І дали Обормотам по хорошій рушниці. Стріляйте на здоров'я! Таким чином, з цього боку все було гаразд. Залишилися всякі дрібниці: ягдташі (що обов'язково), ножі, сірники, сокирки, кварта, чайник, термос, похідна газ-кухня, хліб, сало, часник, ну і, звичайно, півлітра – без цього додатку до мисливського асортименту і мисливець – не мисливець. Отже, обвішавшись усім тим, наші герої у супроводі Антка з більярдним києм з'явилися на призначене місце. Тут уже стояли автосани, біля яких метушилися різні поважні товариші. І серед них – Обормоти очам не вірили! – вони побачили Задунайського, Посмітюху і Пузанка.

– Панове! скільки літ, скільки зим! – вигукнули близнюки.

– Тс-с! – застережливо підніс пальця догори Задунайський. – Не панове, а товариші, товариші.

– Ясно, – сказали Обормоти, – але де ж ви тепер, так би мовити, перебуваєте?

– Особисто я, – блиснув скельцями пенсне Задунайський, – працюю директором одного інституту і одночасно читаю лекції з основ марксизму-ленінізму. Товариш Посмітюха – управляючий тресту, а товариш Пузанок – директор великого універмагу.

– Достеменно так, – хитнув головою Посмітюха. – Зараз оце тут у відрядженні.

– А ви як? – поцікавився Пузанок.

Обормоти тільки руками розвели.

– Люфттрест.

– Глядіть, щоб вас до тунеядців не залічили – тепер це дуже просто. Ми он тицьнули одному-другому і такі місцячка відірвали – пальчики оближеш. Самі бачите. Не стільки тої роботи – скільки пошани. І ми тепер уже не просто товариші, а дуже-дуже шановні товариші. Он як.

– З самим Немудрим за одним столом сидів, – сказав Задунайський. – А тепер з Немудрятами сиджу. Слово гонору. Велика сила – золото. Мов тараном, усі стінки попробивав, пробивав би і далі, та десь треба зупинитися. Живемо – не скаржимося. Скоро в мунізм ступимо – одну ногу вже занесли. Особнячки відбудували, в межах пристойности, звичайно.

Місце для полювання було обрано в заповіднику – високоповажним це дозволяється.

– Єгерів візьмемо? – спитав один з товстунів. Було їх кільканадцятеро.

– Не треба! – замахали руками інші. – На біса! Тільки заважатимуть своїми правилами. Нам – щоб привільно.

– А хто ж тоді заганятиме?

– Жереб кинемо, кому випаде.

З цим усі погодилися. Провели жеребкування. Випало Обормотам.

– Що стосується мене, – сказав Антко, – то я волію спостерігати. Я цим займаюсь усе життя. Убивати бідолашних тварюк я не люблю, лише спостерігати. Отже, джентльмени, який плян?

Визначили азимути. Розподілили ролі.

– Тут дичина сама до рук іде, – мовив клієнт Бендера, – тільки встигай. Отже, ви заходите з тамтого боку озера, шановні Обормоти, і женете все на нас, а ми їх отут... А для початку давайте перекусимо.З-цим теж погодилися, – і перепустили по одній, навіть по другій. Після цього всі побрели снігом на визначені місця. Обормоти вийшли до озера і, обійшовши, побрели далі, заглиблюючись у саму лісову гущавину.

– Треба галасувати, – сказав старший Обормот, – інакше дідька лисого ми що-небудь виженемо.

Обормоти пішли лісом, горлаючи на всю пельку:

Гей гук, мати, гук, де козаки йдуть...

З того співу в лісі зчинився страшний гармидер. Де які були птахи – усе позлітало вгору. Дятли перестали дзьобати дерева і налетіли на Обормотів, щоб попробувати, що воно таке. У свою чергу ворони підняли такий галас, ніби їм загрожувала страшна небезпека. Налякані всім тим, зайці повискакували з-під дерев і чкурнули хто куди.

– Гей, го-го! – покотилося лісом з тамтого боку.

– Гей, го-го! – відгукнулися Обормоти і загорлали ще дужче:

Куди вони йдуть, там бори гудуть,

Поперед себе та вражого звіра облавою пруть!*

– Диви! – сказав раптом молодший Обормот. – Киця!

