РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. Про події в Новочеркаську і таке-сяке.

Почало саме сіріти, коли з усіх боків загуркотіли танки, і хоробре сунженське козацтво з криками «козаки, не губи штани!», кинулося навтьоки. Діло приймало такий кепський закрут, що Бендер з Обормотами і Обормоти з Бендером закрутилися, мов миші в пастці. Добре, що хоч недалечко знаходилась остапбендерівська фондова печера, і всі четверо пропхалися в неї навкарачки. Хоч тут і було тісно, проте цілком безпечно над головою раз по раз щось бахкало, гуркотіло, і наші туристи лише боялися, щоб їх там не подушило. Проте ніколи ще такого не бувало, щоб герої твору в самий розворот подій раптом припинили своє існування: це суперечило б авторській етиці. Отже, Обормоти і Бендер, дочекавшись, поки доблесні війська Кавказького військового округу очистять. від противника висоту 590, щасливо вилізли зі своєї печери. При цьому Бендер не забув, звичайно, захопити із собою заховану в печері торбу з усіма своїми фондовими коштовностями. Це не пройшло повз увагу Обормотів, але Бендер пояснив, що з деякого часу він колекціонує зразки гірських порід, і що в торбі саме оті зразки.

Вийшовши на тракт, близнюки згадали про Півтораівана. У відповідь Бендер лише махнув рукою і розповів, як він. був свідком того, як Півтораівана бомбою роздерло на шматки. Вражені тим Обормоти стягли з голів капелюхи і постояли отак, на знак жалоби, три хвилини. Великий комбінатор наслідував їх приклад і навіть тяжко зітхнув.

У дійсності, як ми знаємо, капітан Дзюба і не думав відправлятися до садів Аллаха. Він лежав, приголомшений, у кущах з відірваною правою сідницею, а очунявши, почав мацати навколо руками, відшукуючи відірвану частину тіла. Знайшовши, нарешті, ту штуковину, він старанно обмив її водою з фляги і міцно припасував на попереднє місце. Саме в такому стані й знайшли його в кущах солдати, натовкли морду і потягли до штабу. Тут, звичайно, швидко розібралися, з ким мають справу, віддали честь і відправили великого розвідника до шпиталю. Лікарі були дуже здивовані тим, як майстерно припасував капітан свою сідницю, і на консиліумі лише хитали головами. Великий розвідник дивився на лікарів з глузливою посмішкою, як дивиться людина, що почуває свою вищість над чимось сіро-буденно-примітивним. Опинившись у лікарні, капітан, у першу чергу, зв'язався з Москвою і дав указівку негайно заарештувати Обормотів. Таким чином, було негайно оголошено країнчудесівський розшук зазначених осіб. Про Бендера, як не дивно, Дзюба цілком забув. А забув тому, що, діставши контузію, втратив якусь частку нейронів, що несли в собі інформацію про великого комбінатора.

Сам великий комбінатор, дібравшись до Грозного, поспішив розпрощатися з Обормотами, пославшись на якісь невідкладні справи, сів у літак і відлетів у Сочі, дуже задоволений і туристською подорожжю, і смертю Півтораівана.

Залишившись самі, близнюки влаштували нараду щодо наступних планів.

– Ми випустили з уваги одне велике питання, – сказав задумливо Іван Обормот. – Робітнича кляса. Гегемон, деяким чином. Це прогалина в наших дослідженнях.

Порадившись, Обормоти вирішили вивчити гегемона, в його первісному аспекті, тобто безпосередньо на виробництві.

– Що для цього треба? – задав питання старший Обормот і сам на нього відповів: – Треба самим стати робітниками. Як? Глянемо на мапу.

Глянули на мапу. Врахували і те, і се і, врахувавши, зупинилися на Новочеркаську. Чому саме? Тому, що там електровозобудівний завод, і усяка промисловість: хемічна, будівельна, харчова тощо. Нарешті – що там казати – Тихий Дон, і можна завітати до Шолохова*.

Задоволені своїм рішенням, Обормоти дістали щоденник і занотували останні події. Як суворі й об'єктивні дослідники, описавши детально історію з ракетою під заголовком «Як сунженські козаки на Москву замахнулися» – Обормоти у своєму резюме чесно й одверто визнали, що жодного пояснення цій події вони не можуть дати з причини цілковитого свого нерозуміння. З цього ми можемо зробити висновок, що наші герої не належали до тих дослідників, котрі беруться пояснювати те, чого самі не розуміють.

