Я сказав, що ніхто щиро не жалкував за нею, однак я помилився. Мевіс Клер була непідробно, глибоко засмучена. Вона не прислала квітів на труну, але прийшла сама і стояла трохи осторонь, мовчазно чекаючи, доки засиплють могилу; по тому, коли «фешенебельний» поїзд рушив з церковного подвір'я, вона підійшла й поставила на свіжонасипану землю білий хрест із лілей власного саду. Помітивши її вчинок, я вирішив, що перш ніж поїду з Лючіо на схід (через смерть Сибілли мою подорож було відкладено на тиждень чи два), вона дізнається про все.

Настала мить, коли я здійснив це рішення. День був холодним і дощовитим, і я знайшов Мевіс у її кабінеті; вона сиділа біля вогню, тримаючи крихітну таксу на колінах, а вірний сенбернар лежав розпростаний біля її ніг. Вона була заглиблена в читання, і мармурова Паллада, непохитна й сувора, спостерігала за нею. Коли я ввійшов, вона підвелася, відклала книжку та рушила, досі тримаючи маленького песика, мені назустріч; у ясних її очах світилося співчуття, і безмовний жаль ховався у тремтливій лінії її ніжних вуст. Було відрадісно бачити, яку гіркоту вона відчувала за мене, і було дивно, що сам я не міг відчувати гіркоти.

Ми зніяковіло обмінялися кількома словами; потім я сів і мовчазно спостерігав, як вона поралася з дровами в каміні, щоб вони яскравіше палали, і якусь мить уникала мого погляду.

− Я гадаю, ви знаєте, − почав я з грубою прямолінійністю, − що історія зі снодійною мікстурою − вигадка для світу? Ви знаєте, що моя дружина сама навмисне отруїлася?

Мевіс глянула на мене зі збентеженим і співчутливим виразом.

− Я побоювалася, що це так… − мовила вона знервовано.

− О, тут нема чого побоюватись і нема чого сподіватись, − проказав я з люттю. − Вона це зробила. І чи можете ви здогадатись, чому вона це зробила? Бо збожеволіла від власної розбещеності й ласолюбства! Бо вона плекала порочне почуття до мого друга Лючіо Ріманського!

У Мевіс вихопився тихий болісний зойк, і вона сіла. Вона зблідла і вся тремтіла.

− Я певен, ви вмієте швидко читати, − вів далі я. − Літератори мають здатність швидко переглядати написане й у кілька хвилин вихоплювати головну суть. Прочитайте це, − і я простягнув їй згорнуті сторінки передсмертної сповіді Сибілли. − Дозвольте мені лишитися тут: я хочу, щоб ви дізнались, якого роду жінкою вона була, і тоді судіть самі, чи варта вона, незважаючи на свою вроду, співчуття!

− Даруйте, − сказала м'яко Мевіс, − я б не хотіла читати того, що не було призначене для моїх очей.

− Але це було призначене для ваших очей, − нетерпляче заперечив я. − Вочевидь, це було призначене для всіх − це нікому не адресоване. Тут є згадки про вас. Я прошу − ні, я наказую вам прочитати це! Мені потрібна ваша думка, ваша порада. Можливо, прочитавши це, ви запропонуєте мені епітафію, яку я напишу на монументі, що його маю намір звести на її священну й дорогу пам'ять!

Я затулив обличчя рукою, щоб сховати гірку посмішку, що зраджувала мої думки, і штовхнув сувій до Мевіс. Дуже неохоче вона взяла його і, розгорнувши, почала читати.

Кільканадцять хвилин панувала мовчанка, яку порушувало лише потріскування дров у каміні та розмірене дихання собак, які тепер обоє лежали розпростані перед вогнем. Я крадькома дивився на жінку, чиїй славі я заздрив, − на тендітну постать, на корону шовковистого волосся, на нахилену голівку, на витончені риси обличчя, на маленьку класичну білу ручку, яка тримала списані аркуші так твердо й водночас так ніжно, − справжню руку грецької Психеї; і я думав: якими ж короткозорими віслюками мають бути ті джентльмени від літератури, що вважають таких жінок, як Мевіс Клер, не гідними слави! Така голівка, нехай і вкрита ясними кучерями, − хіба не призначена для того, аби просвіщати слабші уми чоловіків і жінок? Рішуче маленьке підборіддя, яке тонко обрисовувалось у світлі вогню, виявляло силу волі й непохитність високих прагнень своєї власниці. А добрі очі, ніжні вуста − хіба не свідчили вони про найсолодшу любов, найчистішу пристрасть, які будь-коли знаходили місце в жіночому серці?.. Я забувся у мрійній задумі; я думав про речі, які заледве стосувались мого минулого й теперішнього. Я зрозумів, що час від часу, з тривалими проміжками, Бог створює жінку-генія з розумом мислителя й душею янгола; така жінка стає фатумом для всіх смертних, не так божественно обдарованих, і славою для світу, в якому вона живе.

