Хоча я часто бував у Ельтонів, однак жодного разу відтоді не побачив паралізованої графині. Після її останнього жахливого страждання вона вже не рухалась − вона тільки жила, більше нічого. Лорд Ельтон говорив мені, що тепер настав найгірший період її хвороби; її спотворене обличчя навіть недобре впливало на тих, хто її доглядав.

− Річ у тім, − сказав граф, мимоволі здригаючись, − що вона має жахливий вигляд, просто-таки жахливий! Вона була такою гарною жінкою, а тепер вона буквально потворна. Нелюдське обличчя, особливо очі − дикі, перелякані, ніби вона бачила самого диявола. Моторошний вираз, запевняю вас! І ніколи не змінюється. Лікарі безсилі щось вдіяти. І, звичайно, це дуже тяжко для Сибілли та для нас усіх.

Я співчутливо погоджувався. Розуміючи, що перебування в будинку з живим мерцем неминуче мусить пригнічувати молоду особу, я не втрачав нагод бодай якось розважити леді Сибіллу. Я справляв їй невеличкі задоволення, які тільки були в моїй силі: дорогі квіти, ложі в оперу, зокрема на прем'єри, та інші знаки уваги, які чоловік може виявляти до жінки без того, щоб здаватися набридливим та докучливим. Усе сприяло досягненню моєї мети. Не маючи ні труднощів, ні клопотів, я егоїстично занурився у вир особистого життя, підбадьорюваний та заохочуваний цілим натовпом підлесників та зацікавлених знайомих.

Віллосмірський замок був моїм; цю купівлю обговорювали всі газети країни − деякі запобігливо, деякі осудливо. Мої повірники палко привітали мене з купівлею чудового маєтку, який вони, згідно зі своїм обов'язком, особисто оглянули і дали схвальний відгук. Тепер у будинку чаклували декоратори та меблярі, рекомендовані князем Ріманським, тож планувалося, що все в ньому стане до ладу до початку літа, на час мого прибуття, з нагоди якого я мав намір справити грандіозне свято.

Тим часом настала велика подія мого життя: видання моєї книжки, її, розрекламовану, нарешті було вкинено в незнану, мінливу течію громадської думки; спеціальні примірники було розіслано до редакцій усіх лондонських часописів та літературних оглядів.

Наступного дня після цього Лючіо, як я його фамільярно називав, увійшов до моєї кімнати; вираз його обличчя був недобрий і таємничий.

− Джеффрі, − сказав він, − я позичаю вам п'ятсот фунтів стерлінгів.

− Навіщо? − здивувався я.

Він простягнув мені чек. Глянувши на папірець, я побачив, що на ньому була зазначена саме ця сума і під нею стояв княжий підпис, однак імені особи, якій призначались ці гроші, вписано не було.

− Що це означає?

− Це означає, що сьогодні я йду до містера Меквіна. Зустріч призначено на дванадцяту годину. Ви, Джеффрі Темпест, автор книжки, яку містер Меквін критикуватиме й рекламуватиме, не можете поставити власного підпису на такому чеку: це було б незручно. Але я − інша річ. Я назвуся вашим літературним агентом, який бере десять відсотків прибутку та хоче добре заробити. Меквін, щирий шотландець, має гострий нюх на зиск. Ясна річ, це залишиться в таємниці. − Лючіо засміявся. − За нашої комерційної доби література, як і все інше, зробилася предметом торгівлі, і критики працюють виключно за плату. Чим вони гірші за інших?

− І ви хочете сказати, що Меквін візьме ці гроші? − нерішуче спитав я.

− Нічого подібного! Ці гроші не для Меквіна, а для добро чинного літературного комітету.

− Тоді розумію. Бо я був подумав, що ви хочете запропонувати йому хабара…

− Хабара! Боже мій! Підкупити критика! Неможливо, любий мій! Це нечувано, нечувано! − Він потрусив головою і врочисто закотив очі. − Ні, ні! Люди преси ніколи не беруть грошей: навіть за рекламу нової золотовидобувної компанії, навіть за ранкове оголошення про великосвітський концерт! Уся англійська преса чиста і сповнена гідності, повірте мені! Цей маленький чек призначений для доброчинного комітету, де містер Меквін обіймає посаду куратора, і гроші підуть на допомогу кільком «убогим і гордим», відомим лише йому! − Обличчя його на мить набрало якогось незрозумілого для мене виразу. − Що ж до мене, то я намагатимусь поводитись, як солідний літературний агент і, звичайно, наполягатиму на своїх десятьох відсотках! − Він засміявся. − Але я не маю часу на довгі теревені − я обіцяв Меквінові, що буду в нього опівдні, а вже пів на дванадцяту. Найімовірніше, снідатиму я в нього, тож не чекайте на мене. Що ж стосується п'ятисот фунтів, то ви не повинні бути моїм боржником, тому сьогодні ввечері маєте віддати мені чек на ту саму суму.

