Ніщо так не настроює на філософські узагальнення, як старе, поросле бур'янами, кладовище. Коли ви прагнете пірнути в нірвану, ідіть на цвинтар, ліпше вночі, ляжте на могилку головою до хреста, встроміть очі в якесь сузір'я – і нірвана готова. Про мертв'яків не думайте, бо ніколи не слід думати про тих, хто не думає про вас. Це аксіома. А аксіома – свята річ. Отже, поважайте аксіоми.

Обормоти не були просто Обормотами. Бони були філософи і сприймали явища лише з філософської точки зору. Лежачи на гробках, вони були дуже задоволені, що дістали можливість поринути в нетрі філософії. Правда, Обормоти були ортодокси, і навіть твердолобі ортодокси, але не можна бути марксистом і не бути ортодоксом. А Обормоти були марксисти, отже й ортодокси. Золоте правило клясичної логіки!

Думки Обормотів із Землі злетіли в Космос. Один уп'яв очі в сузір'я Оріона, другий – Андромеди, третій – Ліри, але всі троє думали одне: як би то було лепсько, коли б влада Країни Чудес охопила всю земну кулю, а звідти скокнула б на всі сузір'я Галактики. Від цих думок у Обормотів дух захопило, і вони враз забули і про Новочеркаськ, і про своє становище, і про відсутність комфорту. Яка велична мета! Чого не зробиш задля неї! Які засоби не пустиш у хід. Аби, аби, аби! У своїх мріях вони вже бачили все людство в рожевих окулярах. Ото була б гармонія! Така мета, дійсно, виправдовує всі засоби.

Майже до самого ранку плавали в етері філософії наші герої, і тільки коли почало розвиднятися, стулили очі.

Розбудив їх голос цвинтарного сторожа:

– Оце так-так! Оце я розумію! Мов пани на перинах. Здоровенкі були, хлоп'ята! Зі святом вас.

Обормоти сіли, протираючи очі.

– І з яким?

– Спаса.

– Хіба сьогодні Спаса?

– Буцім не знаєте. Та воно й правда, з похмілля все з голови вилітає. А я вам зараз чарчину – і пам'ять повернеться.

Сторож дістав з одної кишені пляшку з кукурудзяним корком, а з другої – чарку і налив Обормотам. Брати подякували за частування, але по чарці випили. Трохи було вогкувато.

– Хе, ну й подібні ж ви одне до одного, – придивився до них дідок. – Відай, артисти. Вони тут частенько на могилках пустують: то з чаркою, то з дівкою. Я, знаєте, теж колись на сцені грав, ще за Польщі. Чули, може – «В кігтях гепеу»? Файна була п'єса. А ви хто ж – співаки а чи танцюристи? Тепер життя, правда, таке, що не потанцюєш – не їстимеш. Отим, – показав він на могилки, – ліпше. Своє відмучили, та й по всьому. Мовляв, ходіть, ходіть, дурні, однак цвинтаря не минете. Скоро, відай, і мені туди. Ну й хай. Утомився. Як не як – дванадцять літ у тюрязі відсидів.

– За що ж? – скоса глянули на нього Обормоти: ще приріже тут.

– За що, за що, – пробурмотів дідок. – Зібрались якось – це ще за Мудрого було – випили, як ведеться, ну й заспівали «Ще не вмерла», то мене, прошу, на третьому куплеті й забрали. Бігме, не брешу. Привезли до Станіславова, спустили в якийсь льох – тремчу, аж тельбухи трясуться і зуби цок-цок. Глипнув: стоїть їден з отакенним ножакою і пальцем до мене – ану, ходи сюди, мать... А то він тим ножакою ґудзики на штанях відрізав. А мені звідки те знати? Як глянув – у штанях мокро стало. Ой, кричу, не ріжте, я й так уже вмер... Вже й не тямлю, як ті ґудзики в мене позрізав, клята душа. Запхали до камери, а в ній ані лягти, ані сісти, отак лишень і стій. І воздухів нема. У голові наморочиться. Стукаю – води хоч дайте, бісова орда. А мені у віконце пані з отаким пузом: «Якої тобі ще тут води? – каже. – що, в мене в... – пробачте, водокачка чи що?». А з-за неї – отой з ножакою виглядає: «Може, тобі ще кави принести?». Ну, думаю, нічого собі. Хоч би вирватися – піду на цвинтар і помру. Бігме. Так ото, як бачите, лишень через двадцять літ на той цвинтар доплентався. Отут і помиратиму, хай йому грець. Тут навколо люди мертві, не обижають.

– Дуже вже ви сентиментальна людина, як бачу, – мовив старший Обормот.