Роздумуючи про це, я спостерігав за обличчям Мевіс Клер і раптом побачив, що очі її пойняло слізьми. Чому вона плаче, дивувався я, над «останнім документом», що анітрохи не зворушив мене? Зненацька її голос, який тремтів скорботою, порушив тишу, і я майже здригнувся, ніби пробудившись зі сну; вона зірвалась на ноги, дивлячись на мене так, ніби побачила якесь моторошне видиво.

− О, невже ви такі сліпі, − вигукнула вона, − що не бачите, що це означає? Хіба ви не можете зрозуміти? Хіба ви не знаєте вашого найлютішого ворога?

− Мого найлютішого ворога? − повторив я, вражений. − Ви дивуєте мене, Мевіс. Яке відношення маю я, чи мої друзі, чи мої вороги до останньої сповіді моєї дружини? Вона маячила отрутою й пристрастю; як ви бачите з її останніх слів, вона не могла сказати, померла вона чи ще жива; вона писала з феноменальним зусиллям, але… яке це має відношення до мене особисто?

− На Бога, не будьте таким жорстоким! − палко промовила Мевіс. − Для мене ці останні слова Сибілли, бідної, змученої, нещасної дівчинки, сповнені щонайстрашнішого значення! Ви хочете сказати, що не вірите в майбутнє життя?

− Безумовно, ні! − відповів я впевнено.

− Отже, для вас це − ніщо? Це скорботне твердження, що вона не померла, а знову живе в невимовних стражданнях − ви не вірите в це?

− Хіба хто-небудь вірить у передсмертну маячню? − відповів я. − Вона, як я сказав, страждала муками отрути та пристрасті й у цих муках писала…

− То вас неможливо переконати в істині? − спитала Мевіс урочисто. − Невже ваші розумові уявлення настільки недолугі, що ви не знаєте безсумнівної істини: наш світ − лише тінь інших світів, які ми звідаємо після смерті? Запевняю вас, одного дня ви змушені будете прийняти це жахливе знання! Я обізнана у ваших теоріях; ваша дружина мала такі самі вірування або, радше, таке саме безвір'я, що й ви, − однак вона нарешті переконалася! Я не силкуватимусь нічого вам довести. Якщо цей останній лист нещасної дівчинки, з якою ви одружились, не може відкрити вам очей на вічні істини, яких ви не визнаєте, то ніщо ніколи не допоможе вам! Ви у владі вашого ворога!

− Про кого ви говорите, Мевіс? − здивовано спитав я, помітивши, що вона стоїть ніби в напівсні, задумано дивлячись у простір, і її розтулені вуста тремтять.

− Ваш ворог! Ваш ворог! − енергійно повторила вона. − Мені ввижається, що його тінь стоїть у цю мить за вашою спиною! Послухайтесь голосу померлої, голосу Сибілли; послухайте, що вона говорить! «О Боже, будь милосердним!.. Я тепер знаю, хто жадає мого поклоніння й тягне мене у полум'яний світ… його ім'я…»

− Гаразд! − палко перервав я. − Вона спинилась тут. Його ім'я?

− Лючіо Ріманський! − сказала Мевіс, і голос її тремтів. − Я не знаю, звідки він прийшов, але я беру Бога за свідка моєї віри, що він − творець зла, злий дух у привабливому людському обличчі, руйнівник і спокусник! Його прокляття впало на Сибіллу відтоді, як вона зустріла його; те саме прокляття лежить на вас! Облиште його, якщо ви розумні, тікайте від нього, доки це можливо, і ніколи не дозволяйте йому знову бачити вас!

Вона говорила поспішно, навіть задихалася, ніби її вела якась незнана сила; я дивився на неї, здивований і дещо роздратований.

− Такий перебіг подій для мене неприйнятний, Мевіс, − сказав я холодно. − Князь Ріманський − мій найближчий друг; кращого друга жоден смертний ніколи не мав; його вірність мені було піддано тяжкому випробуванню, якого б не витримала більшість людей. Я вам не все сказав.

І я в коротких словах переповів сцену між моєю дружиною та Лючіо − сцену, свідком якої я був у музичній галереї Віллосміру.