Хвилину тому я тримала отруту в руці, готуючись випити її, але раптом відчула, що хтось, скрадаючись, наближається до мене ззаду; швидко глянувши в люстро, я побачила… свою матір! Її обличчя, потворне, страхітливе, яким воно було в останній період її хвороби, відбивалось у дзеркалі, визираючи з-за мого плеча! Я озирнулась − вона щезла!.. І тепер я здригаюся, ніби з холоду, і відчуваю, як зимний піт виступає в мене на чолі; машинально я вмочила носову хусточку в парфуми з одного зі срібних флаконів, що стоять на туалетному столику, і торкнулася нею скронь, щоб оговтатись після тяжкого запаморочливого відчуття. Оговтатись! Яке глупство з мого боку, коли я маю намір померти! Я не вірю у привидів, однак можу заприсягатися, що моя мати справді щойно була тут; либонь, то був виплід моєї збудженої уяви. Сильний запах від носової хусточки нагадує мені Париж; я бачу крамницю, в якій я купила ці особливі парфуми, згадую добре вдягненого лялько-подібного прикажчика з навоскованими маленькими вусиками й бездоганними французькими манерами: навіть коли він виписував рахунок, у його жестах можна було вбачити мовчазний комплімент…

Ця згадка збудила в мені сміх, і тепер я бачу в люстрі, як сяє моє обличчя: очі блищать, ямочки коло вуст то з'являються, то зникають, надаючи обличчю чарівної привабливості. Утім, за кілька годин цю красу буде знищено, і за кілька днів там, де тепер виграє усмішка, кишітиме хробацтво.

Мені спало на думку: чи не повинна я проказати молитву? Це було б лицемірно, натомість пасувало б до нагоди. Щоб пристойно померти, слід присвятити кілька слів церкві… Гадаю, вчені не замислюються, до якого дивного стану їхні прогресивні теорії доводять людський розум у годину смерті. Вони забувають, що на порозі могили приходять думки, які не можуть бути заспокоєні науковими тезами… Ні, я не хочу молитись: мені здається підлим, що я, котра не молилася з дитинства, мала б тепер по-дурному повторювати фрази, які нічого не важать для мене, щоб задовольнити якісь незнані сили.

У якомусь заціпенінні я дивлюсь на маленьку пляшечку з-під отрути, яку тримаю в пальцях: вона тепер зовсім порожня. Я проковтнула її вміст разом до останньої краплі; я випила отруту швидко й рішуче, як п'ють гіркі ліки, не даючи собі часу на роздуми й вагання. На смак вона їдка, пече язика, але я цього майже не відчуваю. Я розглядатиму своє обличчя у дзеркалі, спостерігатиму наближення смерті: це буде, в усякому разі, відчуття нове й не позбавлене цікавості…

Моя мати тут − тут, зі мною, в цій кімнаті! Вона безшумно рухається, робить відчайдушні жести руками й силкується говорити. Вигляд вона має саме такий, якою була, коли помирала, − тільки більш життєва, більш чутлива. Я ходила за нею, але не могла торкнутись її − вона вислизала. Я кликала її: «Мамо! Мамо!» − але жоден звук не вихопився з її блідих вуст. її обличчя було таким страшним, що мене охопив жах, і я впала перед нею навколішки, благаючи полишити мене; тоді вона зупинилась у своєму рухові сюди-туди й усміхнулася!

Що за потворна це була усмішка!..

Гадаю, я знепритомніла… бо, отямившись, побачила, що лежу на підлозі. Гострий нестерпний біль перебіг моїм тілом, змушуючи мене зірватись на ноги… Я до крові кусала губи, щоб не закричати з жорстоких мук і не стривожити слуг.

Коли пароксизм минувся, я знову побачила матір: вона стояла поруч зі мною й безмовно дивилась на мене з дивним виразом здивування і страждання. Я пройшла крізь неї й повернулась у фотель, у якому я тепер сиджу; я заспокоїлась і можу збагнути, що вона − лише примара, фантазія мого запаленого мозку; мені ввижається, наче вона тут, тоді як я знаю, що вона померла.

Невимовні муки змусили мене кілька хвилин корчитись, приглушуючи стогін. Справді, ця мікстура смертоносна; страждання жахливі… жахливі… Зсудомило кожен член, тріпоче кожен нерв… Глянувши у дзеркало на своє обличчя, я вже бачу, що воно змінилося: змарніло й посиніло; зникли рожеві барви вуст, очі неприродно рухаються; на скронях і біля куточків вуст видно сині знаки, і жили на шиї б'ються неймовірно сильно. Якими б не були мої муки, тепер немає ліків − і я вирішила сидіти перед люстром і до кінця вивчати свої риси. «Жниця, чиє ім'я Смерть», уже, либонь, близько; вона готова своєю кощавою рукою зібрати мої довгі коси, немов сніп дозрілого колосся… мої бідні прекрасні коси! Як я любила чесати їх блискучі хвилі, обвивати пасма навколо пальців… І як скоро вони будуть, подібно до плевел, у чорноземі!

