Почулися мідні подзвони, які змішалися з барабанним биттям і різкими звуками очеретяних сурем, і серед світла смолоскипів білий паланкін поставили на землю. Жінка, вбрана у блискучу сріблясту парчу, вийшла з нього, неначе сильфіда з морської піни, але обличчя її було вкрите запиналом; я не міг розгледіти її рис, і це завдало мені гострого розчарування. Якби тільки я міг побачити її, думалось мені, − о, тоді я б довідався про щось надзвичайно важливе, про що ніколи досі не здогадувався!

− Відслони, о, відслони запинало, що вкриває тебе, душе Міста Прекрасного! − благав я подумки. − Бо я відчуваю, що прочитаю в твоїх очах таємницю щастя!

Але запинало не піднялося… Музика зчиняла варварський шум у моїх вухах… Яскраве світло засліплювало мене, і я відчував, що занурився в темний хаос; мені почало здаватися, що я ганяюсь за місяцем, який летить переді мною на срібних крилах… Зненацька звук потужного баритону, що виспівував легку співаночку з сучасної опери-буф, збентежив і ошелешив мене, і вже наступної миті я несамовито вирячився на Лючіо, який, вільно розсівшись у шезлонгу, весело наспівував мелодію серед нічної тиші порожнього піщаного берега, перед яким нерухомо стояла наша барка. Із криком я кинувся на нього.

− Де вона? − вигукнув я. − Хто вона?

Він глянув на мене, не відповідаючи, загадково посміхнувся та вивільнився з моїх рук. Я розгублено відсунувся, мимоволі здригаючись.

− Я бачив усе, − пробурмотів я, − місто… жерців… народ…царя… усе, крім її обличчя. Чому воно було сховане від мене?

І справжні сльози раптом набігли мені на очі. Лючіо стежив за мною, вочевидь забавляючись.

− Якою б знахідкою ви були для першокласного «спірита»-крутія, який виробляв би свої фокуси в культурному та піддатливому на шахрайство лондонському товаристві! − зауважив він. − Перебіжне видіння, я бачу, справило на вас неабияке враження.

− Ви хочете мені сказати, − із запалом спитав я, − що побачене щойно − не більш як думка вашого мозку, передана моєму?

− Без сумніву, − відповів він. − Я знаю, яким було Місто Прекрасне. Я зміг намалювати його на полотні своєї пам'яті й подати як закінчену картину вашому внутрішньому зорові − адже ви маєте внутрішній зір, хоча, як більшість людей, не усвідомлюєте цієї здатності та нехтуєте нею.

− Але хто вона була? − вперто допитувався я.

− «Вона» була царська фаворитка. Якщо вона, як ви скаржитесь, сховала від вас своє обличчя, то мені дуже шкода, але, запевняю вас, це не моя провина. Ідіть спати, Джеффрі; ви маєте вельми сумний вигляд. Ви погано сприймаєте видіння; втім, повірте, вони подекуди бувають значно кращими за дійсність.

Я не міг здобутися на відповідь. Залишивши його, я зійшов униз, щоб заснути, але всі мої думки неймовірно переплутались, і я більш, ніж будь-коли, був пригнічений відчуттям сильного жаху − відчуттям, у якому таїлася якась неземна сила. Це було тяжке відчуття; час від часу воно змушувало мене уникати погляду Лючіо: якийсь невиразний страх охоплював мене в його присутності. Річ була не в тому, що мені явилося Місто Прекрасне: це, врешті-решт, був тільки гіпноз, як сам Лючіо мені сказав, і я з радістю себе в цьому переконав. Але вся манера поведінки Ріманського раптом почала бентежити мене, як ніколи раніше.

У моїх почуттях до нього поволі відбувалися певні зміни; але й сам він, безперечно, теж змінив ставлення до мене. Його владне поводження зробилося ще більш владним; його сарказм − іще нещаднішим; він тепер частіше й відвертіше виявляв свою зневагу до людства. Однак я захоплювався ним так само, як і завжди; я насолоджувався його монологами, якими б вони не були − дотепними, філософськими чи цинічними. Я не міг уявити свого життя без його товариства.

Тим не менш сум'яття мого духу зростало; наша нільська подорож зробилась для мене нескінченно втомливою − аж до такої міри, що перш ніж ми подолали половину річкового шляху, я вже палко прагнув завершити подорож і повернутись.

Інцидент, що стався в Луксорі, ще дужче посилив це моє прагнення.

