…Англія, нарешті! Я попрощався з кораблем, який порятував мене, та з усіма на його борту: багато хто з них тепер знав моє ім'я, і дивились на мене люди не лише з цікавістю, а й зі співчуттям.

В історію про аварію на яхті мого друга легко повірили. Усі вважали, що мій приятель, ким би він не був, потонув разом зі своїм екіпажем та що ніхто, крім мене, не залишився живим. Я не занурювався в дальші пояснення й був радий закінчити на цьому. Обом, капітанові та корабельному лікареві, я надіслав добру винагороду за їхню увагу й доброту. Судячи з їхніх листів до мене, були підстави припускати, що отримані суми їх більш ніж задовольнили, тож рештки свого зниклого багатства я справді використав на добро.

Діставшись Лондона, я побував у поліції у справі шахраїв Бентама та Елліса й закрив справу проти них.

− Якщо хочете, називайте мене божевільним, − сказав я геть розгубленому керівникові пошукової поліції, − мені байдуже. Нехай у цих злодіїв залишається той непотріб, який вони вкрали. Він буде прокляттям для них, як був для мене! Це гроші диявола! Половину з них було записано на ім'я моєї покійної дружини. Після її смерті гроші перейшли до членів її родини, і нині вони належать лордові Ельтону. Я зробив багатим збанкрутілого шляхетного графа, і сумніваюся, чи позичить він мені десять фунтів, якщо я в нього попрошу! Однак я не попрошу в нього. Решта грошей зникла, розсіявшись по світу через крутійські фальсифікації. Нехай вони там і лишаються! Я нізащо не клопотатимусь про їх повернення. Краще я буду вільною людиною! Той, хто має надто багато грошей, приваблює до себе злодіїв та шахраїв; він майже ніколи не зустрічається з чесністю. Нехай банк переслідує їх, якщо хоче, − я не буду. Я вільний! Вільний, щоб працювати, заробляючи собі на прожиття! Те, що зароблю, я цінуватиму; те, що успадкував, я навчився проклинати.

Із цими словами я лишив його, заскоченого й роздратованого, і за два-три дні газети рябіли дивними історіями стосовно мене, перемішаними з очевидною брехнею. Мене називали «безпринципним божевільним, що постав проти інтересів правосуддя»; інші брутальні характеристики, відомі тільки копійчаним базграчам, сипались на мене. Щоб доповнити моє задоволення, якийсь штатний працівник одного великого часопису вигріб мою книжку з бруду якогось льоху та розкритикував її зі злобою та гіркотою, як я колись анонімно вишпетив твір Мевіс Клер. Результат був дивовижний: публіка, гнана раптовою примхою, накинулась на мою книжку, якою так довго нехтувала; люди витягай її, ніжно тримаючи в руках, повільно прочитали, знайшли в ній щось таке, що сподобалось їм, і, нарешті, розкуповували її тисячами… Після цього хитрий Моджесон, як чесний видавець, написав мені привітання, вклавши у конверт чек на сто фунтів та обіцяючи більше, якщо попит триватиме.

О, які солодкі були ці зароблені сто фунтів! Я почувався королем незалежності! Царства прагнень і досягнень відкрилися переді мною. Що говорити про бідність?! Я був багатий! Багатий − я мав сотню фунтів, зароблену розумовою працею, і не заздрив мільйонерам, укритим золотим блиском.

Я думав про Мевіс Клер… Але я не смів надто довго зупинятись на її милому образі. З часом, можливо, коли я візьмусь до нового твору, коли я влаштую своє життя так, як хотів би його влаштувати, − у принципах віри, твердості й безкорисливості, − я напишу їй та оповім про все − про все, навіть про страшні незримі світи за межами невідомої країни вічної криги та снігів… Але тепер я вирішив лишитися сам і боротися, як повинна людина, не шукаючи ні допомоги, ні співчуття, не покладаючись на власне «я», а тільки на Бога.

