Буря посилювалась, майже ненастанно били блискавки, і кожну супроводжували розгони грому. Прислухавшись, я раптом почув шалений крик: «Уперед за вітром!» і вибухи незлагодженого реготу. Охоплений страхом, я дослухався до кожного звуку; зненацька хтось зовсім близько від мене заговорив:

− Уперед за вітром, крізь світло, бурю, небезпеку й загибель! Загибель! Але потім життя!

Незвичайна інтонація цих слів сповнила мене такого несамовитого жаху, що я впав навколішки і ладен був молитись Богу, у Якого все своє життя не вірив та Якого заперечував, − однак не міг здобутись на слова. Густий морок, страшне буяння вітру, вирування моря, розлючені безладні вигуки − все це нагадувало розверсте пекло, і я міг тільки вклякнути, німіючи та здригаючись. Раптом невиразний звук, схожий на наближення жахливого вихру, запанував над усіма іншими; поступово він перейшов у хор тисячі голосів, які завивали разом із бурхливим вітром; несамовиті крики змішувалися з гуркотом грому, і я випростався, вловивши крізь шалене сум'яття:

− Слава Сатані! Слава!

Заціпенівши від жаху, я прислухався. Хвилі неначе ревли: «Слава Сатані!» Вітер вигукував це громові; блискавка змієподібною лінією виписувала в темряві: «Слава Сатані!» Мій мозок, здавалось, обертався й ладен був луснути. Я божеволів, без сумніву, я божеволів; не міг же я насправді чути такі безглузді звуки?.. Мене сповнила надприродна сила; я всією вагою тіла натиснув на двері каюти в несамовитому зусиллі відчинити їх; вони трохи піддалися, і я приготувався до повторної спроби − аж раптом двері широко розчинилися, впустивши потік блідого світла, і Лючіо, задрапірований у важкий плащ, став переді мною.

− Ходи за мною, Джеффрі Темпест! − промовив він тихо й виразно. − Твоя пора настала.

Самовлада покинула мене; страхіття бурі та жах від його присутності згнітили мої сили, і я благально простяг до нього руки, сам не усвідомлюючи, що роблю.

− Заради Бога! − почав був я диким голосом. Він владним жестом змусив мене замовкнути.

− Звільни мене від твоїх благань. Заради Бога, заради себе й заради мене! Ходи!

Він рухався переді мною, немов чорний привид в ореолі дивного блідого світла, а я, приголомшений, охоплений жахом, сунув за ним, доки ми не опинилися в салоні яхти, де хвилі зі свистом ударялись об шибки, неначе змії, готові вжалити. Здригаючись, не в змозі говорити, я впав на стілець; він обернувся і якусь мить замислено дивився на мене. По тому він відчинив одне з вікон, і велетенська хвиля, розбившись, осипала мене гірко-солоними бризками, однак я наче не помічав: мій тужливий погляд був звернений на того, хто так довго був товаришем моїх днів. Піднісши руку авторитетним жестом, він проказав:

− Назад, ви, демони моря і вітру! Ви, що не є елементами Бога, мої слуги, нерозкаяні душі людей! Ви, загублені у хвилях, і ви, що кружляєте в буревії, − геть звідси! Припиніть ваші крики! Ця пора − моя!

Я слухав у панічному страху й бачив, як величезні вали, що міріадами здіймались навколо судна, раптом зникли, стихли завивання вітру; яхта пливла тихо, ніби по спокійній поверхні озера, і місяць у повні кидав блискуче проміння, яке широким потоком розлилося по підлозі салону. Але, навіть коли буря вщухала, в повітрі бриніло: «Слава Сатані!» − і слова ці завмерли вдалині, немов відлуння віддаленого грому.

Тоді Лючіо глянув на мене, і риси його були сповнені величної, страшної краси!

− Чи знаєш ти мене тепер, чоловіче, якого мої мільйони зробили нещасливим, чи я маю сказати тобі, хто я?

Мої вуста заворушились, однак говорити я не міг: ясна і моторошна думка, що осяяла мій розум, настільки не вкладалася в межі чуттєвого досвіду, що смертний не міг би її висловити.

− Будь німим і нерухомим, але слухай і відчувай! − вів далі він. − Верховною могутністю Бога, позаяк нема іншої могутності ні на небі, ні на землі, я паную та владарюю над тобою, а твою власну волю відставлено вбік, як ніщо. Я обираю тебе з мільйонів людей, щоб ти в цьому житті вивчив урок, який усі мусять вивчити в житті майбутньому; нехай усі здібності твого розуму приготуються сприймати те, що я повідомлю, і перекажи це своїм товаришам на землі, якщо ти тільки усвідомлюєш, що маєш душу.

