Після церемонії, коли ми чекали нашої карети, я торкнувся рукава Ріманського.

− Ви зчинили справжню сенсацію, Лючіо!

− Невже? − засміявся він. − Ви лестите мені, Джеффрі.

− Анітрохи! Чому ви так довго стояли перед троном?

− Мені так хотілося, − проказав він байдужно. − Хотілося, щоб його королівська високість запам'ятав мене.

− А мені здалося, що він вас упізнав! Ви зустрічались раніше? Його очі блиснули.

− Часто! Але жодного разу я не з'являвся публічно в Сент-Джемському палаці. Двірський костюм багатьох змінює до невпізнання, і я маю сумнів, так, великий сумнів, що навіть принц із його славнозвісною пам'яттю на обличчя сьогодні насправді впізнав мене!..

XVII

Минув тиждень або днів десять після прийому в принца Вельського, коли відбулась дивна сцена між мною та Сибіллою Ельтон. Ця сцена залишила глибокий слід у моїй душі; вона могла б стати мені попередженням про грозові хмари, що нависли наді мною, − могла б, якби тільки моє надмірне самолюбство не завадило мені розгледіти пересторогу. Приїхавши якось до Ельтонів, я зайшов до вітальні (я вже звик обходитись без доповідання і взагалі без жодних церемоній) та знайшов там Даяну Чесней − саму і в сльозах.

− У чому річ? − вигукнув я жартівливим тоном: я мав дуже дружні, навіть фамільярні відносини з маленькою американкою. − Ви плачете! Невже наш любий залізничний татусь пропив усі свої капітали?

Вона засміялась трохи істерично.

− Ще ні! − звела на мене вологі очі, в яких іще блищала злість. − Наскільки я знаю, з капіталами все гаразд. Але в мене − так, у мене − щойно тут відбулася сутичка з Сибіллою!

− Із Сибіллою?

− Еге, − вона виставила на ослін кінчик маленького гаптованого черевичка й критично оглянула його. − Сьогодні журфікс у Кетсон, мене туди запрошено, і Сибіллу також; міс Шарлотта дуже втомлена, адже вона доглядає графиню; звичайно, я була впевнена, що Сибілла поїде! Гаразд. Вона ні слова не говорить про це до обіду, а потім запитує мене, на котру годину мені потрібна карета. Я запитую: «Хіба ви не їдете?». Вона глянула на мене так виклично − ви знаєте, вона вміє! − і каже: «Ви гадаєте, це можливо?!» Я спалахнула й сказала: «Звісно, можливо!» Вона знову на мене глянула й перепитує: «До Кетсон? Із вами?!» Погодьтеся, це була неприхована образа, тож я не змогла стриматись і сказала: «Хоча ви й графська дочка, це ще не причина вернути писок від місіс Кетсон! Вона добра людина й має лагідне серце! Місіс Кетсон ніколи б так зі мною не поводилась!» Я задихалася, я могла б відповісти їй дуже грубо, якби за дверима не було лакея. Сибілла тільки посміхнулася своєю крижаною посмішкою та спитала: «Може, ви б воліли мешкати з місіс Кетсон?» «З якого це доброго дива, − поцікавилась я, − я мала б мешкати з місіс Кетсон?» І тоді вона сказала: «Міс Чесней, ви платите моєму батькові за протекцію в суспільстві, яку гарантує вам його ім'я; але компанії дочки мого батька торговельна угода не передбачала! Я намагалася якомога ясніше дати вам зрозуміти, що не бажаю з'являтися в товаристві з вами: річ не в тім, люблю я вас чи ні, − просто я не хочу, щоб говорили, ніби я ваша оплачена компаньйонка. Ви змушуєте мене говорити різко, і мені шкода, якщо я вас ображаю. Що стосується місіс Кетсон, то я її бачила тільки один раз, але маю про неї враження як про особу дуже вульгарну й погано виховану. Крім того, я не люблю товариства торгівців!» − Із цими словами вона підвелась і випливла з вітальні, і я чула, що вона звеліла подати для мене карету на десяту годину. її зараз подадуть, а ви лишень погляньте, які в мене червоні очі! Так, я знаю, що стара Кетсон збагатилася, торгуючи лаком, але чим лак гірший від будь-чого іншого?! І потім, це було так давно! Містере Темпест, якщо хочете, можете переповісти Сибіллі все, що я вам сказала: я знаю, ви закохані в неї! Я був заскочений її швидкою розповіддю.

− Але, міс Чесней… − почав був я церемонно.