Крім того, я не міг себе змусити знову поглянути на Віллосмір: він був для мене місцем жаху. Лорд Ельтон, усвідомлюючи, що це завдяки мені він отримав назад свій маєток, із курйозною поблажливістю запросив мене залишитись там і висловив жаль із приводу моїх «тяжких фінансових втрат»; але з його тону я розумів, що після моєї відмови відкрити справу проти повірників-утікачів він дивився на мене, як на божевільного, і волів би, щоб я відмовився від запрошення. І я відмовився; навіть коли настав день його весілля з Даяною Чесней, відзначений із пишнотою та блиском, я не поїхав туди. У списку гостей, надрукованому в газетах, я не без здивування прочитав ім'я: «Лючіо Ріманський».

Я тепер наймав скромну кімнату та знову взявся до літературної праці. Усіх колишніх знайомих я уникав, оскільки знав, що тепер, коли я майже злидар, вельможне товариство побажало викреслити мене зі свого візитного списку. Я жив зі своїми скорботними думками, розмірковуючи над багатьма речами, мужньо скеровуючи себе до покори, послуху та віри. День при дні я змагався з чудовиськом-себелюбством, яке являлося мені в тисячах подоб під час будь-якої зміни в моєму житті. Я вирішив переробити свій характер, побороти вперту натуру, що бунтувала, і змусити власну впертість служити вищим, ніж слава світу цього, цілям. Завдання було нелегке, однак із кожним новим зусиллям я робив успіхи.

Так я прожив кілька місяців у гіркому самоприниженні, як раптом увесь читацький світ наелектризувався новою книжкою Мевіс Клер. Мій перший твір, який нещодавно здобув прихильність публіки, знову було забуто й відкинено вбік; її твір, попри те що критики його, як завжди, гудили, широка хвиля суспільної похвали та ентузіазму піднесла до висот слави. А я… я радів! Більше не заздрячи її славі, я стояв осторонь, милуючись її тріумфальною колісницею, оздобленою не лише лаврами, а й трояндами − квітами народної любові та шани. Усією душею я схилився перед її генієм; усім серцем я шанував у ній чисту жінку! І, в самісінькому розпалі її блискучого успіху, коли цілий світ говорив про неї, вона написала мені простого коротенького листа, такого самого витонченого, як її миле личко:

Мої очі пойняло туманом; я майже відчував її бажану присутність у моїй кімнаті; я бачив ніжний погляд, променисту усмішку невинну й серйозну водночас, життєрадісність, яка йшла від світлої особистості наймилішої жінки, яку я будь-коли знав. Вона сама назвалася моїм другом!.. Це був привілей, і я почувався не гідним його.

Згорнувши листа, я поклав його на серце, щоб він служив мені за талісман… Вона, одна з найпрекрасніших істот на світі, безперечно, знала таємницю щастя… Коли-небудь − так! − я поїду побачитися з нею, з моєю Мевіс, яка співає у своєму саду лілей, − коли-небудь, коли мені вистачить сили й мужності розповісти їй про все… крім моєї любові до неї…

Коли я сидів, розмірковуючи таким чином, дивний спогад прийшов до мене; мені вчулося, що голос, схожий на мій власний, промовляє: «Відслони, о, відслони запинало, що вкриває тебе, душе Міста Прекрасного! Бо я відчуваю, що прочитаю в твоїх очах таємницю щастя!»

Холодний дрож перебіг по мені; я зірвався на ноги, охоплений жахом. Вихилившись із розчиненого вікна, я дивився на метушливу вулицю внизу, і мої думки повертались до тих дивовиж, які я бачив на Сході. Я згадав обличчя померлої єгипетської танцівниці − обличчя Сибілли; потім я згадав видіння Міста Прекрасного, в якому одне обличчя залишалося схованим − обличчя, яке я найдужче бажав бачити! Я тремтів дедалі дужче, тоді як розум, мимо моєї волі, пов'язував докупи ланки минулого й теперішнього, доки вони не поєдналися в єдине ціле.

Подолавши свої відчуття, я облишив працю та вийшов на свіже повітря. Був пізній вечір, і місяць яскраво сяяв. Кімната, яку я наймав, належала до будинку, розташованого неподалік від Вестмінстерського абатства, і я інстинктивно попрямував до старого сірого храму померлих королів і поетів. Сквер навколо абатства був практично занедбаний; я вповільнив ходу й замислено побрів вузькою брукованою дорогою, яка вела до Старого палацового двору, − як зненацька тінь заступила мені шлях, і, звівши очі, я зустрівся поглядом із Лючіо.