Знову я силкувався заговорити; вигляд у нього був людяний і дружній, хоч він і оголошував себе моїм ворогом; але що означало це мерехтливе світло навколо його голови? Та гордовита слава, що горіла в його очах?

− Ти один із «щасливців» світу, − говорив він, безжально дивлячись мені просто у вічі. − Принаймні так судить про тебе світ, боти можеш купити його прихильність. Однак сили, що керують усіма світами, не судять тебе подібним мірилом: їхньої прихильності купити ти не можеш. Вони бачать тебе таким, який ти є, а не таким, за якого видаєшся. Вони бачать у тобі безсоромного егоїста, який ненастанно спотворює божественний образ Вічності, і цьому гріху нема прощення, нема порятунку від покарання. Коли хтось вивищує своє «я» над Богом і в зухвальстві цього «я» насмілюється сумніватись і заперечувати Бога, той прикликає для керування своєю долею іншу силу − силу зла, створену й підживлювану непослухом та порочністю людини, ту силу, яку смертні називають Сатаною, Князем темряви, але яку колись звали Люцифером, Князем світла…

Він зупинився, і його палкий погляд знову впав на мене.

− То чи знаєш ти мене… тепер7.

Я сидів, заціпенілий зі страху, мовчазно витріщившись на нього… Чи не є ця людина − адже він людина! − божевільною? Тільки божевільний може в такий спосіб натякати на річ надто неймовірну, надто жахливу, щоб висловити її!

− Якщо ти не знаєш мене, − вів далі він, − якщо твоя засуджена душа не пізнає мене, то це тому, що ти не хочеш пізнати. Я приходжу до людей, коли вони насолоджуються гріховним життям у навмисному самозасліпленні та марнославстві; я стаю їхнім найближчим товаришем, догоджаючи їм у їхніх улюблених пороках. Я прибираю того образу, який подобається їм і відповідає їхнім звичаям. Таким чином, вони самі ліплять з мене те, що їм до смаку, і переробляють мій вигляд згідно зі швидкоплинною модою. Упродовж усіх мінливих, повторюваних діб вони вигадували для мене химерні імена й титули; їхні вірування зробили з мене потвору − ніби уява може створити страхітливішу потвору ніж диявол у людській подобі!

Я мимохіть здригнувся: я починав невиразно розуміти жахливу суть цієї нелюдської розмови.

− Ти, Джеффрі Темпест, − людина, в яку колись було вселено думку Господа, той усепроникний вогонь, той відгомін небесної музики, що зветься генієм. Такий великий дар нечасто посилається смертному, і лихо тому, хто, діставши його, використовує цей дар тільки для себе, а не в ім'я Бога. Божественні закони лагідно скеровували тебе на шлях старанності, на шлях страждань, розчарувань, самозречення й нужди − адже тільки завдяки ним людство ушляхетнюється й прагне досконалості. Через скорботу й тяжку працю дух озброюється до бою та міцніє для перемоги. Але ти − ти плекав злобу до благословення Небес. Нужда збуджувала в тобі образу, голод завдавав тобі смутку. Однак нужда краща, ніж самовдоволене багатство; голод здоровіший, ніж пересит. Ти не хотів чекати: твої негаразди здавались тобі жахливими, твої прагнення − вартими найвищої похвали, тоді як негаразди і прагнення інших були ніщо для тебе;ти ладен був проклясти Бога й умерти. Жаліючи тільки себе, захоплюючись тільки собою й жодним іншим, із серцем, повним гіркоти, із прокляттям на вустах, ти вперто намагався знищити і свій геній, і свою душу. Саме тому до тебе явилися твої мільйони: так я зробив!

Він стояв переді мною на повний зріст; палка скорбота і презирство тьмарили блиск його очей.

− О шаленцю! Щойно прийшовши, я попередив тебе: у той самий день, коли ми зустрілись, я тобі сказав, що я не той, за кого видаюсь. Елементи Господа гриміли погрозу, коли ми укладали нашу дружню угоду. І я, коли побачив останню слабку боротьбу, останній спротив і недовіру не зовсім отупілої душі в тобі, − хіба я не наполягав, щоб ти дав волю шляхетним прагненням своєї натури? Ти − насмішник із Надприродного. Ти − той, хто знущається з Христа. Тобі посилались тисячі натяків, тобі надавались тисячі нагод зробити добро, змусити мене облишити тебе, що дало б мені бажаний відпочинок від скорботи, хвилинне полегшення мук.