− О так, міс Чесней, міс Чесней, − передражнила вона мене, нетерпляче простягаючи руку по розкішну sortie-de-bal; я мовчки подав її, і вона так само мовчки прийняла мою послугу. − Знаю, що я тільки міс Чесней, і не винна, що мій вульгарний батько понад усе прагне, перед тим як помре, неодмінно побачити мене одруженою з англійським шляхтичем! Це його погляд, а не мій. На мою думку, англійські шляхтичі всі якісь кволі та розслаблені. Я б могла полюбити Сибіллу, якби вона дозволила, та вона не хоче. Вона проводить життя як крижана брила, вона нікого не любить. Знаєте, вона і вас не любить. Я побажала б їй бути людянішою!

− Мені дуже прикро, − сказав я, усміхаючись до цієї дівчини з пікантним личком та справді добрим серцем, − але, далебі, не варто через це так перейматися. Ви маєте добру та великодушну натуру, але британцям важко порозумітися з американцями. Я можу зрозуміти ваші почуття; однак ви знаєте, що леді Сибілла дуже горда.

− Горда, − вибухнула вона, − ще б пак! Велика гордість − мати предка, якого на Босфортському полі прокололи списом і за лишили птахам! Вочевидь, це дає право на жорстокість усім нащадкам! Не дивно, якщо те саме передалося й нащадкам птахів, які його їли!

Я засміявся, й вона теж; до неї повернувся її звичайний гумор.

− А якщо я вам скажу, що мій предок був священиком-пілігримом, ви в це повірите? − спитала вона, і на її обличчі заграли ямочки.

− Я повірю в усе, що ви скажете! − галантно заявив я.

− Добре, тоді вірте, якщо можете, бо я − ні! Переказують, що він був священиком-пілігримом на кораблі «Квітка глоду» і коли досяг суходолу, то впав на коліна та дякував Богові! Але принаймні він не був слугою шляхтича, якого прокололи списом на Босфорті!

З'явився лакей, аби доповісти, що карету подано.

− Гаразд, дякую, − сказала міс Чесней. − До побачення, містере Темпест. Лорда Ельтона немає, він навіть не обідав з нами, але Сибілла цілий вечір буде вдома. Пошліть когось сказати їй, що ви тут.

Я запропонував їй руку та провів до карети, частково поділяючи її досаду, що їй доводиться самій їхати на вечір до лакової фабрикантки. Даяна була дівчина добра, світла, правдива, хоча надміру балакуча й подекуди вульгарна; однак найкращою рисою її вдачі була щирість, а щирість у вищих колах лицемірного англійського суспільства не в моді.

Заглиблений у роздуми, я повернувся до вітальні та послав одного зі слуг спитатися в леді Сибілли, чи не приділить вона мені кілька хвилин. Я недовго чекав: встиг лише раз чи двічі обійти кімнату як увійшла вона, така дивна, така гарна, що я не міг втримати захопленого вигуку. Вона була в білій сукні, як завжди вечорами; її волосся, зачесане не так ретельно, як звичайно, важкою хвилею спадало на чоло; її обличчя було особливо бліде, і очі здавалися більшими й темнішими; її непевна, перебіжна усмішка нагадувала усмішку лунатика. Вона простягла мені руку − рука була сухою та гарячою.

− Мого батька немає вдома, − сказала вона.

− Я знаю. Але я прийшов, щоб побачити вас. Чи можу я лишитись ненадовго?

Вона ледь чутно промовила слова згоди й, опустившись у фотель, стала бавитись трояндами, що стояли у вазі на столі.

− Ви маєте стомлений вигляд, леді Сибілло, − сказав я ніжно, − чи ви здорові?

− Я цілком здорова, − відповіла вона, − але ви маєте рацію: я справді стомлена. Дуже стомлена!

− Вас так виснажує догляд за матір'ю? Вона гірко засміялася.

− Догляд за матір'ю! Будь ласка, не приписуйте мені так багато доброчесності. Я ніколи не доглядаю своєї матері: я не можу, я надто боягузлива. її обличчя жахає мене, і коли я підходжу до неї, вона з таким надлюдським зусиллям намагається говорити, що робиться ще потворнішою. Я б померла зі страху, якби часто її бачила. Подумати лишень: цей живий труп із витріщеними очима та спотвореним ротом − справді моя мати!

Вона здригнулась і зблідла так, що навіть вуста її побіліли.

− Як погано, мабуть, це впливає на ваше здоров'я! − сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. − Чи не можете ви по їхати кудись задля різноманітності?