– Так ты работаешь?

– Авжеж! У городній бригаді. Як зі школи вигнали, так і пішла. А якби не пішла, то у колгоспу не було б підстав мені допомогу надавати. Я уже четвертий рік член колгоспу... Якщо пощастить сьомий клас закінчити, піду, мабуть, на бухгалтера вчитися. Голова колгоспу обіцяв направлення на заочний виправити, парторг його підтримує, навіть наш комсорг за мене, хоч я і не комсомолка...

– Как не комсомолка?! – изумлению Тамары не было предела. Некомсомолку комсомольского возраста она видела впервые в жизни.

– А так… У школі не встигла, потім було не до комсомолу. А торік умовили мене. Написала заяву, статут вивчила. Тут, у колгоспі, прийняли без усяких. А у райком приїхала, а там одна коридором швендяє, чергу на бюро встановлює... Я її, курву, зразу пізнала, бо коли мене з «апартаментів» викинули, вона туди попливла, задом крутячи. А я у одному комсомолі з такими б... (Галина подобрала очень емкое, но не самое целомудренное слово) ніколи не була і ніколи не буду. Розвернулася я тоді на усі сто вісімдесят, і рушила додому. Тут я сказала комсоргові усе, що я про комсомол думаю, і мене більше ніхто не чіпав.

– Спасибо тебе, Галя! Вы с Колей крепко мне мозги вправили… Другими глазами на нашу жизнь теперь смотрю. И на свою жизнь тоже… А теперь мне пора: обещала Анне Семеновне в магазин сбегать, да и вообще… Помогать ей буду.

– А, ну то йди... Ось що, Томко! Коли вулицею йдеш, то здоровкайся до людей, а то про тебе не дуже добре в селі кажуть...

– Так я же почти никого не знаю…

– А ти все одно здоровкайся... Тебе теж не знають, так знають бабу Ганну, батька твого знають. Ти про них подумай…

Когда Тамара исчезла за поворотом, Галина позвала Николая и Илью к столу. В разговоре Галька попыталась коснуться скользкой темы.

– Дивись, Миколо, охмурить вона тебе, охмурить! Нащо тобі така ледацюга? А гонору, гонору в нїй скільки!

– Успокойся, Галка, никто меня охмурять не собирается. Да и не такой уж плохой она человек, эта Томка. Бывают и похуже. Уж тебе ли не знать…

– І то правда...

– Мы проучились в одном классе девять лет, а я ее, считай, не знаю. Она меня всю жизнь дураком считала, ну, и я в ответ ее за дуру держал. Сейчас я вижу: если она и дура, то дура честная, искренняя. А такому человеку даже если ума вставить, то он честным останется.

Галина внимательно всмотрелась в глаза парню.

– Зрієш ти, хлопче, визріваєш, як черешня на сонці...

– Что ты хотела этим сказать?

– Та так, нічого... Це я просто...

...В этот день грибная охота не состоялась. Когда Тома вернулась из магазина, ее ждала телеграмма-вызов на переговоры. Коля, который в назначенное время пришел за Тамарой, вошел в положение и пообещал, что слово свое сдержит завтра.

Звонила мать. Встревоженная телеграммой дочери, она потребовала, чтобы та сидела дома, никуда не выходила до ее приезда. Приехать обещала через неделю – отца срочно отправили в командировку, а ей нужно решить море проблем, связанных с путевкой. По крайней мере, сообщила мать, может случиться так, что они поедут отдыхать вдвоем с Тамарой.

– Никуда я отсюда не поеду! – кричала ей в ответ Тома.

Мать что-то говорила насчет здоровья перед выпускным классом, о накоплении энергии, об иммунитете и усиленном питании. Все это забивалось отголосками чужих переговоров, пулеметным треском телефонной автоматики. В результате Томка просто бросила трубку и ушла с почтового отделения.

Баба Ганна крутилась на кухне.

– Анна Семеновна! Вы обратили внимание, что я белоручка и неумеха? Через неделю приедет моя мама, к тому времени я должна резко исправиться. Научите меня варить гречневую кашу. И корову доить. И самогон варить. И еще тысячу вещей делать…

– А самогон тобі нащо?

– Так вы действительно умеете гнать самогон?

– Так хто ж цього не вміє!

– Мне самогон не нужен, я его пить не собираюсь. Мне просто нужно кое-кому нос утереть…

– Чи не Миколі, бува?

– Нет, Анна Семеновна, его я уже никогда не догоню… Мне до него, как до неба.

– Коли ж це тобі приспічило?

– Целых пять дней я созревала… – и Тома рассказала бабе Ганне всю свою эпопею. Рассказывала с юмором, совершенно не жалея и не выгораживая себя. Зато Николай в ее рассказе получился чуть ли не киногероем в стиле Жана Марэ.

Баба Ганна и охала, и ахала, в каком-то месте всплакнула, а начиная с эпизода с Колькиным бутербродом смеялась до слез, хлопая себя по бокам… Когда исповедь закончилась, она посуровела и сказала:

– Твоїм я нічого не казатиму. Якщо вирішиш – розповіси сама. Думаю, буде краще, як розкажеш. А у селі не дуже патякай, бо засміють. У нас це запросто.

Потом, собрав все свое отвращение, Тамара рассказала бабе Ганне все, что успела за последние дни узнать о заповеднике.

– Ні, доню, не все воно так, як ти розказала. Я ж там чи не тридцять років пиляку витирала та білизну міняла.

Старушка отложила нож, которым чистила картошку, и предалась воспоминаниям.

