− Продається? − перепитав прикажчик, широко розкривши очі. − Так, звісно, дуже добре. Усі читають Мевіс Клер!

− Справді? − і я недбало перегорнув кілька сторінок. − Але я не зустрічав у газетах жодного натяку на неї.

Прикажчик усміхнувся й знизав плечима.

− Пане, міс Клер надто популярна, щоб потребувати реклами. Крім того, більшість критиків настроєні проти неї, і публіка це знає. Днями до моєї книгарні ввійшов службовець якоїсь газетної редакції; він сказав, що йому доручено скласти перелік авторів, чиї книжки продаються найкраще. Я сказав, що міс Клер посідає перше місце, і він розлютився: «Усюди я дістаю ту саму відповідь, але, якою б правдивою ця відповідь не була, мені вона не потрібна! Я не смію внести цього імені до переліку: мій редактор негайно викреслить його − він ненавидить міс Клер!» − «Ваш редактор − негідник!» − сказав йому я. А він якось дивно подивився й відповів: «Немає сильнішого засобу для придушення правди, ніж журналістика!»

Я посміхнувся й пішов зі своєю покупкою, переконаний, що змарнував кілька шилінгів. Якщо ця міс Клер така популярна, то її роман, звичайно, мусив належати до творів низького ґатунку. У моєму ставленні до публіки − зрештою, на це хибує більшість літераторів − була забавна суперечність: я вважав читачів віслюками і водночас нічого так не прагнув, як схвалення тих самих «віслюків»! Мені важко було усвідомити, як це публіка самостійно, без указівки критиків, може поцінувати гарний літературний твір. Безумовно, я помилявся: численними масами публіки всіх націй рухає інстинктивне почуття справедливості, яке спонукає їх відкидати хибне та негідне й обирати істину. Приготувавшись, як більшість людей мого типу, поставитись до книжки глузливо та зневажливо, головним чином тому, що її написала рука жінки, я всівся у віддаленому куточку клубної читальні й почав розрізати сторінки.

Я прочитав лише кілька фраз − і серце моє стислося з переляку й заздрощів. Яка сила обдарувала цю авторку, цю жінку, настільки щедро? Яким правом вона насмілилась писати краще за мене? її магічне перо змусило мене, хай із соромом та гнівом, але визнати, наскільки я нижчий за неї!

Чистота думки, майстерність стилю, краса висловлювання − всім цим була вона обдарована; мене охопила така шалена злоба, що я облишив читання й кинув книжку геть. О генію − могутній, незнищенний, непідкупний! Ах, я ще не настільки був засліплений власною пихою, щоб не відчути, яким священним вогнем палала кожна сторінка; але визнати його наявність у творі жінки − це вже було понад мої сили. Жіноча перевага неймовірно ображала мене та дратувала. Я завжди вважав, що жінка повинна пам'ятати про своє місце − місце рабині чоловіка: бути дружиною, матір'ю, годувальницею, шити сорочки, латати шкарпетки − ось її доля. Яким правом рабиня може вторгатися в високе царство мистецтва та зривати лаври з голови свого пана?!

«О, якби мені тільки вдалося написати критичний відгук на цю книжку! − думав я, шаленіючи з гніву. − Я би спотворив її текст, перебрехавши цитати! Я б знищив її, розірвав би на шматки!» Ця Мевіс Клер, котру я вже обізвав подумки «безстатевою» лише за те, що вона мала талант, якого я не мав, говорила саме те, що хотіла сказати, з непідробною легкістю, невимушеністю, з усвідомленням власної сили. Не знаючи цієї жінки, я ненавидів її − ненавидів за те, що вона вміла здобути славу без допомоги грошей, і вінець цієї слави сяяв над нею так високо, що жодні критики не могли його сягнути.

Піднявши з підлоги книжку, я знов розгорнув її з наміром прискіпатися до стилю; два-три поетичні порівняння збудили в мені гіркий заздрісний сміх. Ідучи з клубу, я забрав книжку; в душі моїй змагалися два бажання: бажання прочитати твір безсторонньо, віддаючи належне авторові, та бажання розірвати книжку й викинути в куряву бруківки.

Саме в такому дивному настрої й застав мене Ріманський, який близько четвертої повернувся від Девіда Меквіна з усміхом тріумфатора.

− Привітайте мене, Джеффрі! − вигукнув він, заходячи до кімнати. − Привітайте мене й себе! Я звільнився від чека на п'ятсот фунтів, що його вам уранці показував!

