Изменить стиль страницы

Власне, близнюкам не було на що скаржитися, бо дівчата виявилися справжніми мастачками амурних справ і стояли поза конкуренцією, навіть якби трапили до шанхайських борделів. Відчувалася солідна підготовка жіночих кадрів країнчудесівської контррозвідки. Задоволені першим днем, Обормоти з тривогою чекали наступного – що ж то він їм принесе? Та минув день, минув другий, третій минув – а Обормотів ніхто не тривожив. Кожного дня було майже те ж саме: сніданок, ленч, обід, вечеря, який-небудь кінофільм. Різниця полягала лише в тому, що на зміну брюнетці з'являлася бльондинка, на зміну бльондинці – шатенка і т.д. Але одного дня їх знову відвідали генерали.

– Ну, як ви тут? – по-дружньому підморгнув Обормотам колобок.

– Може, скарги? – додав огірок.

Обормоти були змушені визнати, що все цілком о'кей, але все ж поцікавилися, коли вони дістануть можливість змінити о'кей на просто ол-райт і вилетіти на свободу.

– Та це ж дуже просто! – вигукнули одночасно обидва генерали, а колобок сказав:

– Треба тільки погодитися працювати на нас – і летіть за моря й океани.

– Але ж…

– Ну-ну, не треба так. Навіщо? Давайте поставимо на цьому крапку – та й годі. Вам скільки платять?

– Та ми не про те...

– А ми про те. Кажіть суму – і сьогодні ж усе буде переведено в якій завгодно валюті в який завгодно банк. Берн? Ліхтештайн?

– Та ні...

– Ми знаємо, що ви недешева рибка. Так жити, як ви жили в Країні Чудес, міг собі дозволити тільки ас розвідки.

Тут Обормоти прикусили язики, бо парирувати той натяк було нічим.

– Бачите, ви зразу замовкли, – по своєму зрозумів ту мовчанку генерал-колобок. — То чи не ліпше нам провадити бесіду в іншому дусі? Як ви на це дивитеся?

– Але ж, чорт забирай, ми зовсім не ті, за кого ви нас вважаєте! – вже в розпачі вигукнули Обормоти.

– Сто тисяч в англійських фунтах вас влаштовує? – обережно спитав колобок, пропустивши обормотівський вигук повз вуха.

– Каспіта! – загарчали Обормоти.

– Двісті тисяч!

– Каррамба! – заревіли Обормоти.

Генерали витерли спітнілі бугаячі шиї. Після цієї розмови Обормотів знову на якийсь час перестали тривожити. І знову пішли день за днем, з незмінним розпорядком: сніданок, ленч, обід, вечеря. Змінилося тільки меню: воно стало більш різноманітним і витонченим. Навіть торт щодня готували для Обормотів – якийсь особливий, заморський. У Москві таких і не знайдеш.

Кілька днів до Обормотів приходив пропагандист, який проводив ідеологічну обробку наших героїв: читав лекції з історії партії і основ марксизму. Обормоти спочатку тільки кепкували над тим «просвітителем», а потім, коли він їм досить набрид, загнали його своїми питаннями в глухий кут, з якого той не міг видряпатися і ганебно змився. І більше не з'являвся. Зрозумів, мабуть, що Обормоти на марксизмі не одну собаку з'їли. Коли невдаха доповів про останню дискусію з Обормотами генералам, ті тільки головами похитали:

– Твердий горішок. Добре ж їх там готують, коли так марксизмом напхали.

Після цього увага до Обормотів збільшилася приблизно удвічі. Їжу вони тепер приймали тільки в присутности лікаря, на прогулянку їх піднімали на дах тричі на день, навіть у кльозеті їх ввічливо питали, чи не треба потримати штанці. І щоденно лікарські аналізи: тиск, кров, сеча, кал. Щоб, бува, чого не скоїлося з Обормотами. Загалом, Обормоти жили, як у Бога за пазухою, паскудно тільки, що свободи не було. Старі співробітники говорили між собою, що навіть імператор Пу І так не жив.

Однак, запобігаючи перед Обормотами, генерали перегнули палицю. Одного вечора замість красунь близнюкам підсунули намальованих хлопчиків. Обормоти спалахнули гнівом, вигнали хлопчиків у три вирви і підняли такий скандал, що затряслася вся Луб'янка.

– Пора все це кінчати, – висловили думку генерали і скликали таємну нараду.

