Тут рукопис раптово уривався, і на останній фразі була чорнильна пляма, наче перо було силоміць вирване зі змертвілих пальців і кинене поквапом.

У сусідній кімнаті знову вибив годинник. Здригаючись, я підвівся зі стільця. Моя самовлада почала зраджувати мене, я відчув знемогу. Скоса я подивився на свою мертву дружину − на ту, яка з надприродним зусиллям заявила, що досі живе, яка дивним, неймовірним чином, вочевидь, писала після смерті в несамовитому прагненні дати страшне пояснення тому, що, однак, лишилось непоясненим! Закляклий труп тепер насправді жахав мене: я не смів його торкнутись, я заледве міг на нього дивитися… Мені здавалось, наче я сам відчуваю «багряні крила» навколо нього, наче ці крила б'ють і мене, і мене теж штовхають уперед!

Тримаючи рукопис, я нервово нахилився вперед, щоб погасити свічки, що горіли на туалетному столику, і побачив на підлозі носову хусточку, напахчену французькими парфумами, про які писала небіжчиця. Піднявши хустку, я поклав її коло трупа, який сидів, потворно вищиривши зуби на власне віддзеркалення. Мої очі впіймали полиски змії, яка обвивала талію померлої, і якусь мить я в німому зачаруванні дивився на цей зелений блиск; потім, обережно посуваючись, укритий зимним потом від жаху, що охопив мене, я повернувся, щоб піти з кімнати. Я вже дійшов до портьєри й трохи підійняв її, аж раптом якийсь інстинкт змусив мене озирнутись.

− Ти стверджуєш, що не вмерла, Сибілло! − голосно промовив я. − Не вмерла, але живеш! Тоді, якщо ти живеш, то де ж ти, Сибілло? Де?..

Тяжке мовчання, здавалося, було сповнене моторошного значення; світло електричних ламп, що падало на труп та мерехтіло на шовковому одязі, здавалося надприродним, а в ароматі, який сповнював кімнату, вчувався запах землі. Паніка охопила мене, і, рвучким рухом відслонивши портьєру, я кинувся бігти, щоб не бачити цієї страхітливої фігури жінки, чию тілесну вроду я кохав, як кохають усі чуттєві люди; я покинув її, не лишивши на холодному чолі прощального співчутливого поцілунку… врешті-решт, я мусив подбати про себе… адже вона була мертва.

XXXVII

Я пройшов крізь усі кола пристойного «потрясіння», зворушливої скорботи й удаваного співчуття товариства до наглої смерті моєї дружини. Ніхто насправді не засмутився цим: чоловіки зводили брови, знизували плечима, надміру багато палили та змінювали тему розмови, оскільки ця була надто неприємною та похмурою; жінки раді були позбутися надто вродливої суперниці, яка збуджувала загальний захват; більшість фешенебельної публіки захоплено обговорювала трагічні обставини її смерті. Зазвичай люди рідко засмучуються, коли йде якийсь помітний член суспільства: звільнюється вакантне місце для дрібноти. Будьте певні: якщо ви мали нещастя уславитися вродою, розумом або і першим, і другим укупі − половина суспільства прагне вашої смерті, а друга половина намагається зробити вас якомога нещасливішим, доки ви живі.

Щоб справити втрату своєю смертю, треба бути коханим глибоко та неегоїстично; а глибока та неегоїстична любов трапляється серед смертних рідше, ніж перлина в дорожній куряві.

Завдяки моїй багатій касі все стосовно самогубства Сибілли було чудово владнано. Узявши до уваги її суспільне становище як графської дочки, а також вельми солідну винагороду, яку я запропонував, двоє лікарів засвідчили, що смерть сталася «через нещасливу випадковість», а саме: внаслідок випадкового вживання надто великої дози снодійних ліків. Це було найкраще та найпристойніше свідоцтво, яке можна було дати. Це дало грошовим газетам змогу моралізувати над небезпечністю снодійних засобів узагалі, і Том, Дік, Гаррі (підписавши повністю свої імена) надіслали листи до своїх улюблених періодичних видань, викладаючи власні думки щодо властивостей снодійних препаратів; відтак, на тиждень звичайну газетну нудьгу було дещо пожвавлено.

