Я рушив, аби перейти на протилежний край палуби, та чиясь рука лагідно лягла на моє плече, і, обернувшись, я зустрів погляд прекрасних сумних очей Лючіо.

− Чи не втомила вас подорож, Джеффрі? − спитав він. − Ці два застереження Вічності: безмежне море, безмежне небо? Боюся, людина легко втомлюється власною нікчемністю й безсиллям, коли перебуває на дошці між океаном та повітрям! Утім, ми йдемо з такою швидкістю, з якою тільки електрика може нести нас, і вона нас несе з набагато більшою швидкістю, ніж ви в змозі собі уявити.

Не відповідаючи, я взяв його під руку, і якийсь час ми поволі ходили сюди-туди. Я відчував, що він дивиться на мене, але уникав його погляду.

− Ви думали про вашу дружину? − спитав він м'яко і, як мені здалося, співчутливо. − Я, з відомих вам причин, уникав будь-яких натяків на трагічний кінець такого прекрасного створіння. На жаль, вродливі жінки так часто схильні до істерії! Однак, якби ви мали віру, ви б вірили, що вона тепер янгол!

Я різко спинився та глянув просто на нього. Тонка усмішка тремтіла на його гарних вустах.

− Янгол, − повторив я повільно, − чи диявол? Хто вона тепер? Скажіть, адже ви іноді стверджуєте, що вірите в Рай і Пекло!

Він мовчав, але мрійна усмішка досі лишалась на його вустах.

− Ну ж бо, говоріть! − наполягав я брутально. − Зі мною виможете бути відвертим. Янгол чи диявол − хто?

− Мій любий Джеффрі, − лагідно промовив він, − жінка завжди янгол: і тут, і в майбутньому житті!

Я гірко засміявся.

− Якщо це голос вашої віри, то мені вас шкода!

− Я не говорив про свою віру, − заперечив він холодно, зводячи блискучі очі до темних небес. − Я не член Армії порятунку, щоб викрикувати свою віру під звуки сурем і барабанів.

− Усе одно, ви маєте віру, − наполягав я. − І мені видається, вона мусить бути незвичайною! Якщо пам'ятаєте, ви обіцяли пояснити її мені…

− Але чи готові ви сприйняти ці пояснення? − спитав він із певною іронією. − Ні, друже мій, дозвольте припустити, що ви ще не готові! Мої вірування надто непохитні, щоб ви могли сперечатися з ними, надто реальні, щоб збудити бодай на мить ваші сумніви. Ви б відразу почали закликати до старих, затертих, слабких аргументів Вольтера, Шопенгауера та Гекслі. Маленькі атомістичні теорії − немов піщинки у вихрі мого знання! Я можу сказати вам, що вірую в Бога як у реальну Істоту, і це, ймовірно, являє собою один із перших постулатів Церкви.

− Ви вірите в Бога! − повторив я, по-дурному витріщившись на нього.

Він здавався серйозним. Він завжди здавався серйозним, коли говорив про Божество.

− Ви вірите в Бога! − знову повторив я нерішуче.

− Погляньте! − промовив він, зводячи руку до неба. − Кілька перебіжних хмар закривають мільйони світів − непроникних, таємничих, однак реальних. Там, унизу, − він указав на море, − ховаються тисячі речей, природи яких люди досі не вивчили, попри те що океан є частиною Землі. Між цими просторами Незвіданого Абсолюту стоїте ви − обмежений атом з обмеженими здібностями − і не знаєте, як довго снуватиметься нитка вашого життя; тим не менш у вашому жалюгідному мозку балансує пихата думка: чи зволите ви, з вашою нікчемністю й некомпетентністю, визнати Бога, чи ні?.. Зізнаюся, що з-поміж усіх дивин Усесвіту ця неймовірна зухвалість сучасного людства найдужче дивує мене!

− А ви − що обираєте ви самі?

− Я вперто приймаю те жахливе знання, що тяжіє наді мною, − відказав він із похмурим усміхом. − Я не кажу, що був добровільним старанним учнем; я страждав, вивчаючи те, що знаю!

− Чи вірите ви у пекло? − раптом спитав я. − їв Сатану, Архиворога людства?

Він мовчав так довго, що я здивувався; вуста його зблідли, і дивна, майже мертовна нерухомість рис надавала обличчю якогось моторошного виразу. Потім він звернув на мене очі; тяжка, пекуча гіркота відбивалась у них, хоч вуста його всміхалися.