– Спочатку все було, як у людей. Приїжджали, як ти кажеш, «пани», тільки приїжджали із сім’ями, з дітворою, а то й з онуками. Полювали й тоді, нічого не скажу, смачно їли та пили, а щоб щось таке, з дівками, то ні-ні... І з Москви наїздили, і з Харкова, коли там столиця була, і з Києва. Та все одно наші, мєстні, із сім’ями їх зустрічали. Не без того, що між нашими та гостями щось таке намічалося, та це було не від розпусти, а від щирого серця, з любові. Я тобі й сьогодні могла б показати справжнього сина Будьонного Семена Михайловича, той що зараз маршал. Семен тоді її, молоду, до себе тяг, у Москві житло і роботу обіцяв. А вона йому: «Ні, Семене, не поїду. За сина – дякую, за кохання твоє усе життя руки тобі цілуватиму, а звідси нікуди не поїду». Отакі були у нас дівки...

Баба Ганна даже всплакнула, вспомнив давнее романтическое приключение своей подруги.

– Та й після війни спочатку старих традицій трималися. Правда, недовго. Начальство наше на дві частини розділилося. Одна частина – це ті, що перспективу мали. Думаєш, що Микита Сергійович щось таке собі дозволяв? Дзуськи! Полювати любив, попоїсти – з насолодою, чарки добрячої не цурався. А щоб котруюсь із нас, скажімо, по попці ляпнути... ні, навіть не чула ні від кого. Такі й зараз уміють себе у рамках пристойності тримати. А ті, яким догори вже дороги не було, ті й почали... Після війни на чоловіків дефіцит був, кожен з начальства дві-три коханки мав. Так вони стали своїх законних вдома залишати, а з тими – сюди. Та й то ще було з натяком на пристойність. Все ж його з дівкою щось зв’язувало. Кохання чи страсть яка – то не наше діло. Потім – це з московського начальства почалося – стали так перепиватися, що вже не дуже й розумілися, хто кого під себе потяг.

Пару секунд баба Ганна колебалась, продолжать ей или прекращать. Решила еще чуть-чуть продвинуться вперед.

– Серед кар’єристів багато таких, що заради «продвіженія вверх» не те що законну жінку, а й дочку свою під високе начальство запхали б. А тут – коханка... Та на греця вона йому, як він тільки свисне – півсотні збіжиться? От і віддає вищому начальнику, як начебто вона не людина, а так... запасна ковдра. На перших порах – сльози, істерики, ляпаси направо й наліво. Ну, щоб заспокоїти, доводилося якось уладнувати. Там на хороше місце пристроїли, там квартирне питання поза чергою розв’язали, чи дефіцитами розжитися посприяли. Це уже розпуста, тільки розпуста з боку чоловіків.

Чувствовалось, что «розпусту з боку чоловіків» баба Ганна не оправдывала, но все же допускала. Но вот ее голос перешел в иную тональность – злую и брезгливую одновременно.

– А десь уже після смерті Сталіна за кілька років настала черга дівок, які тих коханок замінювати почали. Ті дівки добре розуміються, з якого боку на бутерброді масло. От і злизують, з кого що можна. Ладні одна одній очі повиколупувати за можливість пропхатися до якомога вищого начальства. Думаєш, таких сотні чи тисячі? Та ні! Може, з десяток-два... А не переводяться, стерви! Одні вибувають, інші прибувають. Інколи – такі молоденькі, що й глянути страшно. Бува, з вечора стоїть під дверима, дрижить з переляку: «Тетя Аня, ну как я выгляжу, не очень страшно?». А вранці виповзає на поріг і кричить: «Горничная! Почему до сих пор какао и кофе не принесли?! И скажите буфетчику, пусть Алеше армянский коньяк подадут, а не одесский!». А той «Альоша» не те що у батьки – у діди їй годиться.

Баба Ганна вновь взялась чистить картошку, давая понять, что ее рассказ подходит к концу.

– Далі – більше. Ті, що порядні, взагалі перестали їздити. Хіба що зберуться гуртом, приїдуть на день-два пополювати, та й тихенько собі по домівках роз’їдуться. Ну, не без того, що по пляшці на двох-трьох розіп’ють. А ці, що розпутники, тепер за головних. Щоразу щось таке витворять, що ні в тин, ні в ворота. Добре, що я вже пішла геть звідтіль. А ті, що залишилися, уже й слів не знаходять розповісти, що там бачать... До чоловічого розпутства додалося жіноче, а воно, прости Господи, гірше чоловічого, бо розсудливе й розважливе. Колись чоловіки розпещували дівчат, і це було гірко. Тепер жінки розпещують чоловіків, а це – страшно...

Баба Ганна вдруг спохватилась, будто забыла сказать самое главное:

– А ще я хочу ось що сказати. Пам’ять я ще не розгубила – майже усі, які до нас приїздили, перед очима стоять. А це не десятки – сотні. А може, і за тисячу перевалило. Це у ті часи. Зараз кількість начальників не зменшується, а весь час збільшується. А число постійних клієнтів у нашому готелі, з тих, що буянять, – ну дві дюжини, ну три... Хай навіть чотири. А решта де? Раз сюди не приїздять, то, значить, працюють. З сім’ями, з друзями чарку у свята перехилять – і знов за роботу... Так що, голуба, не з Галькиного насильника світ зліплено... Та й серед тих усякі бували. Коли у мого Івана, царство йому небесне, осколок з коліна пішов – це йому германець під Курськом загнав, – так я до одного такого розпутника з проханням звернулася, щоб у обласний шпиталь поза чергою пристроїв. Який не був п’яний, а слова свого дотримав – через два дні аж із області машину прислав...