56778, 21, 4567, 1094, 467813.

А тоді час і частота наступної передачі.

Вони цим займаються вже не один місяць, щокілька днів дістаючи з хліба нові папірчики, а останнім часом Етьєн став грати музику. Лише вночі й завжди тільки уривок мелодії: хвилину, найбільше півтори. Дебюссі, Равеля, Массне або Шарпантьє. Він установлює мікрофон у грамофонну трубу, як робив колись, і ставить платівку.

Хто це слухає? Етьєн уявляє короткохвильові приймачі, замасковані як коробки з-під вівсянки чи заховані під підлогою, приймачі, поховані під плитами у дворі чи запхнуті під дитячий матрац у колисці. Він уявляє десяток чи два слухачів по всьому узбережжю, може, хтось налаштовується на його хвилю і в морі — капітанські приймачі на вільних кораблях, що везуть помідори, утікачів чи зброю. Англійців, що чекають на числа, але не музику, й, напевно, дивуються: для чого?

Цього вечора він грає Вівальді. «Осінь» із «Пір року». Платівку, яку його брат купив за п’ятдесят п’ять сантимів у магазині на рю Сен-Маргеріт сорок років тому.

Вступає клавесин, скрипки виграють вигадливі колінця — низький, притиснутий похилим дахом простір горища переповнюється звуком. За кілька метрів й один квартал від нього дванадцять німецьких офіцерів усміхаються в об’єктив.

«Послухайте це, — думає Етьєн. — Почуйте».

Хтось торкається його плеча. Він хапається за нахилену стелю, щоб не впасти. У нього за спиною стоїть Марі-Лор у своїй нічній льолі.

Звуки скрипки то злітають угору, то кидаються вниз. Етьєн бере Марі-Лор за руку, і під низькою, похилою стелею — платівка крутиться, музика з передавача лине над мурами, над тілами німців, у море — вони танцюють. Він її крутить, її пальці миготять у повітрі. У світлі свічки вона наче неземна: усіяне веснянками обличчя і на ньому двоє нерухомих очей, мов павучачі яйця. Їхній погляд не рухається разом із ним, але це його й не нервує; вони наче дивляться кудись де-інде, глибше, углядаються у світ, сповнений музики.

Граційна. Струнка. Вправна у рухах, однак, звідки вона знає, як танцювати, він навіть не здогадується.

Мелодія й далі звучить. Він мав би вимкнути її уже давно. Антена досі піднята, і, напевно, її трохи видно на тлі неба; може, й усе горище світиться, ніби маяк. Але при світлі свічки, у мелодійному вихорі танцю Марі-Лор прикушує нижню губу і її обличчя саме починає світитися, нагадуючи йому про зарослі береги за фортечними мурами, про ті зимові надвечір’я, коли сонце сідало, але ще не зовсім заходило за горизонт, й очерет наче горів червоним вогнем, — місця, де він любив ходити з братом, здається, у минулому житті.

«Ось, — думає він, — що означають ті цифри».

Концерт закінчується. Чути, як об стелю б’ється оса. Передавач ще увімкнений, мікрофон стоїть у грамофонній трубі, голка крутиться на останній канавці. Марі-Лор відсапується, усміхаючись.

Потім вона знову засинає, а Етьєн задуває свою свічку й довгий час стоїть навколішках біля ліжка. Кістяна Смерть їде по вулиці внизу, час від часу зупиняючи верхового коня, щоб заглянути у вікна. Вогненні роги на голові, з ніздрів куриться дим, а в кістяній руці — список, нещодавно доповнений адресами. Вона спочатку дивиться на німецьких офіцерів, що виходять із лімузинів біля шато.

Потім — на яскраво освітлені кімнати парфумера Клода Левіта.

Потім — на темний високий будинок Етьєна Леблана.

Обійди нас стороною, Вершнице. Обійди цей будинок стороною.

Вони їдуть курною дорогою, обабіч обрамленою кілометрами напівмертвих соняхів, високих, наче дерева. Їхні стебла висохли й заклякли, а голови схилені, наче в молитві, і, проїжджаючи повз них в авто, Вернерові здається, що за ними стежать десять тисяч циклопічних очей. Норман Перший зупиняє вантажівку, Бернд знімає гвинтівку з плеча, бере другий прилад і йде в зарості його ставити. Вернер піднімає велику антену й сідає на своє звичне місце в кузові «опеля», надягнувши навушники.

У кабіні Нойман Другий кпинить:

— Ти ж навіть жодного разу не засадив нікому, старий незайманцю.