***

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ. Обормоти потрапляють до Казані, де вони ще не були

Наслідком цієї наради було те, що одного чудового дня Обормоти опинилися трьома поверхами нижче, вже не в мебльованих кімнатах, а в звичайних камерах, та ще й без вікон. І не було вже ні тортів, ні раштексів, ні коньяку, а лише шмат чорного хліба і тюремна баланда. Хтось інший уже б і носа повісив, та наші герої вирішили триматися стійко і калатати себе в груди, як Косіор чи Постишев, і кричати «хай живе!», хоч би навіть довелося ковтнути кулі*.

А справа обормотівська тим часом росла, розбухала і сягла п'ятдесяти томів. Та (дивна річ!) чим більше вона розбухала, ота справа, тим ставало все темніше. Як почали слідчі в'язати одне до одного те, що було напхано в п'ятдесяти томах, то не могли знайти кінців. Ухопляться за один – інший втрачають. Другий кінець знайдуть – третього нема. З натуги пупи понадривали, а справа обормотівська ані руш. Зрештою, так усі кінці переплутали, що вже зовсім не могли дійти пуття. Від нервового напруження один слідчий навіть розумом поколотив, а другий порвав останній том на шматки і поїв увесь, після чого дістав скрут кишок і був відвезений до клініки Скліфосовського, де й Богу душу віддав.

– Міцний горішок, – хитали головами генерали, – дуже міцний.

І запросили з Києва на поміч великого слідчого (слідчі теж бувають великі) Жир-Омського. Той погортав, погортав томи, понюхав листочки, покрутив головою і каже:

– Ні, не буде діла. Треба починати спочатку.

– Тобто як спочатку? – стривожилися генерали.

– А так: вигнати Обормотів під три чорти і організувати висококваліфіковане стеження. І крок за кроком, крок за кроком...

– Ні, – перебили Жир-Омського генерали, – так не піде. Не ті тепер часи, і нам можуть не дати до пенсії дослужитися. За ті гроші, що ми витратили на стеження за Обормотами, можна атомну бомбу зробити. А ви пропонуєте – «наша пєсня хороша, начінай сначала». Не піде.

Замислилися генерали. Тут уже слідство пора кінчати, до суду пхати все, а кінці з кінцями не сходяться, хоч умри. Випустити не можна, бо то було би проти правил, судити – так жоден суд справи не прийме, бо кінці не сходяться.

– А що як... – стукнули себе по лобі генерали і звеліли везти Обормотів на експертизу: медицина все спише.

І от стоять Обормоти перед авторитетною комісією і відповідають на каверзні питання світил країнчудесівської психіятрії*.

– Ваше ставлення до країнчудесівської влади?

– За і тільки за – руками і ногами, – бадьоро відповідають Обормоти.

Психіатри багатозначно перезирнулися.

– Що спонукало вас займатися шпигунством?

Обормоти виявили таке обурення, що до них зразу підскочили троє сестер зі шприцами.

– Афектус, – констатували лікарі й похитали головами.

Далі посипалася така безліч питань, що Обормоти не встигали відповідати на них.

– Яка різниця між куркою і яйцем?

– За скільки днів можна пішки дійти до Місяця?

– Скільки від Києва до Лубен*?

– Чи може завагітніти жінка на віддалі?

– Чим можна довести, що на Місяці нема людей'?

Останнє питання було досить каверзним, але Обормоти відповіли, так влучно, що вчені аж похитнулися.

– Бо якби там були люди, вони б нам на голови с...

На мить запанувала мовчанка, очевидно, психіятри збиралися з думками. Нарешті, один, плюгавенький професор, у якого голова від старезности ніяк не трималася на шиї, прошамкотів:

– А шкажіть, чим відрізняється мудрий від дурня?

– Тим, що дурень без мудрого якось проживе, а мудрий без дурня – ніколи, – відрапортували Обормоти.

Особливо допікав своїми питаннями заїкуватий академік, який так м'яв, бгав і жужмив речення, що, дійшовши до підрядної частини, забував головну, через що між ними утворювалися ножиці.

– Аааа яяяка рррріззниця між ххх... – на тих «х» академік остаточно застряв, і скільки не хитали головами його колеги і навіть Обормоти, допомагаючи йому, нічого з того не виходило. Академік уперто тяг своє «х», зачепившись на ньому, мов на гачку.