– Послухайте, у вас обличчя справді обличчя, а чи так – навмисно?

Обормоти були у захваті від розуму малюка і обцілували його з усіх боків.

– А як тебе звуть? – спитав старший Обормот. (Знайомство з дітьми обов'язково треба починати з цього питання. Це один з постулатів педагогіки)*.

На це закономірне питання маленький директорчик відповів:

– Томрабо*...

– Томрабо? – перепитали Обормоти, вперше чуючи таке ім’я, а зрозумівши, почервоніли. Пані директорова при цьому соромливо опустила вії.

Звичайно, Обормоти закидали маленького Томрабо усіма подарунками, які вони могли тільки дістати в «Дитячому світі». Поміркувавши, як би то ще чимось виявити свої почуття до малюка, Обормоти повели його на «Шлюб по-італійськи», а наступного дня в оперету на «Прекрасну Гелену»*. Хлопчик був у захопленні, плескав разом з усіма, а під кінець сказав, що він дуже любить поцілуйні фільми і п'єси, які часто показують по теліку. З цього Обормоти зробили висновок, що спадковість відіграє не останню ролю.

Повертаючись із Томрабо з вистави, Обормоти зауважили біля пам'ятника Пушкіну натовп людей.

– Що трапилося? задавило кого-небудь? – стривожено запитали вони.

– Задавило, – відповіли з натовпу.

– Задавило?

– Задавило. Письменників задавило: Дана і Синяву*. Тому і мітингують.

Зрозумівши, що тут пахне площею Маяковського, обачні Обормоти поспішили змитися.

– Хай йому грець! – махнули вони рукою. – Знову в якусь халепу трапиш.

Але біля будинку обласного суду вони знову трапили на натовп.

– Що таке? – повитягували шиї цікаві до всього Обормоти.

– Наших б'ють, – відповіли їм.

– Кого і кого?

– Письменників б'ють: Дана і Синяву.

Зачувши те, Обормоти чимдуж подалася від похмурого будинку.

Тут їм пригадався Новочеркаськ, де теж галасували «наших б'ють!».

– Хай йому грець! – махнули вони рукою. – Знову в якусь новочеркаську історію трапиш.

І, підхопивши на руки маленького Томрабо, близнюки помчали до затишного «Метрополю».

Вважаючи, що праця їх з успіхом закінчена, Обормоти, щоб увічнити цю знаменну подію, наступного ранку подалися на вулицю Горького в студію звукозапису*. Тут вони наспівали свою знамениту платівку з груповим обормотівським портретом посередині, яка зараз зберігається в історичному музеї. Це марш, текст якого склали вони самі:

Обормоти, вперед давай!

Обормоти, в сурми грай!

Обормоти, не відступай!

Обормоти, трощи, ламай!

А рефрен такий (трохи, між іншим, у східному стилі):

Вперед давай,Обормоти!

В сурми грай,Обормоти!

Не відступай,Обормоти!

Трощи, ламай,Обормоти!

Наспівуючи цей марш, близнюки, дуже задоволені собою, залишили студію, щедро обдарувавши персонал, І тут до них підійшли хлопчики з Луб'янки і ввічливо взяли їх попід руки. Що ж, ніхто ніколи не знає, звідки й що звалиться на голову.

Опинившись знову на Луб'янці, Обормоти довго кліпали очима, нічого не тямлячи.

– А-а, старі знайомі, – зустрів їх капітан Дзюба.

– Півтораівана! – вигукнули здивовані Обормоти.

– Не Півтораівана, – розсердився той, – а капітан Дзюба.

У цей час до кімнати ввійшли два генерали і, ввічливо привітавшись, сказали:

– Ну так що – будемо говорити?

– Що? – вирячили очі близнюки.

– Що хочете.

– Тобто?

– Ну-ну, не будемо грати. Розказуйте.

– Та що?

– Що хочете.

– Може, вас цікавлять анекдоти? – бевкнули Обормоти.

– Ні, анекдоти нас не цікавлять. Вам відомо, де ви перебуваєте?

– Більш-менш.

– Ви в руках країнчудесівської контррозвідки. Вам це ясно?

– Цілком, якщо це вас, природньо, влаштовує.

– Ну так що ж – будемо говорити?

– А чи не можна якось конкретніше? – у свою чергу спитали Обормоти.

– Ви дуже мудрі. Розповідайте все підряд без жодних запитань. І майте на увазі, що нам усе відомо. Усе, до останньої деталі.