− Чудово, − погодився я, − але чи може статися так, що великий оракул газетярської зграї зі зневагою відкине вашу про позицію?

− Якщо він так вчинить, то це означатиме, що утопія існує, − відповів Лючіо, старанно натягаючи рукавички. − Де примірник вашого твору? А, ось один, іще пахне свіжою друкарською фар бою. − Він поклав книжку в кишеню пальта. − І дозвольте мені перед тим, як я піду, дорікнути вам, що ви дивовижно невдячна людина, Джеффрі! Ось я, цілком відданий вашим інтересам, ладен, незважаючи на мій княжий титул, розіграти перед Меквіном вашого «агента», а ви навіть не кинули в мій бік недбалого «дякую»!

Він стояв переді мною − саме втілення доброти й доброго настрою. Я засміявся.

− Меквін ніколи не повірить, що ви агент, − сказав я, − ви маєте зовсім інший вигляд. Даруйте мені, якщо я був неввічливим, але справа в тому, що мене обурює…

− Що вас обурює? − спитав він, досі посміхаючись.

− Обман в усьому, − відповів я нетерпляче. − Дурна комедія! Чому твір не може бути визнаний лише за критерієм його літературної цінності? Чому не можна обійтися без впливових інтриганів із газетярської зграї?

− Що вдієш! − Князь граційно змахнув порошинку з сюртука. − А чому людина не може бути визнана в суспільстві лише за критерієм її власних заслуг, без грошей, які створюють їй рекомендацію, без допомоги впливових друзів?..

Я мовчав.

− Світ такий, який він є, − вів далі він, пильно дивлячись на мене. − Ним рухають ниці сили, він обирає собі низькі та згубні цілі; він далекий від того, щоб бути раєм. Це не ідилічна родина щасливих братів і сестер, а колонії сварливих мавп, які називають себе людьми. У давні часи філософи намагалися вчити, що цей тип мавп слід повсюдно винищити, аби могла розвиватися шляхетніша раса. Але вчили вони даремно: не знайшлося досить людей, щоб перемогти звірячий натовп. Сам Господь зійшов з небес, прагнучи виправити зло і відновити в людстві Свій спотворений образ, − але навіть Він зазнав поразки.

− У світі дуже мало божественного, − зауважив я з гірко тою. − Набагато більше диявольського!

Загадкова, мрійна усмішка змінила його обличчя, й він став схожий на Аполлона, заглибленого в думки про нову славну пісню.

− Без сумніву! − сказав він після нетривалих роздумів. − З-поміж усіх надприродних істот людство віддає перевагу дияволові; не дивно, що він владарює там, де його запрошують до владарювання. А втім, Джеффрі, цей диявол, якщо він існує (навряд чи, я думаю), − не такий вже й поганий, як говорять його огудники. Мені здається, що він нічим не гірший від фінансиста дев'ятнадцятого сторіччя!

Це порівняння розсмішило мене.

− Після цього, − сказав я, − вам лишається тільки піти до Меквіна. Сподіваюсь, ви скажете йому, що я є втіленням геніальності!

− Будьте певні, − відповів Лючіо, − я вивчив напам'ять свої репліки. «Зірка першої величини» і таке інше. Я прочитав «Атеней», щоб якнайближче ознайомитися з жаргоном літературного оцінювача, і впевнений, що впораюся з цією роллю якнайкраще.

Він пішов, а я, неуважно переглянувши газети, попрямував до Артур-клубу снідати − я тепер був його членом. Дорогою я зупинився перед вікном книгарні, щоб подивитись, чи не виставили ще мого «безсмертного твору». Його не було, натомість на одній із нових книжок у центрі вітрини я побачив заголовок: «Незгода» Мевіс Клер.

Сам не знаю, який раптовий поштовх спонукав мене ввійти й купити цю книжку.

− Чи добре продається цей твір? − спитав я, вже тримаючи книжку в руках.