Я мовчки дивився на неї, приголомшений та пригнічений, ніби щось безмежно чисте й цінне розсіялося на порох біля моїх ніг. Сибілла підвелась і почала ходити сюди-туди з неквапливою, але сповненою прихованої люті грацією, яка мимоволі нагадувала мені рухи тварини у пастці.

− Ви не повинні ідеалізувати мене, − сказала вона після невеличкої паузи, похмуро глянувши на мене. − Якщо ви хочете зі мною одружитись, ви повинні робити це цілком свідомо. З вашим багатством ви, звичайно, можете одружитися з будь-якою жінкою. Я не кажу, що ви знайдете дівчину кращу за мене: у моєму колі всі однакові. Усі ми виліплені з одного тіста, всі ми − чуттєві матеріалістки, подібні до героїнь модних романів, які читаємо. Подалі, у провінції, в середніх станах ви, можливо, і знайшли б справді доброчесну дівчину, взірець невинності, але навряд чи вподобали б її: найімовірніше, що вона б вам здалася нудною та нерозумною. Моя головна рекомендація − це врода; ви бачите її, всі бачать її, а я не така лицемірна, щоб не усвідомлювати її сили. У моїй зовнішності немає фальші: моє волосся не накладне, мої рум'янці справжні, моя фігура − не результат майстерності корсетниці, мої брови та вії не підмальовані. Тож будьте певні, моя краса справжня! Але краса тіла не є віддзеркаленням краси душі! Хочу, щоб ви це збагнули. Я запальна, злопам'ятлива, часто неспівчутлива, схильна до хворобливої меланхолії; я вщерть просякнута, свідомо чи несвідомо, тим презирством до життя та невірою в Бога, які являють собою зерно всіх новочасних доктрин.

Вона замовкла. Я досі дивився на неї з дивним відчуттям, у якому змішались обожнювання та розчарування; так поганин міг би дивитись на ідола, якого він досі любить, але в божественну силу якого вже не вірить. Однак те, що вона говорила, анітрохи не суперечило моїм теоріям; на що ж було нарікати? Я не вірив у Бога; чи мав я право ремствувати, що вона поділяє мою невіру? Я мимоволі хапався за старомодну ідею, що віра повинна бути священним обов'язком жінки; я не міг пояснити підстави такого твердження − хіба що то була романтична мрія про жінку, яка молитиметься за того, хто не має ні часу, ні бажання молитися за себе сам. Між тим було зрозуміло, що Сибілла − надто «прогресивна», щоб дотримуватись таких формальностей; вона ніколи не молитиметься за мене, і якщо в нас будуть діти, вона ніколи не навчатиме їх молитися за матір і батька. Я стримав легке зітхання та хотів був заговорити, аж тут вона підійшла до мене й поклала руки мені на плечі.

− Маєте сумний вигляд, Джеффрі, − сказала вона лагідно, − втіштеся: ще не пізно змінити ваш намір.

Я перестрів запитливий погляд її чудових променистих очей, чистих і ясних, як саме світло.

− Я ніколи не зміню свого наміру, Сибілло, − відповів я, − я вас кохаю, я вічно кохатиму вас, але я не хочу, щоб ви себе так немилосердно аналізували…

− Це вам здається дивним? − спитала вона. − І це в наші дні? У дні декадентських романів та «нових» жінок? Гадаю, я в усіх відношеннях готова стати дружиною! − Вона гірко засміялася. − Немає в цій ролі нічого невідомого мені, хоча мені ще не виповнилось і двадцяти. Я вже давно готувала себе до того, що мене продадуть за найвищою ціною, і ті невиразні уявлення про любов, які я мала, живучи у Віллосмірі, про любов ідеалістів та поетів, розтанули, зникли без сліду. Ідеальна любов умерла, ба навіть гірше, ніж умерла: вона вийшла з моди. Після багатьох турботливих напучень, що істотні в житті лише гроші, навряд чи вас повинно дивувати, що я говорю про себе як про предмет, призначений до продажу. Шлюб − це торговельна угода; ви самі чудово знаєте: як би ви не кохали мене або я вас, мій батько ніколи не дозволив би мені одружитися з вами, якби ви не були таким багатим − багатшим за більшість людей! І прошу вас, не сподівайтеся свіжого й довірливого почуття від жінки з розбещеним серцем і душею, як у мене!

