Він знову розсміявся та вийшов із кімнати, і знову я відчув, що його сміх дратує мене.

Щойно він пішов, я дав волю ницьому, негідному бажанню, яке вже кілька хвилин горіло в мені: присівши до письмового столу, сквапливо написав записку для редактора впливового часопису, у якому я працював колись. Якщо моє нинішнє становище було відоме йому, то я мав певність, що він зрадіє з нагоди зробити мені яку-небудь ласку. Мій лист із позначкою «особисто і таємно» містив прохання про дозвіл написати для наступного випуску анонімну лайливу рецензію на новий роман Мевіс Клер «Незгода».

XVI

Неможливо описати той гарячковий, роздратований, суперечливий стан духу, у якому я тепер перебував цілими днями. Мій характер став мінливішим за вітер: я ніколи не був у тому самому гуморі дві години поспіль. Я жив непутнім життям, бо так було заведено: сучасні люди з вульгарною нікчемністю дурнів поринають у багнюку − лише тому, що бути морально брудним нині модно й заохочується в товаристві. Я став нерозважним картярем, оскільки у «верхній десятці» суспільства вважалося, що гра в карти є ознакою мужності й хоробрості. «Я ненавиджу того, хто боїться програти в карти кілька фунтів стерлінгів, − сказав мені якось один із „титулованих“, − це свідчить про боягузливу та дріб'язкову натуру». Керований цією «новою» моральністю та страхом видатися «боягузливою та дріб'язковою натурою», я майже щоночі грав у бакара та в інші азартні ігри, охоче програючи «кілька фунтів», що у моєму становищі означало кількасот. Мої випадкові виграші робили моїми боржниками багатьох «шляхетних» розпусників та негідників. Уважається, що картярські борги − це «борги честі», які належить сплачувати пунктуальніше, ніж будь-які інші; але моїх боргів мені й досі не сплачено. Я також закладався на величезні суми стосовно всього, що тільки може бути предметом для закладу. Щоб не поступатися моїм приятелям у «смаках» та «знанні світу», я відвідував будинки розпусти та дарував діаманти на кілька тисяч фунтів напівп'яним танцівницям та вульгарним кафешантанним «артисткам»: у товаристві вважалося, що такі розваги прийнятні для джентльмена!

О Небо! Якими мерзотниками всі ми були, я та мої аристократичні приятелі! Якими негідними, безсоромними, бездушними паразитами! А втім, нас приймали у великосвітському товаристві; найвродливіші, найшляхетніші дами Лондона запрошували нас до своїх віталень, зустрічали усмішками й улесливими словами − нас, від самої присутності яких віяло пороком! Якби який-небудь чесний ремісник, що тяжко працює, аби заробити собі на хліб, дізнався про наше життя, він би надавав нам ляпасів, обурений, як тільки земля витримує таких підлотників!

Інколи, хоча дуже рідко, до нас приєднувався Ріманський: він сідав з нами до карт або брав участь у музичних вечорах. У такі хвилини я помічав, що він давав собі волю й ставав найневгамовнішим серед нас усіх. Але, попри цю невгамовність, він ніколи не ставав брутальним, як це бувало з нами; його манери ніколи не були вульгарними; його м'який, глибокий сміх зовсім не скидався на ослячий регіт наших «культурних розваг». Його пишномовні розмірковування вголос про різні речі та людей, часом дотепні та іронічні, часом серйозні, мало не пафосні, справляли велике враження на всіх, хто його слухав, а на мене й поготів.

Одного разу, я пам'ятаю, ми пізно поверталися з розпусної оргії − я, троє юних нащадків англійських перів і Ріманський, − як раптом натрапили на вбого вдягнену дівчину, котра, ридаючи, чіплялася за залізні грати замкненої церковної брами.

− О Боже, − стогнала вона, − о милосердний Боже! Рятуй мене!..

Один із моїх приятелів схопив був її за руку, кинувши сороміцький жарт, але тієї самої миті Ріманський став між ними.

− Облиште її! − сказав він суворо. − Нехай вона відшукає Бога, якщо може!

Дівчина перелякано глянула на нього, сльози падали з її очей, і він вклав їй у руку дві чи три золоті монети. Вона знову заридала.

− О, благослови вас Господь! − вигукувала вона. − Благослови вас Господь!

