− Мені так прикро, − прошепотів я. − Я б хотів чим-небудь допомогти, втішити вас!

Вона глянула на мене; очі її були сухі та спокійні.

− Дякую. Лікарі попереджали, що з моєю матір'ю може стати ся другий удар, який відніме їй мову. Це справді дуже прикро; ймовірно, вона проживе так іще декілька років.

Я знову висловив співчуття.

− Чи можу я прийти завтра, щоб дізнатися, як ви почуваєтесь?

− Це буде дуже люб'язно з вашого боку, − байдужно відказала вона.

− Але чи зможу я побачити вас, коли прийду? − спитав я тихо.

− Якщо хочете − звичайно.

Наші погляди зустрілись, і я інстинктивно зрозумів, що вона читає мої думки. Я потиснув її руку − вона не опиралася; потім із глибоким поклоном я залишив її, щоб попрощатися з лордом Ельтоном та міс Чесней, яка здавалася схвильованою та переляканою.

Міс Фітцрой покинула кімнату разом із сестрою й не повернулася, щоб побажати нам доброї ночі.

Ріманський на хвилину затримався з графом, і коли наздогнав мене в передпокої, то я побачив, що князь якось по-особливому всміхається сам до себе.

− Важкий кінець для Гелени, графині Ельтон, − сказав він, коли ми вже сиділи в кареті. − Параліч − найгірше з усіх фізичних покарань, які можуть спіткати таку метку даму.

− Вона була меткою?

− Так, можливо, це надто м'яке слово, але іншого я дібрати не можу, − відповів він. − Коли вона була молодою − а нині їй близько п'ятдесяти, − вона робила все, що може негожого робити жінка. Вона мала купу коханців. Один із них регулярно сплачував борги її чоловіка − граф охоче пристав на це.

− Що за ганебна поведінка! − вигукнув я.

− Ви так вважаєте? Облиште! За наших днів у «верхній десятці» суспільства легко прощають подібні вчинки. Якщо дама має коханців, а її чоловік до них прихильний, то що ж? Ваше сумління занадто вразливе, Джеффрі!

Я мовчав, заглибившись у роздуми.

Мій товариш запалив папіроску і запропонував мені; я машинально взяв одну, але не запалив.

− Я зробив помилку сьогодні ввечері, − вів далі Лючіо. − Не треба було співати цієї «Останньої пісні кохання». Річ у тім, що слова належать перу одного з колишніх шанувальників її милості, такого собі поета, і вона була впевнена, що була єдиною, хто будь-коли читав ці рядки. Вона хотіла знати, чи був я знайомий з автором, і я сказав, що знав його вельми близько. Я власне пояснював їй, що саме мене з ним так тісно пов'язувало, як раптом із нею стався напад конвульсій, і я мусив перервати розмову.

− Вона мала жахливий вигляд! − сказав я.

− Паралізована Гелена сучасної Трої? Так, певна річ, її обличчя насамкінець важко назвати привабливим. Коли вроду марнують на розпусту, це часто обертається корчами, правцем і взагалі тілесною неміччю; так природа мститься за зневажене тіло. До речі, помста за зневажену душу − така сама.

− Звідки ви це знаєте? − спитав я. Подивившись на його гар не обличчя, яке свідчило про тілесне й душевне здоров'я, я мимо волі всміхнувся. − Ваші недоладні думки про душу − єдине безрозсудство, яке я у вас відкрив.

− Справді? Я дуже втішений, що в мені є безрозсудство: лише глупота уможливлює мудрість. Зізнаюся, я плекаю дивні, дуже дивні уявлення про душу.

− Я вам це вибачаю, − сказав я, сміючись. − Нехай Господь пробачить мені моє безумство, але я ладен усе простити вам заради вашого голосу. Я не підлещуюся до вас, Лючіо, − ви співаєте немов янгол.

− Не робіть неоковирних порівнянь, − заперечив він. − Хіба ви коли-небудь чули, як співає янгол?

− Так, − знову всміхнувся я, − цього вечора! Він раптом зблід.

− Дуже влучний комплімент, − зауважив він із силуваним сміхом і різким рухом опустив вікно карети, хоча ніч була дуже холодна. − Я задихаюся тут, нехай увійде трохи повітря! По гляньте, як блищать зорі, − неначе велика діамантова корона! Божественні клейноди! Он там, далеко, зірка, яку ви ледь бачите; подекуди вона червона, немов жаринка, що тліє, а подекуди знову стає синьою, як магній. Я завжди її шукаю. Це Алгол; забобон ні люди називають її зіркою зла. Вона справді ворожа, та я все одно люблю її, незважаючи на її погану репутацію! Можливо, вона − холодний різновид пекла, де духи мерзнуть серед криги, утвореної з їхніх власних застиглих сліз! А можливо, це підготовча школа на шляху до раю − хто знає! А он там Венера, ваша зірка, Джеффрі! Адже ви закохані, друже мій? Закохані? Зізнавайтеся! Хіба ні?

− Я не впевнений, − відказав я повільно. − Слово «закоханий» неточно визначає мій нинішній стан…

− До речі, ви щось загубили, − сказав він, підіймаючи з підлоги карети букетик зів'ялих фіалок.

