Вона мовчала, тільки глянула на мене; дивний вираз її очей не був ні ніжним, ні задумливим − вони дивилися зверхньо, владно і пристрасно.

− Я бачив щойно міс Чесней, − сказав я, − мені здалося, що вона дуже засмучена.

− Вона не має причин для смутку − відказала холодно Сибілла, − окрім хіба що надто забарного вмирання моєї матері! Але міс Чесней молода, може трохи почекати ельтонської корони.

− Чи ви не помиляєтесь? − промовив я лагідно. − Якими б не були її недоліки, я певен, що вона щиро захоплена вами і любить вас.

Сибілла зневажливо всміхнулася.

− Мені не потрібні ні її любов, ні її захоплення. У мене небагато подруг, але й вони всі лицемірки, яким я не довіряю. Навіть коли Даяна Чесней стане моєю мачухою, ми все одно залишимось чужими.

Я відчув, що зачепив дражливу тему і що вести цю розмову далі ризиковано, тому замовк.

− Де ваш приятель? − несподівано спитала Сибілла, вочевидь, щоб змінити тему. − Чому він тепер так нечасто буває в нас?

− Ріманський? Він великий дивак і час від часу відчуває від разу до товариства. Зрештою, він часто бачить вашого батька в клубі. Чому він сюди не приходить? Гадаю, причиною є його нелюбов до жінок.

− До всіх жінок? − спитала вона з легкою усмішкою.

− Без винятку!

− Отже, він і мене ненавидить.

− Я цього не сказав, − поспішив я заперечити, − вас, леді Сибілло, ніхто не може ненавидіти; але, правду кажучи, наскільки я знаю князя Ріманського, не думаю, щоб він зменшив свою нелюбов до жінок, навіть через вас, бо це його хронічна хвороба.

− Відтак він ніколи не одружиться, − задумано промовила вона.

Я засміявся.

− О, ніколи! Можете бути певні.

Вона замовчала, досі пестячи троянди. її груди високо здіймалися від пришвидшеного дихання; я милувався її довгими віями, що тріпотіли на щоках кольору блідих трояндових пелюсток; чисті обриси її ніжного профілю нагадували мені лики святих та янголів у зображенні Фра Анжеліко[20]. Захоплений, я дивився на неї, як раптом вона скочила з місця, зім'явши троянду в руці; її голова закинулась назад, очі палали, і вся вона тремтіла.

− О, я не можу більше терпіти! − вигукнула вона. − Не можу більше терпіти!

Я також підхопився і стояв перед нею здивований.

− О, говоріть, говоріть! Наповнюйте по вінця чашу мого приниження! − палко промовила вона. − Чому ви не говорите мені, як говорите моєму батькові, про мету ваших відвідин? Чому ви не скажете мені, як сказали йому, що ваш владний вибір припав на мене? Що саме мене серед усіх жінок ви обрали собі за дружину? Погляньте на мене! − вона трагічним жестом звела руки догори. − Чи є якась вада в товарі, який ви хочете купити? Це обличчя варте праці модного фотографа, щоб продаватися потім за шилінг, як продаються фотокартки англійських красунь, − чи не так? Ці очі, ці вуста, ці руки − все це ви можете купити! Навіщо ви мучите мене, зволікаючи з купівлею? Невже ще вагаєтесь? Ще не зважили, чи варта я вашого золота?

Здавалось, вона охоплена якоюсь істеричною пристрастю; з тривогою та смутком я кинувся до неї та схопив за руки.

− Сибілло, Сибілло! На Бога, мовчіть! Ви втомлені, ви хвилюєтесь, ви не знаєте, що говорите! Люба, за кого ви мене маєте? Як вам тільки на думку спали ці дурниці про купівлю та продаж? Ви знаєте, що я вас кохаю; я не робив із цього таємниці, ви легко могли читати це з моїх очей, а якщо я не наважувався вам про це говорити, то це лише з остраху, що ви відвернетесь від мене! Сибілло, люба, кохана, заспокойтеся!

Поки я говорив, вона пригорнулась до мене, немов раптово спіймана дика пташка.

− Що я можу сказати вам, − вів далі я, − крім того, що душа моя обожнює вас? Я люблю вас так глибоко, що навіть сам боюся думати про це! Це пристрасть, якої я не можу здолати. Сибілло, я кохаю вас, кохаю безтямно, безумно!..