Усі троє задерли голови і побачили на дереві рись, яка причаїлася в гіллі... Якщо наші герої помилково прийняли рись за кота, то цьому не слід дивуватися – їх мисливський стаж нараховував поки що ті хвилини, що минули відтоді, як вони вступили в ліс.

– І звідки цей кіт тут узявся? – висловив здивування Іван Обормот. – Може, він дикий?

– Та звісно, – ствердили молодші брати, а Микола навіть покликав:

– Киць-киць! Ну-ну, злазь, дурненький, бо замерзнеш. Але ж і здоровенний котяра.

Рись подивилася згори і вишкірила гострі зуби.

– Сердитий, бестія!

Скільки не кликали Обормоти дикого кота, той тільки шипів на дереві. Тоді Обормоти вирішили полізти на дерево. Але тільки-но вони почали дряпатися, як рись стрибнула на Миколу Обормота і мало не роздерла його на шматки. Добре, що хоч старший не розгубився – схопив за куций хвіст і стяг додолу. Здивована таким нечуваним нахабством, рись хотіла кляцнути зубами Іванову руку, та замість руки відкляцала собі хвіст, а позбувшись хвостика, зарепетувала несамовито і зникла в гущавині. Піднявши той жалюгідний хвіст, Іван Обормот почепив його на шапку як трофей. З-за цієї клятої рисі Обормоти втратили всяку орієнтацію і не могли визначити де північ, а де південь. Почали горлати, та за луною нічого не могли второпати, звідки хто кричить. Отож рушили навмання. Перли вже просто через кущі. Очевидно, з тамтого боку Обормотів прийняли за якихось тварюк, бо раптом відкрили по них шалений вогонь. Очманілі з усього того, близнюки кидалися в усі боки, та всюди потрапляли на постріли. Добре, що хоч мисливці то були такі собі, бо поки що Обормоти йшли ще живі. Та треба було все ж вибратися з під вогню, – і всі троє кинулися навтьоки. Ойкаючи і йойкаючи, Обормоти все далі лізли в гущавину, а ззаду насідали мисливці і чулася собача гавкотня.

– Ще не вистачало, щоб хортів спустили, – мовив захекано старший Обормот.

Від одної тої згадки всі троє наддали ще більше ходу. А стрілянина ззаду не тільки не вщухала, а ще більше посилилася. Вибравшись якось з гущавини, Обормоти вискочили на поляну, та враз так і остовпіли. Просто перед ними стояло кілька вовків, які, забачивши Обормотів, смачно облизалися. І тут виявилося найнеймовірніше: ніхто з Обормотів не вмів стріляти. Хтось інший, трапивши в таке становище, звичайно, вмер би з переляку, або дістав би ведмежу хворість. Та наші герої були не тільки хоробрі, як леви, але ж досить кмітливі, щоб вийти з першого-ліпшого становища. Отже, розгубившись на якусь мить, брати пішли вперед, бо були голодні, мов чорти.

– Цю-цю, песики, цю-цю, вовчики! – трохи, може, навіть улесливо звернулися до них Обормоти, і кожний кинув по шматку хліба з салом.

Вовки, певна річ, усе те зжерли і зажадали ще. І тут Обормотам прийшла в голови оригінальна ідея. Відкоркувавши півлітру, вони змочили весь хліб у горілці, після чого кинули вовкам. Зжерши хліб, вовки так сп’янили від «Столичної», що куди й ділася їх вовча натура. Трішки з насолоди повивши, вони почали гратися в довгої лози і навіть дозволяли Обормотам себе полащити. Після цього не важко було й захопити всю зграю в полон. Обормоти йшли, а вовки бігли за ними, мов цуцики, щось по-вовчому лепечучи. Таким от чином близнюки вийшли, нарешті, до озера й ураз зорієнтувалися. Мисливці стріляли десь осторонь, і там же чулася гавкотня собак.

Можна собі уявити змішане зі страхом здивування всіх мисливців, коли вони зустрілися з Обормотами. Собаки враз метнулися навтьоки, яка куди, а високоповажні мисливці мов задубіли із роззявленими ротами. Тільки Антко не втратив звичайного свого самовладання і мовив:

– Ну, чого стали? Погладьте вовчиків – бачите, як вони хочуть лащитися.

Так закінчилося це історичної ваги полювання, знаменне тим, що вперше за всю історію Країни Чудес, жодного звіра в заповіднику не було забито.

Обормоти ж набули слави великих мисливців і навіть одержали премію за вовків, згідно із загальним положенням.

***