− Отже, Меквін узяв його, − пробурчав я похмуро. − Що ж, нехай ті гроші підуть на користь доброчинному комітету та його кураторові.

Ріманський кинув на мене швидкий допитливий погляд.

− Що сталося з вами після того, як я пішов? − спитав він, скидаючи пальто й сідаючи біля мене. − Ви не при собі! А між тим ви, навпаки, маєте почуватися щасливим: ваше найвище бажання здійснюється! Ви хотіли, аби про вашу книжку говорили в Лондоні? За два-три тижні впливові газети виславлятимуть вас як нового генія, який хіба що трохи поступається самому Шекспірові! Три відомі журнали погодились написати так! І все це − завдяки люб'язності містера Меквіна й такому дріб'язку, як п'ятсот фунтів! І ви невдоволені?!. Знаєте що, друже, вам справді важко догодити! Я попереджав вас, що завелике щастя псує людину.

Різким рухом я жбурнув перед ним книжку Мевіс Клер.

− Погляньте на це! Чи вона теж платить містерові Меквіну по п'ятсот фунтів на доброчинність?!

Він узяв книжку та глянув на заголовок.

− Звичайно, ні. Але її гудять, а не вихваляють!

− То що ж? У книгарні, де я придбав цей роман, мені сказали, що її всі читають.

− Це правда! − Ріманський перевів на мене погляд − чи то співчутливий, чи то іронічний. − Чи знаєте ви прислів'я «Можна привести коня до води, але не можна змусити його пити»? Цей вислів відповідає вашій ситуації, Джеффрі. Завдяки нашому шановному приятелеві Меквіну, ви можете потягти коня, тобто публіку, до зготованого для неї пійла, але неможливо змусити її проковтнути його. Кінь часто відвертає морду і біжить шукати чогось іншого. Коли публіка обирає собі улюбленого автора, це, звичайно, прикро для решти, але зарадити цьому неможливо!

− І чому ж публіка обрала саме міс Клер? − спитав я похмуро.

− Справді чому? − всміхнувся він. − Меквін сказав би вам, що публіка робить це з самої лише глупоти; публіка відповість вам, що вона обрала міс Клер за її талант.

− Талант! − повторив я скептично. − Публіка нездатна бачити його!

− Ви так гадаєте? − він досі посміхався. − Серйозно? У такому разі вельми дивно, яким чином усе, що є справді видатним у мистецтві, зокрема в літературі, здобуває таку велику славу й по шану не лише у нас, але й у будь-якій цивілізованій країні, де народ мислить і навчається? А що стосується критики, то згадайте: видатних людей вона не шанувала за життя. Навіть останнього англійського лавроносця Теннісона − і того критикували брудними висловами; тільки пересічність завжди вихваляють. Однак, беручи до уваги варварські вимоги культури та неймовірну глупоту публіки, Джеффрі, що мене дивує, так це те, що самі ви до цієї публіки звертаєтесь!

Він підвівся і, вибравши білу квітку з вази на столі, всилив її в петлицю.

− Я боюся, − вів він далі, − боюся, щоб міс Клер не зробила ся вашою bete noir[16], мій друже! Доволі прикро мати в літературі суперника, але суперницю − це вже зовсім кепсько! Що ж, утішайтеся певністю, що її ніколи не рекламуватимуть, тоді як ви, завдяки заступництву чутливого й високоморального Меквіна, будете найголовнішим «відкриттям преси» − щонайменше місяць, а може, й два; словом, так довго, скільки «нова зірка першої величини» може триматися на літературному небосхилі. Усе це зірки, що падають! Як у старій забутій пісні Беранже: «Les étoiles, qui silent, qui silent, qui silent − et disparraisent!»[17]

− За винятком міс Клер, ясна річ! − сказав я.

− Слушно! За винятком міс Клер!

Він гучно розсміявся, і цей глузливий сміх різонув мені слух.

− Вона − маленька зірочка на просторому небі, яка тихо й легко обертається за визначеною орбітою; але її ніколи не оточуватиме сяйво метеорів, яке запалає навколо вас, любий друже, варто лише містерові Меквіну подати сигнал! Тьху, Джеффрі, годі дутися! Заздрити жінці! Хіба жінка не є істотою нижчою? І хіба може тінь жіночої слави вкинути у смуток гордий дух мільйонера? Подолай те ваш сплін[18] та приходьте до мене обідати.