Я затремтів і змовк. її ніжні руки охопили мене, я цілував її хвилясте волосся. Вона підвела голову й подивилась на мене; в її погляді світилися любов і страх. її краса скорилась мені, й усвідомлення цього позбавило мене самовлади; я поцілував її в уста. Довгий пристрасний поцілунок поєднував дві наші істоти у єдине ціле − так принаймні марила моя збуджена уява; але раптом Сибілла вивільнилася з моїх обіймів та відштовхнула мене. Я помітив, як сильно вона тремтить, і боявся, щоб вона не зомліла. Я взяв її за руку та змусив сісти. Вона ледь усміхнулася.

− Що ви відчували? − спитала вона.

− Коли, Сибілло?

− Щойно, коли цілували мене?

− Небесну радість і пекельну муку водночас! − зізнався я. Вона глянула на мене, насупивши брови й замислившись.

− Дивно! Чи знаєте ви, що я відчувала?

Я заперечливо похитав головою, всміхаючись і тулячи до вуст маленьку ручку, яку тримав у долоні.

− Нічого! − сказала вона з безнадією. − Запевняю вас, геть нічого! Я не вмію відчувати. Я сучасна жінка: я вмію лише думати й аналізувати.

− Думайте та аналізуйте скільки хочете, моя королево, − від повів я поблажливо, − аби тільки ви були щасливі зі мною. Це єдине, чого я прагну.

− Але чи будете ви щасливі зі мною? Чекайте, не відповідайте, доки я не скажу вам, що я таке. Ви помиляєтеся щодо мене.

Вона кілька хвилин мовчала; я, стривожений, стежив за нею.

− Я була підготована до того, − нарешті почала вона, повільно вимовляючи слова, − щоб зробитися власністю заможного чоловіка. Багато чоловіків хотіли купити мене, але жоден не був у змозі заплатити ту ціну, яку правив батько. Будь ласка, не дивіться так пригнічено! Те, що я кажу, є правдивим і цілком звичайним. Усі жінки з вищих класів нині в Англії продаються, немов черкески на невільничому ринку. Я бачу, що ви протестуєте, ви хочете запевнити мене у вашій відданості; в цьому немає потреби. Я вірю, що ви любите мене, наскільки може любити чоловік, і цього мені досить. Але насправді ви не знаєте мене − вас просто приваблює моє обличчя, моє тіло, моя молодість і невинність. Але я не молода: я стара серцем і почуттями. Я була молодою недовго, у Віллосмірі, коли жила серед квітів і птахів, серед усіх чесних істот, які населяють поля та ліси; але одного сезону в місті виявилося досить, щоб убити в мені молодість. Один сезон обідів, балів та читання модних романів! Ви написали книжку, тож повинні знати про обов'язки автора. Це неабияка відповідальність − дати світові твір; чи має право письменник своїми книгами, повними шкідливих, отруйних впливів, опоганювати чисті душі? Ваша книжка містить шляхетні засади, і за це вона мені подобається. Вона добре написана, але, читаючи її, я мала враження, що ідеї, які ви намагалися висловити, були не зовсім щирими, і тому ви не досягли того, чого могли б досягти.

− Маєте рацію, − сказав я з мукою приниження, − щодо літературної цінності книжка не варта уваги. Вона просто новина сезону!

− В усякому разі, − зосередившись, вела далі вона, і очі її потьмянішали, − ви не спаплюжили пера гидотою, властивою багатьом новочасним письменникам. Як ви гадаєте, чи може дівчина, читаючи книжки, які нині вільно друкуються та які їй рекомендують знайомі, бо вони, ці книжки, «такі надзвичайно цікаві», − чи може дівчина, читаючи їх, залишатись невинною та нерозбещеною? Ці книжки докладно описують життя «знедолених»; аналізують таємні людські пороки; захищають, майже як священний обов'язок, «вільне кохання» та загальну полігамію; вони безсоромно знайомлять доброчесних дружин і чистих дівчат із героїнею, яка сміливо шукає чоловіка, все одно якого чоловіка, аби мати від нього дитину без «приниження» взяти з ним шлюб!

Я читала ці книжки; чого ж ви тепер можете сподіватись від мене? Будь-чого, але не невинності! Я зневажаю людей, я зневажаю представниць своєї статі, я проклинаю себе за те, що я жінка! Вас дивує моє фанатичне захоплення Мевіс Клер; я люблю її за те, що її книжки на деякий час повертають мені самоповагу та спонукають вірити в людство; вони бодай на якусь мить відновлюють мою слабку віру в Бога, і мій дух очищується. Однак ви все одно не повинні дивитись на мене як на невинну молоду дівчину, Джеффрі, як на дівчину, чий світлий образ оспівували поети; я − зіпсована істота, виплекана на хисткій моралі та низькопробній літературі нашого часу.