Глум проглядався в його блискучих, немов сталь, очах.

− Утіштеся, Джеффрі, − говорив далі він, − ви чесно досягли слави. Ви тільки за моєю допомогою зблизилися з одним критиком, який дописує до двадцяти газет та має вплив на інших критиків, які дописують до ще двадцяти газет; цей критик, буду чи натурою шляхетною (всі критики − натури шляхетні), має «комітет» для запомоги вбогим літераторам (вельми шляхетна мета), і для доброї справи я, гнаний прагненням доброчинності, підписав чек на п'ятсот фунтів стерлінгів. Зворушений моєю великодушністю (а особливо тим, що я не поцікавився долею п'ятисот фунтів), Меквін зробив мені маленьку послугу. Видавці газет, до яких він дописує, вважають його людиною розумною й талановитою; вони нічого не знають про «комітет доброчинності», та й не треба, щоб вони про це знали. Усе це насправді − вельми раціонально облаштований бізнес; лише особи вашого штибу, з божевільною пристрастю до аналізу й самокатування, можуть так багато міркувати про це.

− Якщо Меквін справді щиро схвалює мою книжку… − почав був я.

− А чом би й ні? Я вважаю, що людина він чесна й шанована. Гадаю, він завжди говорить і пише згідно зі своїми переконаннями. Я певен, якби він дійшов висновку, що ваш твір не вартий уваги, він відіслав би мені назад чек на п'ятсот фунтів, розірваний у пориві шляхетного обурення!

І, відкинувшись на спинку стільця, він реготав, доки сльози не застелили йому очей.

Але я не міг сміятися: я почувався втомленим та пригніченим, і тяжкий відчай сповнював моє серце. Я усвідомлював, що надія, яка додавала мені сил у дні скрути, надія досягти справжньої слави полишає мене. Слава − це така річ, якої не можна здобути ані грішми, ані впливовістю.

Хвала преси не могла дати мені слави. Мевіс Клер, змушена заробляти собі на прожиття, мала її; я з моїми мільйонами не міг її здобути. І я збагнув, що найкраще, найвеличніше, найчесніше та найшляхетніше в житті перебуває поза ринковими цінами: дари богів не продаються.

…Минуло два тижні після видання моєї книжки, і ми з моїм приятелем поїхали на королівський прийом, щоб бути відрекомендованими принцові Вельському. Прийом являв собою яскраве видовище, але, без сумніву, найяскравішою постаттю там був князь Ріманський. Я не міг відвести очей від його величної фігури, вбраної в двірський чорний костюм зі сталевими оздобами; хоча я звик до його вроди, але ніколи ще не бачив її в такому розкішному обрамленні. Я був цілком вдоволений зі своєї зовнішності у відповідному костюмі, але коли я побачив Лючіо, моє самолюбство зазнало удару: я усвідомив, що на моєму фоні привабливість мого друга тільки виграє. Та я анітрохи не заздрив йому: навпаки, я відверто виявляв свій захват. Він, здавалося, забавлявся.

− Мій любий хлопчику, все це бутафорія, − сказав він. − Усе це − удавання та обман. Гляньте на це, − він витяг із піхв легку двірську шпагу. − Для чого надається це нетривке лезо? Це лише емблема прадавнього рицарства; за старих часів, якби хтось образив вас або вашу кохану жінку, блискучий кінчик загартованої толедської сталі міг ударити − отак! − Він із неперевершеною грацією прибрав фехтувальної пози. − І ви вдатно проколювали негідникові ребро або руку, даючи йому привід згадувати вас. Але нині, − і він знову вклав шпагу в піхви, − люди носять такі іграшки як ностальгічний знак, що свідчить, якими відчайдушними сміливцями були їхні предки та якими ницими боягузами стали вони самі! Не розраховуючи більше на власні сили для захисту, вони кричать «Поліція! Поліція!» − щойно перед їхніми негідними особами постане загроза образи. Ходімте, час їхати, Джеффрі! Ходімо схилити наші голови перед іншою людською особою!

Ми сіли в карету й невдовзі перебували на шляху до Сент-Джемського палацу.

− Чи знаєте ви, яка різниця між Творцем Всесвіту та його королівською високістю принцом Вельським? − спитав раптом Лючіо, коли ми під'їжджали до шереги солдатів зовнішньої охорони.

− Ні, − засміявся я.

