометрів кровоносних судин! Майже досить, щоб обкрутити Землю два з половиною рази…»

Етьєн спускається сімома щаблями драбини, протискається крізь діру в гардеробі й бере її долоні у свої. Вона знає, що він скаже, ще до того, як він починає говорити.

— Твій батько просив мене подбати, щоб тобі нічого не загрожувало.

— Я знаю.

— Це буде небезпечно. Це не гра.

— Я хочу брати участь. Мадам хотіла б…

— Розкажи мені. Розкажи мені увесь план.

— Двадцять два кроки по рю Воборель до рю д’Естре. Звернути праворуч і пройти шістнадцять риштаків. Ліворуч на рю Робера С’юркуфа. Ще дев’ять риштаків до пекарні. Я підходжу до прилавка й прошу: «Одну просту хлібину, будь ласка».

— Як вона відповість?

— Вона здивується. Але я маю наполягти: «Одну просту хлібину», — а вона відказати: «Як поживає твій дід?»

— Вона спитає про мене?

— Повинна. Так вона знатиме, що ти готовий допомагати. Це запропонувала мадам. Частина плану.

— І що далі?

— Я скажу: «У нього все гаразд, дякую». Візьму хлібину, покладу в наплічник і піду додому.

— Це спрацює? Без мадам?

— А чому ні?

— Чим ти заплатиш?

— Продуктовим талоном.

— Вони в нас є?

— У шухляді внизу. І ти маєш гроші, правда?

— Так. Трохи. Як ти повернешся додому?

— Навпростець.

— Але яким маршрутом?

— Пройти дев’ять риштаків до рю Робер С’юркуф. Праворуч на рю д’Естре. Шістнадцять риштаків до рю Воборель. Я все це знаю, діду, я все це запам’ятала. Я ходила в пекарню триста разів.

— Більше нікуди не заходь. Не йди на пляж.

— Я одразу повернуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Тоді вперед, Марі-Лор. Мчи, мов вітер.

Вони їдуть у товарних вагонах через Лодзь, Варшаву, Брест. Кілометр за кілометром Вернер у прочинених дверях не бачить і сліду людей, окрім випадкових вагонів, перекинутих біля колій, покорчених й обгорілих. Солдати видряпуються у вагони й злізають із них: худі, бліді, у кожного по гвинтівці, наплічнику й крицевій касці. Вони сплять, незважаючи на шум, холод, голод, наче відчайдушно прагнучи уникати цього світу наяву якомога довше.

Ряди сосен розділяють нескінченні свинцеві рівнини. День стоїть похмурий. Нойман Другий прокидається, мочиться у дверях, виймає коробочку з пігулками з кишені мундира й ковтає ще дві чи три.

— Росія, — каже він, хоча, як він це помітив, Вернер і не здогадується.

Повітря пахне металом.

На заході сонця потяг зупиняється, і Нойман Другий веде Вернера через ряди зруйнованих будинків, купами обгорілих дощок і цегли. Уцілілі стіни подряпані чорними штрихами кулеметного вогню. Уже майже темно, коли Вернера приводять до м’язистого капітана, що одинцем вечеряє на дивані з дерев’яної рами і пружин. У бляшаній мисці на колінах капітана парує циліндрик вареного сірого м’яса. Якийсь час він мовчки оглядає Вернера не так з розчаруванням, як із втомленим здивуванням.

— Що, більших ще не стали випускати, га?

— Ні, пане капітан.

— Скільки тобі років?

— Вісімнадцять, пане капітан.

Капітан сміється.

— Мені здається — дванадцять. — Він відрізає собі круглий шматочок м’яса й довго його жує, а тоді пальцями витягає з рота довгу жилу. — Іди ознайомся з обладнанням. Глянь, чи зможеш упоратися краще за попереднього хлопця.

Нойман Другий веде Вернера до відкритого кузова немитого «опеля-бліца», всюдихідної вантажівки вагою три тонни. Усередині — дерев’яна будка. Пом’яті бляшанки з гасом прив’язані з одного боку. З іншого — отвори від куль. Опускаються важкі сутінки. Нойман Другий приносить Вернерові гасову лампу.

— Усі прилади там, усередині.

А тоді зникає. Без пояснень. Ласкаво просимо на війну. Крихітні метелики кружляють у світлі лампи. Усе Вернерове тіло занурюється у втому. Це так доктор Гауптман уявляє собі покарання чи нагороду? Як йому хочеться повернутися в сиротинець: сісти на лавку, послухати пісень фрау Елени, відчути тепло від пічки, почути дзвінкий голос Зіґфріда Фішера, що надміру захоплюється субмаринами й бомбардувальниками, побачити, як Юта малює за дальнім кінцем столу, зображаючи тисячі вікон її уявного міста.

Усередині кузова стоїть запах: глина, солярка й щось пріле. Три квадратні вікна відбивають світло лампи. Це пересувна радіостанція. На лавці вздовж лівої стіни стоять два засмальцьовані столики завбільшки з подушку. Складану РЧ антену можна підняти й опустити зсередини. Три комплекти навушників, підставка для зброї, шафки. Воскові олівці, компаси, мапи. Аж ось, у пом’ятих корпусах, чекають два приймачі-передавачі, які він розробив із доктором Гауптманом.

Він тішиться, побачивши їх аж тут, наче, обернувшись, побачив старого друга, що пливе поряд із ним у відкритому морі. Він витягає перший прилад із корпуса й відкручує шурупи на задній панелі. Вимірювальний прилад тріснув, згоріло кілька запобіжників і бракує одного штекера. Він шукає запчастини, іверовий ключ, мідний дріт. Задні двері відчинені й видно тихий табір, над яким зорі тисячами всіяли небо.