Чи чекають там російські танки? Чи наводять гармату на світло його ліхтаря?

Він згадує великого горіхового «Філько» гера Зідлера. Роздивляється дроти, зосереджується, думає. У якийсь момент він розуміє, у чому річ.

Коли він згодом підводить голову, за деревами вдалині видно м’яке світло, наче там щось горить. Світанок. Десь за кілометр від нього двоє хлопчаків із патичками тягнуться за стадом кістлявої худоби. Вернер витягає другий прилад із корпуса, коли позаду кузова з’являється велетень.

— Пфенніг!

Чоловікові довгі руки звисають із горішньої перекладини тенту над кузовом; він затуляє собою зруйноване село, поля, світанкове сонце.

— Фолькгаймер?

Вони стоять на кухні. Фіранки на вікнах запнуті. Її досі не покинуло приємне збудження, з яким вона вийшла з пекарні, відчуваючи в наплічнику вагу теплої хлібини.

Етьєн розламує хліб.

— Ось.

Він кладе їй на долоню крихітний скручений папірчик, не більший за мушлю каурі.

— Що на ньому написано?

— Цифри. Багато цифр. Мабуть, перші три — це частоти, але я не певний. Четверта — двадцять три нуль нуль — може, час.

— Передамо їх зараз?

— Ні, дочекаємося темряви.

Етьєн прокладає дроти, протягує їх за стінами, приєднуючи один до дзвоника на третьому поверсі, під телефонним столиком, другий тягнеться на горище, а третій — до вхідних воріт. Тричі Марі-Лор їх випробовує: з вулиці вона відчиняє ворота, і вглибині будинку лунають два заледве чутних дзвінки.

Далі він прилаштовує двері на полозках у задній стінці гардероба так, щоб їх можна було відчинити з обох боків. У сутінках вони п’ють чай і жують розсипчастий хліб із пекарні мадам Руель. Коли настає цілковита темрява, Марі-Лор іде за дідом сходами в кімнату на шостому поверсі, а звідти — на горище. Етьєн піднімає важку телескопічну антену вздовж димаря. Клацає перемикачами, й горище сповнює слабке потріскування.

— Готова?

Його голос схожий на батьків, коли той клеїв дурня. У своїй уяві Марі-Лор чує голос поліціянта: «Людей і не за таке заарештовували». І мадам Манек: «Хіба вам не хочеться пожити перед смертю?»

— Так.

Він прокашлюється і вмикає мікрофон:

— 567, 32, 3011, 2300, 110, 90, 146, 7751.

Звучать ці числа, линуть над дахами, над морем, долітають до невідомих адресатів. До Англії, до Парижа, до мертвих душ.

Він перемикається на другу частоту й повторює повідомлення. Далі на третю. А тоді все вимикає. Охолоняючи, машина вистукує.

— Що вони означають, діду?

— Хіба ж я знаю.

— Їх можна розшифрувати в слова?

— Напевно, можна.

Вони спускаються по драбині й пролазять крізь отвір у гардеробі. У коридорі їх не чекають солдати, наставивши гвинтівки. Взагалі все як завжди. Марі-Лор пригадується рядок із Жуля Верна: «Наука, мій хлопче, складається з помилок, але такі помилки робити корисно, бо вони потроху ведуть до істини».

Етьєн сміється, наче сам до себе.

— Пам’ятаєш, що мадам казала про жабу?

— Так, діду.

— От я думаю, хто в цій історії жаба: вона чи німці?

За інженера в них мовчазний, ущипливий зизоокий чоловік на ім’я Вальтер Бернд. За водія — рідкозубий тридцятирічний військовий на прізвисько Нойман Перший. Вернер знає, що Фолькгаймерові, їхньому фельдфебелю, максимум двадцять, але в олив’яному світлі вранішньої зорі на вигляд йому вдвічі більше.

— Партизани підривають потяги, — пояснює він. — Діють організовано, тож капітан вважає, що вони координують свої напади за допомогою радіо.

— Попередній технік, — сумнівається Нойман Перший, — нічого не знайшов.

— Прилади чудові, — відповідає Вернер, — за годину обидва працюватимуть.

На якусь мить у Фолькгаймерових очах з’являється ніжність.

— Колишньому технікові, — каже він, дивлячись на Вернера, — до Пфенніга далеко.