− Творцеві Всесвіту не приділяють і половини тієї уваги, яку виявляють до Альберта Едуарда, − відповів Лючіо, всміхнувшись. − Про принца так багато говорять, ніби він і справді був чимось більшим, ніж людина. Хоча люди мають певне виправдання: якщо вони підуть до церкви, вони там знайдуть не Бога, а лише священика; погодьтеся, це своєрідне розчарування.

Я не встиг відповісти, бо карета зупинилась, і за хвилину ми вже ввійшли до палацу. Завдяки сприянню високої двірської посадової особи, яка мала нас відрекомендувати, ми дістали добрі місця серед родовитої шляхти; поки ми чекали, я зацікавлено приглядався до їхніх облич і поводження. Дехто нервував; двоє-троє мали такий вигляд, наче вони зробили принцові велику ласку, погодившись бути присутніми на церемонії. Деякі добродії, вочевидь, одягалися поспіхом і забули познімати зі сталевих та позолочених ґудзиків тонкий папір, яким кравець пообгортав ті, щоб не потьмяніли. Помітивши це, на щастя, вчасно, ці панове тепер сквапливо зривали ті папірці, жбурляючи їх на підлогу. Така неохайність робила двірських осіб смішними та позбавляла гідності.

Усі присутні мимохіть озирались на Лючіо: його приваблива зовнішність привертала загальну увагу. Коли ми нарешті ввійшли до тронної зали й розмістились у лінії, я примудрився стати так, щоб мій неперевершений товариш ішов переді мною: мені хотілось побачити, який ефект справить його зовнішність на короновану особу. Зі свого місця я добре бачив принца Вельського − величну постать у повній парадній формі, з безліччю орденів, які виблискували на широких грудях. Мене приголомшила його схожість із Генріхом VIII − схожість, яку багато хто завважував, − хоча обличчя принца відбивало більшу благодушність, ніж горді риси «свавільного короля». Однак тінь меланхолії, навіть суворості тьмарила чоло принца, надаючи певної твердості його рухливим рисам; ця тінь, здавалося, свідчила про втому з домішкою жалю − погляд людини незадоволеної, але скореної, людини без мети, та з суперечливими бажаннями. Його оточували кілька інших членів королівської фамілії; більшість із них були чи видавалися дерев'яними ляльками у військових мундирах: під час проходження кожного гостя вони тільки нахиляли голови з автоматичною правильністю, не виявляючи ні задоволення, ні цікавості, ні прихильності. Але сам спадкоємець найбільшої у світі імперії, вітаючи гостей, втілював невимушену люб'язність. Оточений (чого важко уникнути за його становища) натовпом облесників, викажчиків та лицемірних егоїстів, які б ніколи не ризикнули заради принца власним життям, якби тільки не розраховували на той чи інший зиск, − у моїх очах він постав уособленням потайної, але попри це не менш твердої влади.

Я й досі не можу пояснити собі те надзвичайне хвилювання, яке охопило мене, коли настала наша черга; я бачив, як мій товариш рушив уперед, почув, як лорд Чемберлен назвав його ім'я: «Князь Лючіо Ріманський», − але потім мені здалося, що все в блискучій залі раптом завмерло. Усі очі були звернені на мого друга, на його високу фігуру та шляхетне обличчя; він вклонився − з такою бездоганною легкістю та грацією, що всі інші поклони в порівнянні з цим були просто жахливі. Якусь мить він стояв нерухомо перед королівським троном, пильно дивлячись на принца, ніби хотів увічнити його у своїй пам'яті, − і на широкий потік сонячного сяйва, що заливало залу, зненацька лягла тінь перебіжної хмари. Морок і безмовність, здавалося, захолодили атмосферу, і наче дивна магнетична сила тримала всі погляди прикутими до Ріманського; жодна людина не ворухнулась. Однак напружене затишшя було нетривалим. Принц Вельський, злегка здригнувшись, дивився на величну постать перед собою з виразом палкої цікавості; здавалося, він був майже готовий розірвати крижані кайдани етикету й заговорити; але, з великим зусиллям погамувавши цей порив, він зі звичайною гідністю відповів на глибокий поклін Лючіо, після чого князь пройшов, ледь помітно всміхаючись.

Я підходив наступним, але, зрозуміло, не справив враження; тільки хтось із молодших членів королівської фамілії, вловивши ім'я «Джеффрі Темпест», прошепотів: «П'ять мільйонів!» − слова, які дійшли до моїх вух і сповнили мою втомлену душу звичним презирством, яке вже зробилося моєю хронічною хворобою.