РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, неймовірний – про те, як воскресали Леніна

А тепер ми покрутимося разом з нашими героями навколо історії, яка не просто ввійшла в Історію з великої букви, а весь світ приголомшила.

Справа в тому, що саме тоді, коли троє наших героїв потрапили в чортзна які ситуації, саме тоді в Країні. Чудес розгорнулися такі події, про які не тільки ми, а й нащадки наші базікатимуть несосвітенні речі.

Як ми вже казали, Йосип Мудрий віддав кінці, а Микита Немудрий раптом злетів зі свого сідала, і пішли Немудрята за Немудрятами, аж поки, нарешті, все те не зайшло в глухий кут – є такий вислів.

Отож усе те зайшло в глухий кут і навіть гірше. Одне слово, стало питання руба: як бути далі і що його робити, коли все зайшло в отой чортів глухий кут?

І стали Немудрята думати й гадати, як ото бути, коли все-всеньке і понад всеньке зайшло в отой бісів глухий кут. Уперлося, значить, і ні соб цабе, Ні цабе соб. Зібралися ото, значиться, Немудрята на строго-строго секретну нараду – вирішувати: як буть? І, як у таких випадках буває, осяяла одне Немудря геніяльна ідея (і в немудрих іноді бувають «проблєскі ума»). І каже те Немудря з геніяльною ідеєю в голові, так каже:

– Евріка!

Це завжди так кричать, коли щось знаходять.

– Евріка! – галасує Немудря. – Знайшов!

І пішов далі розгортати свої міркування про те, мовляв, що живемо ми всі в епоху НТР*, що все досягло такого розвитку, що аж-аж, – що особливо те стосується галузі біології і геноінженерїї, ну і так далі, як кажуть шваби: унд зо вайтер*.

– Так от, – підсумовує те геніальне Немудря. – Так от: давайте Воскресимо Ілліча. Він зразу лад наведе. Бо то голова і зверху ще отака головешка.

Не можна описати того, як зраділи всі Немудрята. Зраділи так, що на радощах, як ведеться, добряче хильнули. А хильнувши, викликали найзнаменитіших генних інженерів і звеліли їм:

– Воскресайте Ілліча, інакше – амба!

Крутилися генні інженери, крутилися – ні, діло не йде. Не йде, та й годі.

– Знаєте, – кажуть ті генні інженери, – ми в цьому трохи таки відстали від загряниці (все Сталін клятий!), а тут, – кажуть, вештаються троє сеньйорів з Арґентини, так то саме те, що треба. Сеньйори ті вешталися, як нам стало відомо, серед арґентинських споконвічних аборигенів і набралися у них усякої премудрости, що Европі й не снилося. Зокрема, – кажуть, – премудрість та в питанні воскресіння небіжчиків усі розуми поїла. Так от – Обормотів сюди, і негайно!

Таким чином, на Обормотів пішов розшук не тільки з одного боку (Органівського), а й з другого (сугубо правітєльствєнного).

І що найцікавіше в тому всьому – шукали ті, шукали ці, шукали усім гамузом, нарешті, – і ні соб цабе, і ні цабе соб. І то, якщо взяти до уваги, як невимовно добряче вміє шурувати країнчудесівська розвідка по всіх усюдах, ловлячи всякої масти шпигунів; чи щось у тому роді. Дивно, дуже дивно.

А Обормоти то там вигулькували, то тут – ну, невловимі, та й усе.

У Кремлі – землєтрясєніє. Та що ж воно у біса таке?! Правітєльствєнноє заданіє – та не виконать! Бути такого не може! Мислити про таке не можна! Наказ-наказ, як казав отой Еллан (Напівблакитний)*.Знову кличуть академіків на особливо секретну нараду в Кремль.

– Ви ж, – кажуть їм, – члени, муністи, деяким чином. Та ще й озброєні найпередовішою ідеологією. То в чьом же дєло? Бомбу водневу змайстрували. А тут – лише воскресити, подумаєш – проблема. Невже без Обормотів не обійтися?

– Ліпше би усе ж з ними, – академіки в одвіт, – та коли така неув'язка, є ще одна ідейка. Гімалаї...

– Що – Гімалаї?...

– Є там суб'єкт один. Живе уже тисячу літ – секрет якийсь має до того довгожитія. То, може б…

– Бий тебе сила божа! Чого ж ви зразу про те не сказали? Чим Обормотів шукати, то викрасти того суб'єкта – раз плюнуть. У нас самі лише одеські катакомби чого варті: залізе туди котрийсь – спробуй знайти. А то Гімалаї! Та ми...