– Ая, – сплюнув дідок, – ми, українці, народ чутливий, сентиментальний, тільки нам зброї не дають. – І, глянувши на небо, де шулікою крутився літак, підморгнув Обормотам:

– Ади, яка авіяція в Країні Чудес. Колись, ще за Польщі, у Станіславові теж були два лепських літаки, то один, прошу вас, мав аж два мотори. Бігме, не брешу.

І дідок знову дістав пляшку.

– Може, ще по одній?

Обормоти щиро подякували і, щоб швидше збутися того базікання, почимчикували з цвинтаря.

Опинившись на центральній вулиці, брати, порадившись, вирішили завітати до знайомого їм ще з Калуша лікаря Котурбаша, який мешкав десь тут поблизу. Не встигли, однак, Обормоти ступити й кількох кроків, як ледве не збили з ніг елеґантного джентльмена,

– Хелоу! – вигукнув той. – Кого я бачу! Сеньйори Обормоти!

– Пан Антко! – закричали Обормоти.

– Це ж як розуміти вашу появу тут? – після взаємних вітань запитав король більярду.

– Довго оповідати.

– А якщо довго, то зайдемо, до мене. Я іноді люблю послухати цікаві історії. А ваша, я впевнений, мабуть, що цікава.

З тими словами Антко Маринчак потяг Обормотів за собою.

Почастувавши їх яєчнею, король більярду пірнув у глибокий фотель і, поклавши (за американським звичаєм) ноги на стіл, запалив сигару.

– Уелл, прошу, я слухаю.

Обормоти оповіли Анткові про свої останні пригоди, не роблячи з них жодного секрету.

– О'кей, – сказав Антко, вислухавши їх. – І ви хотіли довіритися лікареві Котурбашу? Добре, що ви трапили на мене, бо чекали б на вас великі неприємності. Я знаю цього смердючого пса. Продасть і ще руку потисне. Там уся рідня така. Я пропоную вам інше: завтра я відлітаю до Ленінграду. Прошу за компанію. Там ви загубитеся, як голка в сіні. А взагалі, перепрошую, на дідька лисого вам було лізти в ту політику? Хай нею займаються оті, що нагорі, а ми – квіточки зриватимемо. Ну то як, полетіли?

Обормоти не встигли відповісти, як у двері постукали. Визирнувши у вікно, Антко зауважив біля будинку міліцейську машину і глянув запитливо на Обормотів.

– Чи не по вашу душу, га? У ліжко – раз-два!

І, відкинувши ковдру, упхав туди одного за одним усіх трьох Обормотів. У двері знову постукали. Антко відімкнув.

– О! Сервус! – вигукнув він, впускаючи міліцейського чина. – Айм ґлед ту сі ю*, дуже, дуже радий! Стільчик, – він змахнув рушником. – Прошу!

– Ніколи, – буркнув чин. – Документи.

Антко подав.

– Хто ви і чим займаєтеся?

– А – власне?

– Просто цікавлюсь.

– Членський квиток спілки журналістів вас влаштовує?

– Цілком.

– Ви самі мешкаєте?

– А ви як гадаєте?

– Як коли.

– А я звик завжди. Це моя професія.

Міліцейський чин скосив око на ліжко і, ніби так собі, пройшов ближче. Молодший Обормот хихикнув з-під ковдри і грайливо підморгнув ментові.

– Кхм, – кашлянув мент, ховаючи конфуз, – кхм. Ну і так далі...

– Що поробиш, – підморгнув у свою чергу ментові Антко, проводячи його до дверей. – Винен, грішний. Не можу, розумієте, без дівчаток. Натхнення нема.

– Там, я бачу, ще одна, – підморгнув і собі міліцейський чин.

– А це щоб веселіше, – шепнув Антко і замкнув за ментом двері.

Після цього епізоду Обормотам раптом страшенно захотілося в Ленінград.

– Чи не можна вилетіти сьогодні ж?

– Завтра, – відповів спокійно король більярду.

***

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ. Обормоти в Ленінграді

Ленінград веселився. Причиною тому було падіння Микити Немудрого, який добряче допік славним пітерцям. Взагалі, пітерцям завжди хтось допікав – то Микола Романов*, то Ягода то Єжов, то Берія, ну і, звичайно, найбільше Йосип Мудрий. Після кожного такого допікання пітерці багато кого з поміж себе не дораховувалися. А тому іноді були дуже злі. Крім того, Пітер був «колискою революції», а це теж слід мати на. увазі. Тепер до влади прийшли Немудрята, які ще невідомо чим допікатимуть. А що допікатимуть, у цьому ніхто не мав сумніву. Тому пили за упокій Микити і за майбутнє допікання. Пили і співали: