Роза ШАЛАНДА.

А щоденник ваш бережу, аякже».

Того ж дня Обормоти одержали купу грошей і вирішили на радощах забенкетувати. Не встигли вони відійти від поштамту, як їх наздогнав якийсь молодик (видно, уже підгледів, сучий син, що Обормоти кишені грішми напхали).

– Якщо не помиляюсь, старики, ви, здається, розважитись бажаєте? – звернувся він до близнюків. – Мене, між іншим, Жожо звуть.

– А нас, між іншим, Обормоти.

– О'кей!

– О'кей!

– Ну, так чого б вам бажалося?

– Нам бажалося б усе, – казали Обормоти, – усе, чого б нам забажалося.

– Одверто і ясно. Беру це на себе. Завдаток на бочку, решту потім.

– Скільки?

– Одну пілюлю.

– Пілюлю?

– Сто, якщо не ясно.

Обормоти виклали гроші й застерегли:

– Обдуриш – сєкін башка, і ваших нєт!

– Ясно. Поїхали, старики.

Усі вперлися в таксі і помчали казанськими вулицями.

– Це що, за містом? – поцікавилися близнюки.

– За містом.

– Валяй!

Проминули останні будинки, вирвалися на шосе. За півгодини таксі звернуло з автомагістралі ліворуч і, проїхавши гайок, зупинилося біля невеликої садиби.

– Тут, – сказав Жожо. – Топайте за мною, старики. Матимете і «Тисячу й одну ніч», і «Бахчисарайський фонтан», заприсягаюсь бородою Пророка.

– Аллах акбар! – вигукнули Обормоти.

Жожо ввійшов у дім, мов господар.

– Маріам, Лейла, Бубу! – крикнув він, плеснувши у долоні.

У сусідній кімнаті залунав сміх, і звідти випурхнуло троє гарненьких дівчат. Зауваживши чужих мужчин, вони соромливо затулилися.

– Ну, ну, без цього, – прикрикнув Жожо. – Самі просили, щоб когось привів. Загалом, знайомтесь.

– Маріам, – вклонилася старшенька.

– Лейла…

– Бубу...

Обормоти назвали себе..

– Селім надовго поїхав? – спитав Жожо.

– До завтрого, – відповіла за всіх Маріам.

– Ну й гаразд. А тепер – раз-два! Старого вина! чебуреків! шербету! рахат-лукуму! І щоб весело!

Дівчата зі сміхом закрутилися, постелили на підлозі килим і завалили усяким їством.

– Ну як? – підморгнув Жожо Обормотам. – Подобаються?

– О'кей!

– Я ж казав. Тоді гроші на бочку – і я пішов.

Обормоти заплатили йому решту, і той зник.

Брати посідали по-турецьки і потягли носами: давненько ж не чули вони таких пахощів! Тим часом дівчата налляли братам вина і піднесли піяли.

– Аллах акбар! – молитовно звели догори руки ті і сьорбнули чудовий напій. Старе вино мов розіллялося по тілу. Стало зразу весело й безжурно. Дівчата пригубили й собі.

Трохи сп'янівши, Обормоти завели «Посіяла огірочки», а дівчата якоїсь татарської. Випили ще по піялі, потім ще. Після третьої піяли всім зробилося не просто весело, а аж куди твоє діло як весело. Дівчата соромливо зняли шальвари і скинули сорочки. А позбувшись того мотлоху – закрутилися в танці. Після цього Обормотам, звісно, нічого іншого не залишалося, як наслідувати їх приклад. І зразу Іван опинився в обіймах Маріам. Петро – Лейли, а Микола – Бубу.

Після трирічного голодування Обормоти доказали себе з найліпшого боку, і дівчата дістали в достатній мірі те, чого прагнули. Кожного разу, коли спалахували Обормоти, спалахували і дівчата, і не можна було визначити, хто більше спалахував. Невідомо, – як довго тривав би той екстаз, коли б знадвору раптом не заревіло:

– А, гяури! до моїх жінок?! шайтан! зараз буду голова різав!

Тут з усіх екстаз мов вітром здуло. Дівчата крикнули «ой!» і кинулися до своїх шальварів, Обормоти враз ускочили в штани, але, і тих, і тих затрясло, мов у лихоманці. А в сінях уже загриміли одні двері, а за ними й другі.

– Тікайте! – заверещала Маріам.

Та Обормотів не треба було підштовхувати. Вони кулею вилетіли один за одним через вікно. ї вчасно. До кімнати з величезним іржавим ятаганом увірвався Селім, ображений чоловік трьох своїх жінок, він же голова місцевого госпу. Людина передова, але з деякими патріархальними звичками,

– Де гяури? – блиснув він налитими кров'ю очима. Мабуть, чортові сусіди вже понаплескували йому.