Ми залишались там кілька днів, досліджуючи місцевість, відвідуючи руїни Фів і Карнака, де брали участь у розкопуванні могил. Одного разу було виявлено незайманий червоний гранітний саркофаг; у ньому містилася вкрита багатим живописом труна, яку розкрили в нашій присутності. Усередині лежала ретельно оздоблена мумія жінки. Лючіо показав свою обізнаність у читанні ієрогліфів та переклав стисло й точно історію тіла, виписану всередині труни.

− Двірська танечниця цариці Аменартеси, − оголосив він мені й кільком зацікавленим глядачам, що оточували саркофаг, − яка з причини багатьох гріхів і таємних злочинів, що зробили дні її сповненими розпусти, а життя її − нестерпним, померла від отрути, випитої з власних рук за наказом царя й у присутності виконавців закону. Такою є скорочена історія леді. Звісно, є багато інших деталей. Вочевидь, їй ішов лише двадцятий рік. Однак, − посміхнувся він, озираючи свою невеличку аудиторію, − ми можемо привітати себе: ми досягай неабиякого поступу в порівнянні з цими надміру суворими єгиптянами. На наш погляд, гріхи танечниці не такі вже й серйозні. Чи не глянути нам, якою вона була?

Пропозиція не зустріла жодного заперечення, і я, будучи вперше присутнім під час розгортання мумії, спостерігав за процедурою з великим зацікавленням. Коли по одному було знято духмяні запинала, показалася довга коса каштанового волосся; потім запрошені для роботи майстри за допомогою Лючіо надзвичайно обережно взялись до розгортання обличчя.

Коли це було зроблено, болісний жах охопив мене: риси потемнілого й жорсткого, мов пергамент, обличчя були знайомі мені, і коли відкрилося все обличчя, я мало не крикнув: «Сибілла!» − така схожа вона була на неї, неймовірно схожа; і коли слабкі напівароматичні, напівгнилісні запахи розгорнених полотен дійшли до мене, я, похитнувшись, заплющив очі й відсахнувся. Мимоволі я згадав тонкі французькі парфуми, якими пахтів одяг Сибілли, коли я знайшов її мертвою; ці нездорові випари були такі подібні до тих пахощів! Чоловік, який стояв коло мене, побачив, що я нахилився, ледь не падаючи, й підхопив мене.

− Боюся, тутешнє сонце надто палюче для вас, − сказав він лагідно. − Цей клімат не всім на користь.

Я змусив себе посміхнутись і пробурмотів щось про памороки в голові; потім, прийшовши до тями, боязливо подивився на Лючіо, який уважно розглядав мумію, дивно посміхаючись.

Раптом, нахилившись над труною, він витяг золотий медальйон тонкої роботи.

− Це, гадаю, мусить бути портрет танечниці, − сказав він, демонструючи знахідку жадібним глядачам, які захоплено вигукнули. − Справжній скарб! Дивовижний витвір старожитнього мистецтва і, крім того, портрет чарівної жінки. Як ви вважаєте, Джеффрі?

Він простягнув мені медальйон, і я почав розглядати портрет із хворобливою цікавістю: надзвичайно гарне обличчя було, без сумніву, обличчям Сибілли.

Не пам'ятаю, як я прожив решту того дня. Увечері, щойно мені трапилась нагода поговорити з Ріманським наодинці, я спитав його:

− Чи ви бачили… чи ви впізнали?..

− Що померла єгипетська танечниця схожа на вашу дружину? − спокійно продовжив він мою думку. − Так, я це відразу помітив. Але нехай вас це не бентежить. Історія повторюється; чому б і гарним жінкам не повторюватись? Краса завжди десь має свого двійника − чи то в минулому, чи то в майбутньому.

Я більше нічого не сказав.

Наступного ранку я почувався зовсім хворим − таким хворим, що не міг підвестися з ліжка й провів кілька годин у неспокійному стогнанні й тяжких муках − не так фізичних, як душевних. У готелі в Луксорі мешкав лікар, і Лючіо, завжди вельми уважливий до мого стану, терміново послав по нього. Той перевірив мій пульс, похитав головою та після невеликих роздумів порадив мені негайно залишити Єгипет.

Я вислухав його пораду з неприхованою радістю. Мене охоплювало напружене, гарячкове прагнення поїхати з цієї «країни старих богів»; я проклинав страшну безмовність безмежної пустелі, де Сфінкс виявляє презирство до вульгарності людства, де розкриті могили і труни знову виставляють на світ Божий обличчя, схожі на ті, що їх ми свого часу знали й любили, і де старовинні історії розповідають про ті самі речі, що й наші сучасні газетні хроніки, хіба що в іншій формі.