Він зняв капелюха і стояв просто неба, осяяний місячним промінням; вираз задуми пом'якшив його похмуру вроду.

− Дякую вам, − просто сказав він, − ви робите мене вашим боржником.

І він попрямував далі; ми пішли за ним, здивовані й мовчазні, хоча один із моїх вельможних приятелів реготнув по-дурному.

− Ви дорого заплатили за благословення, княже! − завважив він. − Ви заплатили три соверени. Присягаюся, якби я був на вашому місці, я б зажадав чогось більшого, ніж благословення!

− Ясна річ, − погодився Ріманський, − ви й заслуговуєте на більше, на значно більше! Я сподіваюся, ви те й дістанете! Благословення не має жодної користі для вас − воно для мене!

Як часто пізніше я згадував той випадок! Тоді я не надав йому ваги. Я був надто занурений у власне життя, щоб звертати увагу на обставини, не пов'язані безпосередньо з моїми справами. Незважаючи на всі забави й розваги, якийсь ненастанний неспокій мучив мене; ніщо, власне, не задовольняло мене, крім забарних та дещо тяжких залицянь до леді Сибілли. Дивна вона була дівчина: чудово знала про мої наміри щодо неї, а вдавала, ніби не розуміє! Щоразу, як я намагався виявити до неї трохи більше уваги й надати своїй поведінці відтінку любовної пристрасті, вона видавалася здивованою. Не розумію, чому деякі жінки полюбляють лицемірити в коханні. Адже інстинкт підказує їм, коли чоловіки закохані в них! Однак поки вони не доведуть своїх залицяльників до граничної міри приниження, поки не змусять сп'янілих від пристрасті безумців дійти до готовності віддати за кохану життя й навіть честь, дорожчу за життя, − доти жіноче марнославство не буде вдоволене.

Але чи мав я право судити про чиєсь марнославство − я, засліплений власним?! Я відчував хворобливий інтерес до власної персони, до того, що мене оточувало, до свого комфорту, своїх успіхів у світі… Однак було щось, що зробилося для мене мукою, справжнім відчаєм і прокляттям; і це, як не дивно, був той самий тріумф, якого я так сподівався і який мав стати вінцем моїх честолюбних мрій!

Моя книжка − книжка, яку я вважав геніальним твором, − коли втрапила у вир критики, стала для мене літературною потворою, що переслідувала мене вдень і вночі, мучила своєю ненависною присутністю. Великі реклами, розсіяні щедрою рукою мого видавця, набридливо впадали мені у вічі, варто було розгорнути першу-ліпшу газету. А похвала критиків? Як усе це було недоладно й перебільшено, мерзенно й гидко! Кожен улесливий епітет сповнював мене відразою, і якось, коли в одному з першокласних журналів я побачив довгу статтю про мій надзвичайний, незрівнянний та неповторний твір, який нібито прирівнює мене до Есхіла та Шекспіра, − статтю з підписом Девіда Меквіна − я відчув, що з великою охотою відлупцював би цього продажного псевдовченого шотландця. Хвальні гімни лунали звідусіль; я був «новим генієм», «надією майбутнього покоління»; моя книжка була «відкриттям місяця». Найвидатніший, найрозумніший, просто неперевершений базграч, який зробив честь каламареві з чорнилом, скориставшись із нього! Звичайно, я являв собою «знахідку» Меквіна: п'ятсот фунтів, пожертвувані на його сумнівну доброчинність, так загострили його зір, що він побачив мене, яскраву зірку літературного небосхилу, раніше, ніж це зробили інші. Преса слухняно пішла за ним: хоча преса − принаймні англійська преса − непідкупна, але окремі власники окремих газет небайдужі до зиску з добре проплаченої реклами.

Утім, коли містер Меквін у властивому йому стилі оракула оголосив мене своєю «знахідкою», ще кілька джентльменів від літератури виступили вперед, написавши про мене схвальні відгуки. Я зрозумів натяк, вислав їм вдячні листи і запросив до себе на обід. Вони з'явилися на царську учту, яку справили я та Ріманський; наприкінці цієї гулянки ми відіслали двох із них додому в кареті з Амієлем, щоб той наглянув за ними та допоміг знайти власні двері. Один із них потім написав оду на мою честь.