Вони розпочинають. «Опель» підстрибує на дорогах, що заледве кращі за путівці для худоби. Щокілька кілометрів вони зупиняються і встановлюють приймач-передавач на пагорбі. Вони залишають Бернда й усміхненого худого Ноймана: одного — з гвинтівкою, другого — з навушниками. Проїхавши кількасот метрів — досить, щоб отримати основу трикутника, — одометром вираховують відстань. Вернер вмикає свій прилад, піднімає телескопічну антену, вдягає навушники й прочісує ефіри, намагаючись знайти будь-який несанкціонований сигнал. Будь-який недозволений голос.

Здається, що вздовж плаского, безмірного горизонту увесь час щось горить. Здебільшого Вернер їде спиною вперед, оглядаючи землю, яку вони залишають позаду, — Польщу, райх.

Ніхто в них не стріляє. Крізь перешкоди пробиваються кілька голосів, але говорять вони німецькою. Вночі Нойман Перший дістає з ящика для амуніції бляшанки з маленькими ковбасками; Нойман Другий втомлено жартує про повій, розказує історії, вигадані або справжні. Вернеру сняться кошмари, у яких постаті хлопців оточують Фредеріка, однак коли він підходить ближче, Фредерік перетворюється на Юту, й вона дивиться на Вернера зі звинуваченням, а в той час хлопці одну за одною відривають її кінцівки.

Щогодини Фолькгаймер устромляє голову в кузов «Опеля» й ззирається з Вернером.

— Є щось?

Вернер хитає головою. Він смикає акумулятор, міняє позиції антен, укотре перевіряє запобіжники. У Шульпфорті, з доктором Гауптманом, це була гра. Він міг угадати Фолькгаймерову частоту; він завжди знав, передавач транслював сигнал чи ні. Тут він не знає, як, коли й навіть чи передавач щось транслює, тут він полює на привидів. Вони тільки те й роблять, що витрачають пальне, проїжджаючи повз задимлені будинки, спалену артилерійську зброю та безіменні могили, доки Фолькгаймер проводить своєю велетенською долонею по коротко підстриженому волоссю, щодня стаючи все нетерплячішим. Звідкись здалеку долинає грім гарматних пострілів, і все одно партизани руйнують колії, перекидають вагони, калічать фюрерових солдатів і наповнюють офіцерські серця люттю.

Чи це партизан отам, отой старий із пилкою, що валить дерева? Отой, що нахилився над двигуном автомобіля? Може, оті три жінки, що набирають воду біля струмка?

Уночі береться морозець, укриваючи довколишню землю сріблом. Вернер прокидається в кузові вантажівки, гріючи долоні під пахвами, і бачить пару від свого дихання, а лампи радіо світяться тьмяним синім кольором. Скільки тут нападало снігу? Метр? Три метри? Сто?

«Нападають кілометри снігу, — думає Вернер. — Ми їхатимемо по тому, чого більше немає».

Грози полощуть небо, узбережжя, вулиці; червоне сонце занурюється в море, заливаючи вогнем західні гранітні стіни Сен-Мало. Три лімузини з обгорнутими тканиною глушниками спускаються по рю де ла Кросс, мов привиди; з десяток німецьких офіцерів у супроводі приблизно стількох же людей із софітами й кінокамерами піднімаються сходами Бастьйон д’ля Олянд і потім бродять доріжками на холоді.

Етьєн спостерігає за ними в мідну прозірну трубу зі свого вікна на п’ятому поверсі. Разом їх дванадцять: капітани, майори й навіть підполковник, що притримує мундир біля коміра і вказує на форти, які стоять на сусідніх островах. Один із військових намагається прикурити на вітрі, його пілотка перелітає через зубчасті стіни, інші сміються з нього.

По той бік вулиці з будинку Клода Левіта зі сміхом висипають на вулицю троє жінок. У Клодових вікнах горить світло, однак у решті будинків кварталу електрики немає. Хтось відчиняє вікно на третьому поверсі й викидає чарку, й вона знай котиться по рю Воборель, аж доки не зникає з очей.

Етьєн запалює свічку й піднімається на шостий поверх. Марі-Лор спить. Він дістає з кишені скрученого папірчика, розгортає. Він уже покинув спроби зламати шифр: він записував числа в стовпчик, додавав, множив. Ніякого результату. Проте він є. Бо Етьєн перестав відчувати нудоту після полудня, у нього ясний зір і спокійне серце. Ба більше, минув уже місяць, відколи він востаннє згортався клубком біля стіни й молився за те, щоб не бачити, як привиди ходять крізь стіни. Коли Марі-Лор приносить хліб, коли він розгортає крихітного папірчика, нахиляючись над мікрофоном, то почувається незламним, почувається живим.