І дійсно – і тижня не минуло, тягнуть звідтіля якогось типа гімалайського – борода з кінський хвіст завдовжки, і все таке інше. І там, виявляється, Органи країнчудесівські своїх хлопців понапихали.

Солідно!

Отож – мерщій того на літак, і з Джомолунгми – в Москву. Що для наших мудреців – неймовірна заковика, то для того гімалайця – пльовоє дєло. Воскресити? Всігда пажалуста. Хоч Понтія Пілата, хоч Гришку Распутіна.

Зрештою, в останньому варіанті «Історії МПКЧ» про те викладено все, як на долоні. Почитайте, якщо кортить.

Не буду вже торкатися тих тонкощів, як усе те робилося і чинилося (про те досить галасувала преса. країнчудесівська і та, що за парканом). Ні, ви тільки уявіть собі, що то зчинилося в Країні Чудес, коли з домовини встав-піднявся Ленін. Як ото сказано в Сосюри:

Опівночі б'ють барабани.

В розстріляне серце моє.

Встають над Москвою тумани,

І Ленін із гроба встає.*

Я не знаю, якого дідька в Сосюри було розстріляне серце, в яке били барабани – то його справа, а щодо мене – і руки тремтіли, і жижки тремтіли, коли ото Красною площею пройшов Ілліч і навіть рукою помахав, а в мене з того всього аж зуби зацокотіли і затрясло всього, як у Паркінсоновій хворобі. Важко, неймовірно навіть, усе те описати.

Пройшов, значиться, воскреслий Ілліч Красною площею і прямісінько в урядові кулуари. А там теж усе трясеться – з радощів чи з чогось іще, того вже не знаю.

Зібралися до тих кулуарів усі Немудрята – а було їх ой-ой! і каже їм Ілліч:

– Ну, товаришочки, дайте для початку я всі ваші діла розгляну – що ви тут нагарбузували. А для того треба мені кілька днів, аби я в тому трохи розібрався.

І замкнувся Ілліч у кабінеті. Сидить у ньому день, два сидить, три. Невідомо навіть, чи і в кльозет ходить. Сидить усе і, видко, сильно думає. У кулуарах Немудрята навшпиньки ходять, щоб не перешкоджать.

Минуло ще кілька днів – не виходить воскреслий Ілліч. Охопила тоді Немудрят тривога: а що, як непередбачене щось – інфаркт чи інсульт? Таке може ж буть. Зазирнули в кабінет. Картина приголомшуюча: порожньо, лише вікно відчинене. Аж заскиглили Немудрята: оце так-так! А що, як уже секретна запарканова служба викрала?! Тепер таке не диво, ще й не таке трапляється. Поставили на ноги всю держбезпеку: відшукати, в бога і мать!..

Але ні Луб'янка, ні її детективи, ні тим паче МУР – відшукати слідів воскреслого небіжчика не змогли, і на тому треба було ставити крапку. Але тут сяйнула не менш геніяльна ідея ще в одного з Немудрят:

– Давайте воскресимо Дзержинського – щоб той, та не знайшов!

Сказано – зроблено.

Воскресили і Дзержинського. Слово тут якесь недоречне – воскресати. Містикою тхне. На жаль, іншого ще не придумали. Але придумають, бо ж на те й інститут мовознавства, а в ньому чого тільки не придумують. Але не будемо відхилятись.

Отож заходить Дзержинський до того кабінету, де зник невідомо куди і як геній революції, заходить і нишпорить по всіх закапелках, навіть дещо понюшив.

І раптом...

Що не кажи, а те «раптом» частенько таки трапляється в житті чи треба, чи не треба.

Раптом (Боже, допоможи, напоум подати той фінал на належному рівні!)...

... Раптом знадвору у вікно влітає камінчик і падає до ніг залізного Фелікса.

Той нахиляється – записка. А в ній таке:

«ФЕЛІКСЕ, ЇДУ В ЖЕНЕВУ. ПОЧИНАТИМЕМО ВСЕ СПОЧАТКУ».

Коли, налякані таким розворотом подій, Немудрята попхалися на консиліюм до Великого Оракула, який сяк-так обслуговував Кремль, той вирік:

– Не приведи і не дай, Господи, якби то все спочатку пішло! Свят, свят, свят!...

Та, Богу дякуючи, історія пішла, як той казав, «нє в ту стєпь»*. Завдячуючи астральній премудрости Великого Оракула, поки Ленін чимдуж шпарив до Швейцарії, його, Леніна, вдалося десь на якомусь кілометрі перетворити в астральне тіло і хукнути в Космос. А за ним заодно і залізного. Фелікса. На всяк випадок.