Ми, здається, у свій час уже зазначили, що близнюки не мали жодної освіти, тому може бути дещо незрозуміло, яким чином вони могли упхатися до лав робітничої кляси, не маючи професії. Проте, якщо взяти до уваги їх матеріальну забезпеченість, це було не такою вже складною справою. Приїхавши до Новочеркаська, Обормоти дуже швидко влаштувалися на верстатобудівному заводі. Для початку вони поставили майстрові півлітра, зобов'язавшись з кожної получки відраховувати якусь частку на похмілля. Щоб цілком пристосуватися до маси, брати придбали собі спецівку і дешевенькі костюми. Тепер вони були справжні робітники: ходили з засмальцованими руками, пили дешеву горілку, лаяли матом майстрів і адміністрацію і двічі на тиждень відвідували кіно. Оскільки дирекція оголосила завод підприємством муністичної праці, то, природньо, всі бригади стали бригадами муністичної праці, і всі робітники, у тому числі й Обормоти, стали членами бригад муністичної праці. Ніхто, звичайно, як слід не тямив (так само, як і дирекція), у чому суть тих бригад, однак указівки є вказівки — і нічого тут ламати голову. Муністична так муністична – най і так.

Якось уже так виходило Обормотам, що куди б вони не дибали, обов'язково потрапляли в якусь історію. Чи то вже їх життя було таким примхливим, чи що, але пригоди на них сипалися за пригодами. Усі їх сподівання мирно і тихо вивчити робітниче питання в Новочеркаську розвіялися одного чудового дня, коли раптом місто закрутилось в якомусь незрозумілому вихорі*. Ніхто не міг дібрати, який ґедзь укусив новочеркасців і чому вкусив, і в яке саме місце вкусив? Але то був настільки незаперечний факт, що дослідженням цього питання навіть зайнялися відповідні науково-дослідні інститути Академії Наук. Невідомо, чи відшукали, глибокодумні вчені таємного збудника психозу – в аннали історії трапили лише самі факти, позбавлені будь-якої аналізи.

Обормоти, як завжди, стояли біля верстатів, як раптом влетів якийсь злий дух і загорлав:

– Кидай роботу! наших б'ють!

Здається, цього було досить, щоб усі гуртом подерли на вулицю бити тих, хто бив «наших». У кожного свербіли кулаки, і кожному кортіло вмолотити по чиїхось зубах. А на вулицях точилося неймовірне: дзенькало скло, бахкали постріли, летіли в усі боки зуби, каміння і ще якісь предмети, щось десь стугоніло, щось падало, – і все це покривали сирени пожежних машин. А над будинками спливало чорне, кіптяве полум'я і, граючись, лизало сіре небо.

Обормоти опинилися в самій гущі народу. Зрозуміти що-небудь була марна справа. Але оскільки гегемон, вийшовши на вулицю, творив історію, то не залишились осторонь і Обормоти. Вони теж хотіли творити історію. Хоч як-небудь, а творити.

– Власне, у чім справа? – зробили вони спробу розібратися в ситуації.

– Справа в тім, що треба бити, – відказав якийсь покритий кіптявою коваль.

Вважаючи, що то досить переконливий аргумент, Обормоти, щоб не відставати від інших і, так би мовити, не підвести «своїх» – теж, засукавши рукави, кинулися в бійку. Якщо робітники молотили якогось мусора – вони й собі піддавали гарту. Якщо натовп бив вітрини «Гастроному» – вони теж гаратали туди каміння. Якщо колошматили якесь начальство – вони не відставали. Чому треба було бити саме начальство, міліціонерів і вітрини, – ніхто до ладу цього не знав, але били, лупили і відводили душу. Очевидно, така вже людська природа, щоб інколи давати волю почуттям. І, очевидно, саме цим і пояснюються всі революції минулого, й сучасного. Мабуть, щоб відвести душу, англійці користуються глиняними фігурками, які в пароксизмі гніву розбивають до підлоги. Оскільки, в Країні Чудес ніхто не додумався до того, щоб забезпечити населення такими цяцьками, то громадяни трощили щось більш поважне і масивне, як, наприклад, статуї вождів, або чинили так, як чинили в Новочеркаську. Звичайно, таке безборонне биття міліцейських фізіономій і гастрономних вітрин довго тривати не могло.