– Гяури де? – загасав по кімнаті голова.

– Які гяури? – знизала плечима Маріам.

– Які?! Оті, що тут моє вино розпивали, шайтан ти баба! – підкинув він ногою піяли.

Заперечувати щось було даремно. Докази валялися на підлозі. Селімові жінки стояли, соромливо опустивши вїї.

– А, шайтанське плем'я! – заревів Селім, кидаючись на своїх жінок, щоб хоч на комусь зігнати злість. – Зараз буду всім голова різав!

– Но-но! – раптом відважилася Маріам. – Дивись, щоб я тобі тим ятаганом оте невдале місце не відтяла. Набрав трьох жінок, а ні одній ладу не дасть! Шкапа ти миршава! Ну, підійди тільки – піду в райком, одразу з голови злетиш. Багатоженець чортів! Геть!

Голова на мить остовпів, ошелешено вирячивши очі на розгнівану жінку.

– Як? – нарешті прохрипів він. – Проти шаріяту? Ти чуєш, Алла? Та я з усіх вас трьох зараз чебуреки пороблю!

Очевидно, перспектива перетворення на чебуреки не зовсім прийшлася до смаку Селімовим жінкам, бо всі. троє – Маріам, Лейла і Бубу – накинулися одностайно на свого нездалого мужа, вирвали іржавий ятаган і добряче наштуркали під боки.

Після цього Селім, чоловік трьох жінок, він же госпівський голова, тяжко заплакав гіркими сльозами. Це було все, що він міг у цьому випадку вдіяти.

***

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ. Апофеоз Обормотів.

Обормоти бігли з Селімового будинку зі швидкістю сорок кілометрів за годину. Бігли не озираючись і втягнувши голови в плечі, бо їм так і здавалося, що ось-ось устромиться в шию Селімів ятаган. Бігли наввипередки, хто скорше. Перли через городи, якісь, роги, баюри, кущі, з пагорба на пагорб, аж поки не злетіли в Казань – і тут тільки зупинилися, та й зупинилися тому, що трапили на знак «Проїзд заборонено».

– Ну як? – глянули вони один на одного і весело розсміялися.

Обормоти не були позбавлені почуття гумору.

– Здорово ж ми, га?

Обормоти пішли на берег Казанки*, почистилися, лягли на мураві й замислилися.

– Що ж робитимемо, братва?

Після довгих міркувань вирішили Обормоти їхати просто в Семипалатинські степи, подалі від цивілізації, яка набридла їм донесхочу. А в тих степах, як у канадських преріях: «хорошо в степі скакать, вольним воздухом дишать»*.

Для початку і зупинитися є де – у Бастамаку* жив шофер з непристойним прізвищем, той, що гепардика колись Обормотам подарував.

– Збудуємо хату і займемося господарством, – підсумував старший Обормот.

– Рибу ловитимемо.

– Таж там річки нема. Пустеля.

– Ще ліпше: на зайця з соколом полюватимемо, по-казахськи.

Купили Обормоти квитки до станції Жангиз-Тобе* і рушили. Могли б і літаком, та економію наганяли.

Їдуть Обормоти день, другий їдуть, і на душі обормотівській такий спокій, така нірвана – що ну. Тільки у вікна глипають, як проносяться мимо розлогі казахські степи. Вже не тільки кацапи чи хохли, вже й казахи у вагоні снують, по-своєму щось лопочуть, а якщо лаються, то тільки по-московськи. Сильніше виходить. І, чути, Немудрят лають, що буцімто казахів атомом позаражали, бо бомби атомні в степу випробовують*. І знову гил-гил, нічого не зрозумієш – мабуть, щось хвалять, бо якби лаяли, то по-московськи.

Минув, мабуть, тиждень, поки Обормоти дібралися до станції Жангиз-Тобе. Вилізли, огледілися, посвистали. Сумнувато. Та раз приїхали, то – не пищати, по-макаренківському*. Ходять Обормоти, розпитують, як до Бастамака дістатися.

– На Карапул їдьте, звідти враз дістанетеся, – кажуть їм шофери. Он якраз машина туди.

Домовилися з шофером Обормоти, сіли, поїхали. А навколо чи то степ, чи пустеля – не добереш. Рівнина та обрій, рівнина та обрій, – і отак увесь час. Травичка суха, саксаул, і хоч би тобі щось путнє. Де вже тут зайця полювати. Самі ящірки та павуки. Нудьга. Обормотам навіть паскудно стало. Зауважив те старшій, підтягнув ремінець і каже:.