Її очі чарівно всміхнулися, коли я на прощання поцілував її та побажав доброї ночі.

− Ви повідомите про новину князя Ріманського?

− Так, якщо ви хочете.

− Ясна річ, хочу, щоб він знав!

Я зійшов сходами вниз; вона нахилилася над перилами, стежачи за мною.

− Добраніч, Сибілло!

− Неодмінно скажіть князеві!

Її біла постать зникла, і я вийшов надвір. У голові моїй панував хаос, і душу мою розривали між собою гордість, щастя і страждання. Подумати лишень − наречений графської дочки, коханий жінки, яка сама оголосила себе нездатною до любові та віри!

XVIII

І тепер, три роки по тому, озираючись назад, я добре пам'ятаю дивний вираз обличчя Лючіо, коли я сказав йому, що Сибілла Ельтон погодилася стати моєю дружиною. Він усміхнувся, і в очах його засяяло світло − яскраве й водночас зловісне, ніби він намагався заглушити в собі гнів і зневагу.

Поки я говорив, він, на моє обурення, бавився зі своєю улюбленою комахою-мумією, і мені було несказанно огидно спостерігати бридку наполегливість, із якою блискуча істота чіплялася за його руку.

− Усі жінки однакові, − сказав він із черствим сміхом, почувши мою новину, − небагато з них мають досить моральної сили, аби встояти проти спокуси багатого заміжжя.

Мене розгнівали його слова.

− Навряд чи це справедливо з вашого боку − судити про все з точки зору грошей, − зауважив я й після невеличкої паузи додав те, що, як я усвідомлював, було неправдою: − Сибілла кохає мене тільки заради мене самого.

Його погляд сяйнув, неначе блискавка.

− О, в такому разі сердечно вітаю вас, мій любий Джеффрі. Здобути прихильність першої гордівниці Англії, завоювати її кохання − настільки чисте, щоб бути впевненим у її згоді по братися з вами, навіть якби ви не мали ані пенсу, − це справді перемога! І перемога, якою ви можете пишатися! Знов і знов вітаю вас!

Підкинувши огидну істоту, яку він називав Духом, угору, щоб змусити її злетіти й повільно кружляти під стелею, він обернувся до мене й палко потиснув мені руку, не перестаючи посміхатись.

Я інстинктивно відчував, що він, як і я, вгадував правду: якби я був убогим літератором, який має лише те, що може заробити власним розумом, леді Сибілла Ельтон ніколи б на мене й не глянула, а тим паче не дала б згоди побратися зі мною; але я мовчав, боячись розкрити справжній стан речей.

− Кохати тільки заради кохання − застаріла чеснота, − невблаганно вів далі Лючіо. − Я вважав, що леді Сибілла − сучасна жінка, яка усвідомлює своє становище й необхідність гордо підтримувати його в очах світу, і що гарненькі пасторальні сентиментальності − не в її натурі. Здається, я помилився. І помилився щодо прекрасної статі вперше. − Тут він витяг руку, і Дух, повернувшись назад, усівся на своє звичне місце перепочинку. − Друже мій, запевняю вас, якщо ви здобули вірне кохання вірної жінки, то це таке багатство, поряд із яким ваші мільйони нічого не варті; це скарб, про який усі мріють.

Його інтонація пом'якшилась, а очі прибрали замисленого виразу. Я глянув на нього з нерозумінням.

− Лючіо, я гадав, ви ненавидите жінок?

− Ненавиджу! − швидко відповів він. − Але не забувайте, чому я ненавиджу їх! Тому, що їм дано все для добра, однак біль шість із них свідомо обирає зло. Чоловіки перебувають під цілковитим впливом жінок, хоча мало хто це усвідомлює; через жінок вони здіймаються до небес або спускаються до пекла. Останній шлях − найулюбленіший та схвалений майже всіма.

Його чоло знову спохмурніло, і лінія навколо гордого рота стала жорсткою й суворою. Якийсь час я дивився на нього, а потім зовсім не до речі сказав:

− Сховайте цього огидного Духа! Ненавиджу, коли ви морочитеся з ним!

− Бідна моя єгипетська принцеса! − вигукнув він, сміючись. − Чому ви жорстокі до неї, Джеффрі? Якби ви жили в її епоху, ви б могли бути одним із її коханців! Без сумніву, вона була чарівною особою; я вважаю, що вона чарівна навіть тепер! Однак, щоби вдовольнити ваше прохання…

Він помістив комаху до кришталевої скриньки й відніс у куток. Потім, повільно обертаючись до мене, промовив:

− Хто знає, що пережив і перестраждав цей Дух, коли був жінкою! Може, вона була «ущасливлена» багатим заміжжям і жал кувала про це! В усякому разі, я певен, що вона значно щасливіша у своєму нинішньому втіленні!

