− Здіймися, Люцифере, Сину Ранка! Одна душа зреклася тебе − одну годину радості даровано тобі! Здіймися!..

− Якби я тільки смів після життя, сповненого заперечення й богохульства, повернутися до Христа! − сказав я.

…Глибокий чарівний світ помалу змусив мене забути про своє неспокійне сумління, свою стражденну душу, своє зранене серце, свій утомлений мозок. Дивлячись на яскраві небеса й сонячне сяйво, я посміхнувся; і, цілком віддавши себе та свої страхи Божественній Волі, я знову прошепотів слова, які врятували мене в розпалі містичної агонії: «Тільки Бог! Що б Він не дав − у житті, у смерті чи після смерті, − те є найкраще!» Заплющивши очі, я віддав своє життя на ласку тихих хвиль і, відчуваючи тепле проміння сонця на чолі, заснув.

Я прокинувся знову зі здриганням і криком; веселі грубі голоси звучали в моїх вухах; сильні руки розв'язували мотузи, якими мене було спутано… Я перебував на палубі великого пароплава, оточений групою людей; світло призахідного сонця вогнем заливало море. Питання посипались на мене; та я не міг відповідати, бо язик мій був сухий і вкритий пухирями. Коли міцні руки допомогли мені звестися на ноги, я не міг стояти − такий був виснажений. З утомою та невиразним страхом я озирався навколо себе: чи не був цей великий корабель із великими димарями та полірованими машинами ще одним диявольським судном? Надто слабкий, щоб здобутись на слова, я намагався поставити німе страшне запитання…

Кремезний чоловік грубуватої зовнішності вийшов уперед; його гострі очі дивилися на мене зі співчуттям.

− Це англійський корабель, − сказав він. − Ми пливемо до Саутгемптона. Наш керманич побачив вас, коли ви пропливали перед носом корабля; ми зупинились і вислали рятувальний човен. Де ви зазнали аварії? Чи нікого більше з екіпажу немає на воді?

Я дивився на нього, але досі не міг говорити. Найхимерніші думки юрмилися в моїй свідомості, змушуючи мене безумно плакати й сміятися. Англія! Це слово прозвучало для мене, як музика. Англія! Маленька місцинка в маленькому світі, яку шанують і люблять усі, − крім тих, хто заздрить її гідності!..

Я зробив невиразний жест − чи то радості, чи то здивування; зрештою, навіть якби я міг говорити, я не міг розповісти людям, які мене оточували, нічого, у що б вони повірили, щоб зрозуміли… І я знову впав непритомний.

Вони були такі добрі до мене, всі ці англійські матроси! Капітан поступився мені своєю каютою; корабельний лікар доглядав мене з ретельністю, до якої його спонукала цікавість і бажання довідатись, хто я і якого саме лиха зазнав. Але я залишався німим і лежав, виснажений і слабкий, у ліжку, вдячний за догляд, що його надавали мені, так само, як і за тимчасове знесилення, яке позбавляло мене мови. Я був урятований, мені було дано другий шанс на життя, і я знав, чому. Тепер я був охоплений палким прагненням надолужити згаяне і робити добро там, де я досі нічого не зробив!

Настав нарешті день, коли я, достатньо зміцнілий, міг сидіти на палубі й жадібними очима виглядати берегову лінію Англії. Мені здавалося, що я прожив вік відтоді, як полишив її.

Я був предметом зацікавлення та уваги з боку всіх пасажирів, оскільки досі не порушив мовчанки… Погода стояла тиха і ясна; сонце яскраво світило, і перлинна обвідка шекспірівського «щасливого острова» сяяла вдалині, немов убір із коштовного каміння. Капітан підійшов, глянув на мене, підбадьорливо хитнув головою та після хвилинного вагання промовив:

− Радий бачити вас на палубі. Одужуєте, чи не так? Млявою усмішкою я підтвердив це.

− Може, − говорив далі він, − оскільки ми вже близько від вітчизни, ви повідомите мені ваше ім'я? Не так часто ми підбираємо живих людей посередині Атлантичного океану.

Посередині Атлантичного океану! Я не смів думати, яка сила кинула мене туди…

− Моє ім'я? − пробурмотів я, раптом віднайшовши дар мови. − Джеффрі Темпест − моє ім'я.

Очі капітана широко розкрились.

− Джеффрі Темпест!.. Боже мій!.. Той самий містер Темпест, колишній мільйонер?

Тепер настала моя черга дивуватися.