У мене вирвався вигук досади. Князь посміхнувся. Це була бутоньєрка леді Сибілли, яку я через необережність упустив, і я бачив, що він упізнав її. Мовчки я взяв букет.

− Любий мій, не намагайтеся приховати ваших намірів від вашого найкращого друга, − сказав він серйозно і лагідно. − Ви хочете одружитись із вродливою дочкою графа Ельтона. І ви одружитесь. Повірте мені! Я зроблю все, що зможу, щоб допомогти втіленню вашого бажання.

− Допоможете? − вигукнув я, вже не приховуючи радості: адже я знав, який вплив має Лючіо на батька Сибілли.

− Обіцяв допомогти, відтак, допоможу, − відповів він поважно. − Запевняю вас, такий шлюб буде мені до душі. Я зроблю все, що від мене залежатиме. Свого часу я влаштував багато заручин.

Моє серце тріумфувало. Прощаючись із князем, я палко потиснув йому руку і додав, що вдячний паркам, які послали мені такого доброго друга.

− Вдячні кому, ви сказали? − спитав він із загадковим виглядом.

− Паркам!

− Серйозно? А я думаю, що вони геть непривабливі сестри! Чи це не вони відвідували вас попередньої ночі?

− Не дай Боже! − вигукнув я.

− О, Бог ніколи не заважає виконанню Своїх законів. Якби Він чинив інакше, Він би знищив Себе.

− Якщо Він тільки існує, − докинув я недбало.

− Слушно! Якщо…

І на цьому ми розійшлися − кожен попрямував до своїх апартаментів у Ґранд-готелі.

XV

Після того вечора я став бажаним гостем у домі лорда Ельтона й невдовзі сердечно заприятелював з усіма членами родини, навіть із суворою та побожною міс Шарлоттою Фітцрой. Мені легко було зауважити, що наміри мої вгадувались, хоча з боку леді Сибілли заохочення були настільки слабкі, що я подекуди сумнівався, чи здійсняться врешті-решт мої надії. Натомість граф не приховував захвату від думки про те, що я стану його зятем. Таке багатство, як моє, було рідкістю в Британії, і навіть якби я був не літератором, а відставним жокеєм, який шахрує на верхогонах, то й тоді, з п'ятьма мільйонами в кишені, я був би бажаним кандидатом на руку леді Сибілли.

Тепер Ріманський нечасто супроводжував мене до Ельтонів, посилаючись на невідкладні справи та запрошення на громадські заходи. Я не ображався на нього. Хай там як я його шанував і захоплювався ним, однак не міг не помічати, що його бездоганна врода та вишуканість манер становили небезпечний контраст із моєю досить привабливою, але все-таки звичайною зовнішністю, і мені здавалося неможливим, щоб жінка, перебуваючи часто в його товаристві, могла віддати перевагу мені. Однак я не боявся, що він стане моїм суперником зумисне: надто глибоко закорінена була в ньому відраза до жінок. Ця відраза була настільки щирою, що я навіть дивувався, чому світські левиці, прагнучи привернути до себе його увагу, залишаються сліпими й глухими, не відчувають холодного цинізму, що проглядає крізь його позірну чемність, не чують колючих насмішок у його компліментах, не вбачають ненависті, що проблискує в його очах крізь удаваний захват. Утім, мене це не обходило − вказувати тим, хто не міг або не хотів бачити тієї чи іншої сторони мінливої натури мого приятеля. Особисто я вже не звертав великої уваги на його примхи: я вже звик до його витівок, до його гри з людськими почуттями і, заглиблений у перипетії власного життя, не надто турбувався вивченням особистості людини, яка впродовж двох місяців зробилася моїм fidus Achates[15]. На той час я був заклопотаний тим, як зміцнити вже здобуту прихильність графа до моєї особи: я сплатив деякі з його невідкладних боргів, безвідсотково позичив йому велику суму та поповнив його льох такими рідкісними старовинними винами, яких сам він уже багато років не мав змоги придбати. Таким чином я встановив між нами цілковиту довіру, і прихильність старого лорда доходила аж до того, що він брав мене під руку, коли ми разом виходили на Пікаділлі, та публічно називав мене «мій любий хлопчику». Ніколи я не забуду здивування дрібного редактора шестипенсового журналу − цей жалюгідний редактор одного ранку зустрів у парку мене в супроводі графа! Лорда Ельтона він, вочевидь, знав в обличчя, а про те, що мене він також упізнав, свідчив його здивований погляд. Колись він зверхньо відмовлявся прочитати мій рукопис, стверджуючи, що я не маю імені, − а тепер? Я певен, він би віддав свою місячну платню, аби я тільки впізнав його! Але я до того не спустився, а пройшов повз, сміючись із вельми старого дотепу, що його переповідав мені мій майбутній тесть. Випадок був незначний, навіть не вартий уваги, однак він покращив мені настрій: однією з найбільших утіх, що їх давало мені моє багатство, була можливість відплати − зі мстивими відсотками − за всі образи та зневаги, якими у дні моєї нужди світ зустрічав кожну мою спробу заробити собі на прожиття.