− Звичайно, я вірю в пекло! Як же може бути інакше, якщо я вірю в Рай? Якщо є верх, то мусить бути й низ; якщо є світло, то мусить бути й темрява! І… щодо Архиворога людства: якщо половина історій, що їх про нього розповідають, правдиві, то він мусить бути найнещасливішою істотою у світі, істотою, вартою найбільшого жалю! Скорботи тисяч мільйонів світів − ніщо порівняно зі скорботами Сатани!

− Скорботи? − перепитав я. − Припускають, що він відчуває радість, учиняючи зло!

− Ні янгол, ні диявол не можуть відчувати радості, вчиняючи зло, − проказав він повільно. − Радіти, коячи зло, − це тимчасова манія, якою одержимі лише люди; щоб зло почало збуджувати радість янголів, мусив би знову запанувати Хаос.

Він дивився на темне море. Сонце сіло, і одна бліда зірочка мерехтіла крізь хмари.

− І я знову скажу: скорботи Сатани!.. Скорботи безмежні, як сама Вічність. Уявіть їх! Бути вигнанцем Небес! Чути крізь безкінечні сфери віддалені голоси янголів, яких він колись знав і любив! Блукати серед пустель темряви й тужити за небесним світлом, який був раніше повітрям і поживком для його істоти, − і знати, що людська глупість, людська жорстокість, людський егоїзм утримують його у вигнанні, заступають йому шлях до спокою та прощення! Людська шляхетність могла б підняти заблудлого духа до межі його втрачених радощів, однак людська підлота тягне його знову вниз. Муки Сізіфа легкі в порівнянні з муками Сатани! І нічого дивного, що він ненавидить людство! Нічого дивного, що він вічно намагається знищити рід людей; не дивно, що він оскаржує їхню участь у безсмерті!.. Гадаєте, це легенда?! − І він повернувся до мене різким, майже скаженим рухом. − Христос спокутував гріх людини і своїм ученням показав, як людина може спокутувати гріх диявола!

− Я вас не розумію, − промовив я мляво.

Однак пристрасність і дивна гіркота його тону вселяли мені побожність.

− Ви не розумієте? − перепитав він. − Однак у моїй думці немає нічого недоладного! Якби люди зберігали вірність своїм безсмертним нахилам і Богові, який створив їх; якби чоловіки були великодушними, чесними, безстрашними, безкорисливими, правдивими; якби жінки були чистими, мужніми, ніжними та люблячими, − хіба не можете ви собі уявити, що красу і силу такого світу Люцифер, Син Ранка, не ненавидів би, а любив? Що замкнену браму Раю було б відчинено для нього, і він, знісшись до Творця завдяки молитвам чистих істот, знов одягнув би янгольський вінець? Хіба ви не можете зрозуміти це, нехай і в межах легенди?

− Маєте рацію, для легендарної історії ідея дуже гарна, − погодився я. − І для мене, як я вам уже говорив, цілком нова. А позаяк чоловіки ніколи не стануть чесними, а жінки − чистими, то боюся, що в бідолашного диявола дуже погані шанси коли-небудь досягти спокути!

− Я також цього боюся! − і він подивився на мене з дивною усмішкою. − Дуже боюся! Але незважаючи на це, я радше шаную його за те, що він − Архиворог такої негідної раси!

Він із хвилину помовчав, потім додав:

− Я дивуюся, як це ми зупинились на такому абсурдному предметі розмови? Він нудний і нецікавий, як незмінно нудні всі «духовні» теми. Я порадив вам вибратися в цю подорож не для того, щоб віддаватись філософським суперечкам, а для того, щоб ви забули всі негаразди й насолоджувались теперішнім, доки воно триває.

Його голос бринів співчутливою добротою, яка відразу збудила в мені гостре відчуття жалощів до самого себе − відчуття, яке геть послаблює внутрішню впевненість. Я тяжко зітхнув.

− Правда, я страждав, − сказав я, − дужче, ніж більшість людей!

− Дужче навіть, ніж більшість мільйонерів заслуговує страждати! − заявив він із тим незмінним відтінком сарказму, яким відзначались його дружні завваги. − Уважається, що гроші винагороджують людину за все; одна багата дружина ірландського «патріота» воліла тримати при собі свій лантух із золотом навіть тоді, коли її чоловіка було оголошено банкрутом! Як вона «обожнювала» свого подруга, нехай скажуть інші! А щодо вас − беручи до уваги вашу багату касу, виходить, що доля повелася з вами дещо неласкаво!