− Сибілло, − сказав я палко, − ви зводите на себе наклеп! Я переконаний, ви зводите на себе наклеп! Так, ви живете в цьому світі, але ви не належите йому! Ваша душа чиста, навіть бруд не може залишити на ній плям! Я не вірю тому, що ви говорите проти вашої ніжної та шляхетної натури; і благаю вас, Сибілло, не мучте мене повсякчасними згадками про моє багатство, бо я почну дивитись на нього, як на прокляття. Якби я був нужденним, я б вас так само кохав.

− О, ви могли б кохати мене, − перервала вона з загадковою усмішкою, − але освідчитись мені ви б не наважились.

Я мовчав.

Тоді вона засміялася й ніжно обвила руками мою шию.

− Отже, Джеффрі, − сказала вона, − я закінчила свою сповідь. Мій «ібсенізм», чи то будь-який інший «ізм», − це мій клопіт, і ви зовсім не мусите перейматися цим. Я висловила все, що було в мене на душі; я сказала правду, що серцем не молода. Але я не гірша за решту жінок мого оточення. Я у вашому стилі, чи не так?

− Моє кохання до вас не може бути окреслене такими легко важними словами, Сибілло! − відповів я дещо ображено.

− Байдуже, мені подобається так це називати. Я у вашому стилі, і ви хочете одружитися зі мною. Отже, вам залишається піти до мого батька та швиденько купити мене, уклавши торговельну угоду. І коли ви купите мене… Не дивіться так трагічно! − Вона знову засміялася. − Коли ви заплатите священикові, і заплатите подругам нареченої браслетами та брошками з моно грамами, і заплатите гостям весільним пирогом та шампанським, коли ви врегулюєте рахунки з усіма, навіть з останнім лакеєм, який зачинить дверцята весільної карети, − чи відвезете ви мене далеко, далеко звідси, геть із цього дому, де обличчя моєї матері, ніби привид у пітьмі, переслідує мене, де мене мучить безупинний страх, де я чую такі дивні звуки й де мені сняться такі моторошні сни?.. − Зненацька її голос підупав, і вона сховала обличчя на моїх грудях. − О Джеффрі, заберіть мене звідси якнайшвидше! Ми поїдемо назавжди з цього ненависного Лондона, ми житимемо у Віллосмірі! Я знайду там радість щасливих днів, які давно минули.

Зворушений її благальним тоном, я пригорнув її до себе, відчуваючи, що навряд чи вона була відповідальна за дивні слова, сказані у стані збудження і втоми.

− Усе буде, як ви хочете, люба, і що раніше ви станете моєю, то краще. Тепер кінець березня. Хочете вінчатись у червні?

− Хочу, − відповіла вона, досі ховаючи обличчя.

− Пам'ятайте ж, Сибілло, щоб про гроші й торги не було більше розмов. Скажіть мені те, чого ви мені ще не сказали: скажіть, що ви кохаєте мене, що якби я був жебраком, ви б усе одно любили мене.

Вона рішуче глянула мені просто в очі.

− Я не можу вам цього сказати. Я вам зізналася, що не вірю в кохання. Якби ви були жебраком, то я б напевне не одружилася з вами.

− Ви відверті, Сибілло!

− Краще бути відвертою! Хіба ні? − І вона, витягши квітку з букета в себе не грудях, заходилася приколювати її до мого сюртука. − Що доброго в лицемірстві? Ви ненавидите вбогість, і я теж. Я не розумію дієслова «любити». Часом, коли я читаю твори Мевіс Клер, я вірю в існування любові, але варто мені закрити книжку, як моя віра зникає. Тож не просіть того, чого я вам дати не можу. Я охоче стану вашою дружиною; це все, чого ви можете сподіватись.

− І це все! − вигукнув я, охоплений раптовим гнівом, змішаним із пристрастю; я схопив її руки, почав укривати їх шаленими поцілунками. − І це все! О байдужа крижана квітко! Ні, це не все; ви розтанете від моїх дотиків, ви пізнаєте, що таке кохання; не думайте, що можете уникнути його чар! О моє найдорожче, прекрасне, нерозважне дитя! Ваша пристрасть спить, але вона мусить пробудитися!

− Для вас? − спитала вона, наблизивши своє обличчя до мого; замріяний вираз був у її променистих очах.

− Для мене! Вона засміялася.

− «О, звели мені кохати, і я кохатиму!» − процитувала вона ледь чутно.

− Ви кохатимете, ви мусите! − палко повторював я. − Я буду вашим учителем у мистецтві кохання!

− Це важке мистецтво! Боюся, що й упродовж цілого життя я не зможу цього навчитися, навіть із таким учителем.