− Я не симпатизую такій страшній фантазії, − сказав я різко, − я тільки знаю, що вона або воно − огидне мені створіння.

− Так, деякі переселені душі огидні, − погодився він холодно. − Щойно вони втрачають свою пристойну тілесну оболонку, невблаганний закон природи піддає їх дуже химерним змінам!

− Які дурниці ви говорите, Лючіо! − нетерпляче вигукнув я. − Як ви можете знати, так це чи ні?

Раптова тінь лягла на його обличчя, надаючи йому дивної блідоти та непроникності.

− Чи ви забули, − почав він зумисне розміреним тоном, − що ваш приятель Джон Керрінгтон у рекомендаційному листі до вас писав, що в усіх галузях науки я «безперечний знавець»? Ви й уявлення не маєте про обсяг моєї обізнаності − і ще запитуєте, як я можу знати? Я відповім, що знаю багато, чого не знаєте ви. Не покладайтеся надто на власний розум, друже, − щоб я не довів вам його нікчемності, щоб я не пояснив вам, без жодних утішних сумнівів, що та зміна, яку ви називаєте смертю, є тільки зародком нового життя, яким ви муситимете жити, хочете ви цього чи ні!

Щось у його словах та поводженні змусило мене зніяковіти, і я пробурмотів:

− Даруйте мені! Я, звичайно, говорив квапливо, але ви знаєте мої теорії.

− Надто ґрунтовно! − засміявся він і знову став таким, яким я його завжди знав. − «Кожна людина має власні теорії» − гасло дня. Кожна мала двонога тваринка заявляє вам, що має власну ідею Бога та власну ідею диявола. Сміховинно!.. Але повернімось до теми кохання. Я відчуваю, що надто мляво привітав вас, оскільки, безумовно, фортуна особливо щедро обдаровує вас своєю ласкою.

З-поміж безлічі розбещених та легковажних жінок вам випало щастя кохати єдину перлину краси, чистоти й вірності − жінку, яка одружується з вами, мільйонером, не заради власного зиску або переваг у товаристві, а виключно заради вас самого! Така рідкісна цнота варта прекрасної поеми! Ви найщасливіша у світі людина. Фактом є те, що вам більше нема чого бажати!..

Я не суперечив йому, оскільки в душі знав, що обставини моїх заручин якраз залишають бажати багато чого. Я, той, хто глузував із релігії, хотів, щоб моя майбутня дружина була побожною; я, той, хто зневажав сентиментальність, прагнув побачити бодай найменший прояв її у жінці, чия врода збуджувала мою пристрасть! Утім, я рішуче глушив усі перестороги сумління та, не зазираючи в майбутнє, живив свою душу тим, що давали дні мого бездільного, безтурботного життя.

У газетах з'явилось повідомлення, що «найближчим часом відбудеться весілля Сибілли Ельтон, єдиної дочки графа Ельтона, та Джеффрі Темпеста, славнозвісного мільйонера» − не «славнозвісного письменника», зауважте, а «славнозвісного мільйонера»! Хоча в пресі мене й досі рекламували, Моджесон, мій видавець, ніяк не міг збільшити моїх шансів на тривалу популярність. Було оголошене десяте видання мого твору, але насправді продаж становив лише близько двох тисяч примірників. А роман Мевіс Клер «Незгода», який я так злісно й немилосердно лаяв, витримував тридцяту тисячу! Із великою досадою я переказав це Моджесонові, якого мої нарікання дуже засмутили.

− Боже, містере Темпест, ви не єдиний письменник, якого рекламує преса, а публіка не помічає! − вигукнув він. − Ніхто не може передбачити примх публіки, навіть найдосвідченіший видавець. Публіка перебуває поза сферою контролю видавця. Мевіс Клер − кістка в горлі багатьох письменників, а не тільки у вашому. Я щирим серцем слугую вам у цій справі, але мене нема в чому винуватити. Усі критики на вашому боці, їхні похвали майже одностайні. Що ж до «Незгоди», то це, як на мене, чудовий, сильний твір, але критики буквально роздерли його на шматки; втім, публіка любить і купує цю книжку а не купує вашої. У цьому немає моєї провини. Я побоююсь, що публіка перестала довіряти критикам, − вона тепер воліє мати власну незалежну думку. Якщо це справді так, то навіть найретельніше організована зграя газетярів виявиться безсилою. Для вас, містере Темпест, зроблено все, що тільки можна було зробити. Якщо результат вийшов не такий, якого ви сподівались, то я, запевняю вас, шкодую про це так само, як і ви. Мало авторів так запобігають, щоби здобути схвалення публіки; для більшості письменників такої похвали з боку культурної журналістики, яку маєте ви, було б більш ніж достатньо.