− Колишній? − перепитав я. − Що ви хочете цим сказати?

− Хіба ви нічого не чули? − спитав він збуджено.

− Чи я чув? Я нічого не чув відтоді, як кілька місяців тому разом із другом покинув Англію на яхті… Ми здійснили довгу і…дивну подорож. Ми зазнали аварії… Решту ви знаєте, як знаєте й те, що вам я завдячую життям. Більше мені нічого не відомо.

− Сили Небесні! − поспішно перервав він мене. − Як ведеться, погана звістка швидко шириться, але до вас вона не дійшла…І, зізнаюсь, мені не подобається бути її вісником…

Він зупинився; його веселе обличчя мало стурбований вигляд. Я посміхнувся трохи здивовано.

− Прошу вас, говоріть! − сказав я. − Не думаю, що ви скажете мені щось таке, що може засмутити мене тепер. Я знаю найкраще і знаю найгірше цього світу, запевняю вас!

Він нерішуче глянув на мене, потім пішов до кімнати для паління й приніс звідти американську газету тижневої давності; простягаючи її мені, він мовчки вказав на перші шпальти. Там я побачив заголовок, надрукований великими літерами: «Розорений мільйонер. Підле шахрайство. Жахлива фальсифікація. Слідами Бентама й Елліса».

На мить у голові моїй запаморочилось; однак я став уважно читати й невдовзі зрозумів, у чому річ. Солідна пара адвокатів, яким я доручив керувати всіма моїми справами на час моєї відсутності, не встояла проти спокуси, маючи в руках такий великий капітал, і перетворилась на пару досвідчених шахраїв. Маючи зносини з моїм банком, вони так майстерно підробляли мій підпис, що справжність його не збуджувала підозр; виймаючи таким чином величезні суми, вони вкладали їх у різноманітні фіктивні підприємства, у яких мали особистий інтерес. Нарешті шахраї зникли, залишивши мене майже таким само вбогим, яким я був, коли вперше почув про свою спадщину.

Я відклав газету й поглянув на доброго капітана, що стояв, спостерігаючи за мною зі співчутливою тривогою.

− Дякую вам! − сказав я. − Ці злодії були моїми повірниками, і я сміливо можу сказати, що набагато дужче мені жаль їх, аніж себе. Злодій − завжди злодій; злидар, якщо він чесний, без сумніву, вищий за злодія. Украдені гроші завдадуть їм більше лиха, ніж задоволення, − у цьому я переконаний. Якщо ця інформація є точною, то вони вже втратили великі суми в шахрайських компаніях, і Бентам, якого я вважав утіленням тонкої обережності, вклав величезну частину капіталу в геть негодящі золоті копальні. їхня фальсифікація, вочевидь, була дуже вправною. Сумне марнування часу та майстерності! Мабуть, і ті інвестиції капіталу, які робив я сам, теж нічого не варті. Так, так! Зрештою, це не має жодного значення. Я маю наново почати життя, от і все!

Капітан дивився на мене вкрай здивовано.

− Я гадаю, ви не вповні осягнули ваше нещастя, містере Темпест! − сказав він. − Ви сприймаєте його надто спокійно. Незабаром ви матимете гірші думки!

− Сподіваюся, що не матиму! − відповів я з усмішкою. − Ні про що не слід мати найгірших думок. Запевняю вас, я чудово все розумію. На думку світу, я зруйнований. Я цілком розумію!

Знизавши плечима з безнадійним виглядом, він облишив мене. Я переконаний, що він визнав мене за божевільного, − але я знав, що ніколи ще не був таким розсудливим. Справді, я вповні осягав своє «нещастя» − або радше надану мені велику нагоду здобути щось вище, ніж усі скрині з золотом; у втраті багатства світу цього я вбачав руку милосердного Провидіння, яке дало мені найбільшу надію в моєму житті. Переді мною ясно постав привид найбільш божественної та прекрасної необхідності, без якої щастя неможливе, − Праці, великого янгола працелюбства, якого так часто зневажають; між тим, саме він формує характер людини, дисциплінує розум, утримує від пристрастей та зміцнює морально й фізично.

Я був сповнений енергії і здоров'я, і я зніс подяку Господові за надану мені знову сприятливу нагоду, з якої я вирішив неодмінно скористатись. У кожній людській душі повинна бути вдячність за кожен дар Небес; однак ніщо не заслуговує на більшу вдячність і хвалу Творцеві, як заклик до праці та спроможність на цей заклик відгукнутися.