— Стули пельку, — відказує Нойман Перший.

— Ти на ніч шморгаєш себе, щоб заснути. Душиш вужика. Займаєшся рукоділлям.

— Не тільки я — половина армії. І німці, й росіяни.

— Он той дрібний арійський хлопчик — точно рукодільник.

Бернд називає частоти на своєму приладі. Тиша, тиша, тиша.

— Справжній арієць — світловолосий, мов Гітлер, стрункий, мов Ґерінґ, і високий, мов Геббельс, — додає Нойман Перший.

Нойман Другий сміється.

— До дупи це, якщо…

— Годі, — уриває його Фолькгаймер.

Далеко за полудень. Увесь день вони їхали цим дивним, Богом забутим краєм і не бачили нічого, крім соняшників. Вернер прочісує кожну частоту, перемикає їх, знову переналаштовує приймач-передавач, чуючи лише перешкоди. Удень і вночі повітря сповнене суцільною, сумною, зловісною українською статикою, що, здається, звучала ще задовго до того, як люди навчилися її чути.

Фолькгаймер злізає з вантажівки, розстібає штани й справляє малу потребу у квіти. Вернер вирішує опустити антену, але, перш ніж зробити це, він раптом чує — різку, виразну і зловісну, мов блиск ножа на сонці, — чергу російських слів. «Адін, шесть, восемь». У нього напружується кожен нерв.

Він максимально збільшує гучність і притискає навушники до вух. Знову чути: «Поні-щось-шки, чере-щось-дорошой…» Фолькгаймер дивиться на нього у відкриту задню панель кузова, наче відчуває, наче прокидається вперше за довгі місяці, як тієї ночі, коли Гауптман вистрілив зі свого пістолета, коли вони зрозуміли, що Вернері пристрої працюють.

Вернер трохи повертає ручку налаштування, й раптом у його вуха бухає звук. «Две-над-цать, шест-над-цать, двад-цать-адін», нісенітниця, страшна нісенітниця вривається йому просто всередину; це схоже на відчуття, коли занурюєш руку в мішок із ватою й знаходиш лезо — усе таке надійне й незмінне, аж тут одна небезпечна річ, така гостра, що заледве відчутно, як вона розрізає шкіру.

Фолькгаймер гупає масивним кулаком по корпусі «Опеля», щоб утихомирити Нойманів. Вернер передає Берндові частоту, той ловить сигнал, вимірює пеленг, передає назад, і тепер Вернер береться за підрахунки. Логарифмічна лінійка, тригонометрія, карта. Росіянин і досі говорить, коли Вернер стягує навушники на шию.

— Північ-північний захід.

— Далеко?

Лише цифри. Чиста математика.

— Півтора кілометра.

— Вони й зараз щось передають?

Вернер притискає до вуха один навушник і киває. Нойман Перший запускає «Опель», двигун починає гудіти, і Бернд суне через соняшники, несучи перший прилад. Вернер опускає антену, й вони з’їжджають із дороги просто в соняшники, розштовхуючи їх на своєму шляху. Найвищі з них заввишки мало не з вантажівку, і їхні великі голови барабанять об дах кабіни й боки кузова.

Нойман Перший стежить за одометром і називає відстані. Фолькгаймер роздає зброю. Два карабіни 98К. Напівавтоматичний «вальтер» із прицілом. Поряд із ним Бернд заряджає свій маузер. Бах, — гримлять соняшники. Бах, бах, бах. Вантажівку хитає, мов корабель на морі, доки Нойман Перший веде її через борозни.

— Кілометр і сто метрів, — гукає Нойман Перший.

Нойман Другий вилізає на кузов і оглядає поле в бінокль. На півдні соняшники поступаються місцем клаптикові висохлої огіркової гудини. За ним, оточений голою землею, стоїть гарненький будиночок із солом’яним дахом і побіленими стінами.

— За заростями деревію. У кінці поля.

Фолькгаймер дивиться в оптичний приціл.

— Дим?

— Немає.

— Антена?

— Ще не видно.

— Вимикай двигуна. Звідси пішки.

Усе затихає.

Фолькгаймер, Нойман Другий і Бернд зі зброєю заходять у стіну соняшників і зникають. Нойман Перший сидить за кермом, Вернер — у кузові. Ще ніхто не підірвався на міні. Навколо «Опеля» тріщать квіти і кивають своїми геліотропними головами, наче сумно з чимось погоджуючись.

— Виродки будуть здивовані, — шепоче Нойман Перший.