Як і завжди − бездоганне втілення бездоганної мужності… Його обличчя, бліде, горде, скорботне, однак зневажливе, блиснуло мені, мов зірка. Він глянув мені просто в очі, і запитливий усміх заграв на його вустах.

Моє серце мало не перестало битися; я пришвидшено дихав… Лист Мевіс прийшов мені на згадку; і тоді, зустрівши твердо його погляд, я рушив геть у мовчанні. Він зрозумів; очі його запалали дивним блиском, який я так добре знав та пам'ятав, і, відійшовши вбік, він дав мені дорогу.

Я продовжував прогулянку, рухаючись немов уві сні, доки не дійшов до тінистого боку вулиці, що напроти Парламенту; тоді я зупинився, щоб заспокоїти збентежені почуття. Але там я знову побачив його!

Він ішов у місячному світлі зі своєю звичайною легкою грацією, потім зупинився, вочевидь, на когось чекаючи.

Тієї миті я побачив кількох членів Парламенту, які йшли поодинці та групами; двоє-троє привіталися з темною постаттю як із приятелем, решта ж, либонь, не знали його.

Він далі чекав, і те саме робив я. Нарешті, коли куранти вибили за чверть одинадцяту, я побачив чоловіка, у якому інстинктивно впізнав добре відомого кабінет-міністра. Він бадьоро крокував у напрямку Парламенту… Саме тоді той, кого я знав як Лючіо, рушив міністрові назустріч, усміхаючись і сердечно вітаючи того мелодійним могутнім голосом, який я так добре знав. Лючіо взяв міністра під руку, і вони повільно пішли разом, палко щось обговорюючи. Я спостерігав за ними, доки не зникли їхні постаті: одна − висока, гордовита і владна, друга − широка, кремезна, самовпевнена в рухах. Я бачив, як вони зійшли нагору сходами і нарешті зникли у Домі англійського державного управління − диявол та людина разом.