– Якщо вам так усе відомо, – відказали Обормоти, – то ми не бачимо потреби в нашій розповіді.

– Ви, очевидно, сумніваєтесь у здібностях нашої контррозвідки, – дещо глузливо сказав один з генералів, який трохи скидався на колобка – таке в нього все було округле, – але щоб розвіяти ваші сумніви, я наведу вам лише одну деталь. Тридцятого квітня минулого року, о двадцять другій годині, ви були в гостях у жінки на ймення Кіса. О двадцять третій двадцять ви сказали їй «золотко моє», після чого була статева сполука. Ну як? Бачите, як ми поінформовані?

Дійсно, Обормоти не те що були здивовані, а просто приголомшені обізнаністю країнчудесівської контррозвідки.

– Не розумію, – сказав другий генерал, подібний статурою до маньчжурського огірка, – не розумію, нащо крутити, коли все так ясно і кожен ваш крок відомий контррозвідці. Отже?

– Та ми, їй-богу, не знаємо, в чім справа, – ледве не перехрестилися Обормоти. – Якщо це зв'язано з Новочеркаськом…

– Залишмо поки що Новочеркаськ, – перебив їх генерал-колобок. – Давайте по порядку: де, коли, як?

– Як то: де, коли, як?

Обидва генерали розсміялися.

– Ну й хитрющі ж ви, Обормоти! Давайте ліпше не будемо. Викладайте все і, слово муніста, ми відпустимо вас на свободу.

– Таж ми теж муністи деяким чином, – вважали за потрібне зауважити Обормоти.

– Які ж ви муністи, коли шпигунством займаєтесь? – навіть розсердився генерал-огірок.

Почувши таке, Обормоти аж підскочили.

– Ми? шпигуни?

Тут усі троє почервоніли від гніву і стукнули кулаками по столу.

– Но-но! – застеріг їх генерал-колобок. – Раджу не забувати, де ви знаходитеся. Отже, почнемо спочатку: де, коли, як? Мовчите? Заціпило? Покажіть їм фотографії, може, схаменуться і зрозуміють, що тут не грають у кота і мишки?

Півтораівана притяг мішок фотографій і витрусив їх просто на підлогу. Після цього Обормоти позбулися не тільки мови, а навіть здатности бачити. Навряд чи кому сподобалося б уздріти себе в найнеймовірніших інтимних позах. Тут, до речі, капітан Дзюба дещо переборщив. Це зрозуміли навіть обидва генерали, глипнувши на ту унікальну колекцію.

– Ну гаразд, – сказав генерал-колобок. – Я бачу, що ви хлопці з розумом, і це добре, що ви не хочете говорити. Я сам на вашому місці нічого б не говорив. Те, що ви репрезентуєте солідну розвідку одної солідної держави – нам відомо. Не будемо, не будемо про це говорити зараз. Навпаки, облишмо всякі балачки. Ви розвідники і ми розвідники. Як розвідник з розвідником, ми завжди зуміємо домовитися. Розвідник першої кляси повинен завжди працювати за принципом: і нашим, і вашим. Хе-хе-хе!

Тут обидва генерали навіть полапали фамільярно Обормотів за колінця, від чого ті зареготали, бо страх боялися лоскоту. Побалакавши з близнюками на різні теми, генерали побажали їм усього найкращого, висловивши впевненість, що все буде о'кей. Очевидно за генеральською вказівкою їм відвели такі апартаменти, як хіба Пу І*. Кожному окрема мебльована кімната, окремий кльозет і служник. Отже, Обормотам, бажали вони того чи ні, довелося на ніч розлучитися, крикнувши один одному замість «добраніч» – «Обормоти, не відступай!» – розійтися по своїх кімнатах.

На вечерю вони одержали по пляшці добрячого коньяку і рамштекс «по-кремлівськи». Нудьгувати, звісно, було ніколи: у кожного в голові думи роїлися, мов бджоли. І треба було тим думкам дати якийсь лад. Пізно ввечері до кожного з Обормотів завітало дівча і кинувши легкий халатик, поперлося гольцем-голе в ліжко. На питання, у чім, власне, справа, дівча відповіло:

– З генеральського наказу.

Хоча після тої пертурбації Обормотам було не до того, але наказ є наказ, і перечити генералові, а тим більше підвести дівчину, жоден з братів не бажав. Отже, на ранок усі дівчата могли рапортувати начальству, що наказ виконано, а Обормоти – тішити себе думкою, що вони не порушили внутрішнього розпорядку Луб'янки.