Умовностей закону пристойності та порядку було до кінця дотримано − всім було заплачено (що становить найголовніше), і, гадаю, всі були задоволені.

Похорон потішив усіх трунарів − він був неймовірно розкішний. Квіткові крамниці розбагатіли після численних замовлень на гірлянди та хрести з найдорожчих квітів. Принесеної до могили труни не було видно за квітами, що вкривали її. Однак серед усіх цих «символів любові» та зворушливих написів, якими супроводжувались білі нагромадження лілей, гарденій і троянд, що мали символізувати чистоту і красу отруєного тіла, не було жодного щирого вислову жалю, жодного непідробного вияву істинної скорботи. Фізіономія лорда Ельтона мала достатньо скорботний вигляд, щоб відбивати достойне батьківське лихо, але, гадаю, він був не надто засмучений через доччину смерть − хіба тільки шкодував, що вона становила перешкоду для його одруження з Даяною Чесней. Мені здається, що засмучена була сама Даяна, наскільки може чим-небудь засмутитися легковажна маленька американка; точніше, вона була налякана, − нагла смерть Сибілли збентежила й приголомшила її, але чи засмутила? − я не певен.

Яка величезна різниця між неегоїстичною скорботою та почуттям особистого нервового потрясіння! Міс Шарлотта Фітцрой сприйняла звістку про смерть небоги з тією дивовижною мужністю, яка характеризує релігійних старих дів у певному віці. Вона облишила плетіння, сказала: «Нехай буде воля Господня!» − і послала по свого улюбленого духівника. Той прийшов, просидів із нею кілька годин, попиваючи міцний чай, а наступного ранку в церкві удостоїв її причастя. Після цього міс Фітцрой продовжувала свій бездоганно правильний спосіб життя, прибираючи того самого виразу доброчесної скрухи, що й завжди, і не виявляючи жодних інших ознак почуття.

Я як зажурений чоловік-мільйонер, без сумніву, був найцікавішою дійовою особою драми; я знав, що вдягнений бездоганно − завдяки моєму кравцеві та запобігливій люб'язності головного трунаря, який у день похорону подав мені чорні рукавички; у серці я почувався кращим актором, ніж Генрі Ірвінґ.

Лючіо не був присутній на погребі; він надіслав мені з міста коротеньку записку зі словами співчуття й натякнув: він упевнений, що я зрозумію причину його відсутності. Я, звичайно, зрозумів і поцінував його шану (я не сумнівався, що це шана) до мене й моїх почуттів; однак, яким би дивним і неоковирним це не здавалося, я ніколи не прагнув так його товариства, як тоді!

Похорон моєї прекрасної невірної дружини був, як я сказав, вельми пишним: гарні коні тягли довгі валки карет із коронами від милих галявин Варвіку до старої церкви, мальовничої та мирної, де священик із помічниками, у свіжовипраних стихарях, зустріли звичайними словами, що пасували до прикрої нагоди, обтяжену квітами труну і віддали її землі. Були навіть репортери, які не тільки описали сцени, яких не відбувалось, а й навіть вислали до своїх солідних часописів фантастичні замальовки церкви. Після церемонії ми − ті, хто «оплакував», − повернулися до Віллосміру снідати, і я добре пам'ятаю, що лорд Ельтон переповів мені за склянкою портвейну новий ризикований анекдот раніше, ніж ми встали з-за столу. У приміщенні для слуг трунарям було влаштовано щось на зразок святкової учти; і, взявши все це до уваги, я зробив висновок, що смерть моєї дружини справила багатьом велике задоволення і наповнила грішми багато наставлених кишень. Сибілла не залишила прогалини у світі, яку важко було б заповнити: вона була просто одним метеликом із тисяч − можливо, вибагливіше забарвленим, більш неспокійним на льоту, − але ніколи про неї не судили інакше, як про метелика.