Вогонь пожирає мій мозок і все моє тіло, я вся горю, і в горлі пересохло від спраги; я зробила кілька ковтків холодної води, але легше мені не стало. Яскраве призахідне сонце світить просто на мене, я почуваюсь немов у розжареній печі; я хотіла встати, щоб заслонити штори, але не знайшла в собі сил підвестися. Яскраве світло сліпить мене; срібні шкатулки на туалетному столику виблискують, наче леза шабель. Лише завдяки нелюдському зусиллю волі я ще в змозі писати далі; мені паморочиться в голові, і щось душить мене…

Якусь мить я думала, що вже вмираю… Нестерпні болі шматували моє єство; я вже ладна була кликати на допомогу, якби голос не покинув мене. Але я здатна спромогтися лише на шепіт; я бурмочу власне ім'я: «Сибілла! Сибілла!» − і ледве чую його. Моя мати стоїть коло мене, вочевидь, чекаючи; мені здалося, що я чую, як вона говорить:

− Ходи, Сибілло! Ходімо до твого коханого!..

Тепер навколо мене панує глибока тиша, мене охопило цілковите заніміння, й мені відрадно відпочити від болів. Я бачу у дзеркалі своє обличчя і знаю, що це − обличчя мертвої. Усе невдовзі скінчиться; кілька тяжких зітхань − і я буду вільна. Я втішена, оскільки світ і я ніколи не були добрими друзями; я впевнена, якби ми могли до народження знати, що таке насправді життя, ми б ніколи не взяли на себе труд жити.

…Невимовний страх напосівся на мене. Що, якщо смерть − не те, чим уважають її вчені? Якщо вона являє собою іншу форму життя?.. Можливо, одночасно з силами я втрачаю і розум?..

Але що означає цей жахливий сумнів, який заволодів мною?.. Я починаю плутатись… Відчуття жаху скрадається до мене… Я більше не відчуваю фізичного болю, але щось страхітливіше, ніж біль, гнітить мене… почуття, якого я не можу назвати… Я вмираю… вмираю!.. Я повторюю це собі для втіхи… За короткий час я буду глуха, сліпа й несвідома… Але чому тишу навколо мене порушують звуки? Я прислухаюсь… я виразно чую гомін диких голосів, змішаний з гуркотом віддаленого грому!.. Моя мати наближається до мене, вона простягає свою руку, щоб торкнутись моєї!..

О Боже!.. Дозволь мені писати, писати, доки я можу! Дозволь мені ще тримати нитку, яка прив'язує мене до землі, дай мені трохи часу, перш ніж я зникну, порину в полум'яний морок! Дозволь мені написати для інших жахливу правду про смерть, яку я бачу перед собою! Ні! Ні, ні! Я не можу померти! Я виходжу зі свого тіла; я помалу вириваюся з нього в непояснюваних містичних муках, але я не вмираю − я переношусь у нове життя, неясне й обширне! Я бачу інший світ, сповнений темних образів, невиразних, але потворних! Вони летять до мене, роблячи мені знаки… Я в повній свідомості, я чую, я мислю, я знаю!.. Смерть − лише людська мрія, втішна фантазія; її насправді не існує, у світі є тільки життя! О лихо! Я не можу померти! Смертне − лише моє тіло, воно вже ледве дихає; перо, яке я досі намагаюся тримати, пише радше само, ніж за допомогою моєї нетвердої руки, але ці страждання − муки народження, а не смерті!..

Усіма силами душі я опираюся, щоб не зануритись у цю чорну безодню, яку бачу перед собою, але моя мати тягне мене за собою, і я не можу відштовхнути її! Я тепер чую її голос, вона говорить чітко та сміється, і сміх її схожий на ридання: «Ходи, Сибілло! Душе народженого мною дитяти, ходи зустрічати свого коханого! Ходи й подивися, кого ти кохала! Душе жінки, яку я виховала, повертайся туди, звідки ти прийшла!» Я надалі змагаюся, я тремчу, я дивлюся в темну порожнечу й бачу навколо себе вогненні крила; вони наповнюють простір, вони оточують мене, вони женуть мене вперед, вони кружляють навколо мене и колють мене, наче стрілами й градом!..