Полонених привели в аул, де все гуло, мов на бердичівському товчку. На вулиці стояв натовп озброєних чеченців і лаяв на чому світ стоїть і сунженських козаків, і кацапів, і хохлів, і взагалі усіх гяурів*. Коли привели туди наших туристів, на них одразу накинулися з усіх сторін, мов шуліки на горобців.

– Аллах акбар! Ось де вони!

– Секін башка гяурам!

З того гармидеру стало ясно, що між чеченцями і сунженськими козаками сталася нова колотнеча, і причиною тому було те, що у свій час чеченці були виселені, і сунженці зайняли їх аули, а тепер чеченці повернулися і надавали по шиям сунженцям*. Усе враз ущухло, як тільки з'явився сивобородий, літній дід..

– Чечени! – стукнув він костуром. – Вийміть з гяурів їх печінки, і хай ідуть з Богом!

Це було цілком гуманне рішення, і над головами полонених блиснули кинджали. І саме тут проявився весь дипломатичний талант великого комбінатора. Знаючи лише кілька слів по-чеченськи, він виголосив промову, якій могли б позаздрити і Гамбетта*, і Троцький.

– Аллах акбар! – підніс він догори обидві руки.— Чеченці! Правовірні! Нема бога, опріч бога, і Магомет пророк його! Ми ваші друзі, а ви маєте нас за ворогів. Чи ж не маєте ви іноді і ворогів за друзів своїх? Я, Бендер-огли, звертаюсь до вас, чечени. Будьте мудрі, як змії, і хоробрі, як барси. Замість того, щоб галасувати, як діти, вийміть кинджали й оголосіть газават*. Переріжте горлянки невірним, і ви всі трапите в зям-зям, сади Аллаха. Газават, правовірні! Газават! Алла іль алла, мухамед расул ула! Я скінчив.

Святий Аллах, що тут піднялося! Крики «газават!», «Бендер-огли!», «хай живе Бендер-огли!», «газават!», – усе це злилося в суцільний рев, немов піднялася вся Чечня. Пізніше стало відомо, що цей крик почули в Грозному, звідти дали знати Москві, і за якусь годину Чечня вже була бльокована військами Кавказького військового округу. Ось яку ролю іноді відіграє промова! Що стосується наших туристів, то їх після цього напоїли араком* і з почестями провели з аулу, крикнувши услід «слава Бендеру-огли!», на що великий комбінатор, молитовно склавши руки, відказав:

– Не треба овацій, чеченці! Аллах акбар!

Коли туристи спустилися в долину Сунжі, капітан Дзюба сказав зловтішно Бендерові, чи здає той собі справу, що він там намолов.

– Я тільки наслідую приклад нашого вчителя в його історії з московським бандитом Кравченком, – скромно відказав тому Бендер. – В усякій ситуації треба бути діялектиком і гнучким політиком*.

Більше на цю тему розмов не було. Кожен був радий, що мав свою печінку при собі. Цього вже було цілком досить.

Не доходячи до Карабулака, Бендер порадив звернути в гори, подалі від аулів. Усі визнали це цілком доречним. У дійсности Бендер переслідував лише одну мету: дійти до висоти 590, де невеличка печера правила йому за головний сейф.

Вже наступного дня на обрії чітко вирізьбилася гора, куди непомітно спрямовував своїх супутників великий комбінатор. Увечері розташувалися табором біля підніжжя гори. Розпалили багаття, щоб відганяти комарів, що літали тут хмарою. Дочекавшись коли всі поснули, Бендер нишком підвівся і крадькома залишив табір. Здається, все було гаразд, за винятком, проте, одного: капітан Дзюба не спав. Комарі кусали. Зауваживши, що Бендер почимчикував з табору, Півтораівана враз скочив на ноги і покрався за ним. Великий розвідник переслідував великого комбінатора. Справа тепер полягала лише в тому, чия велич перевершувала. Бендер ішов цілком безтурботно, переконаний, що ніщо йому не загрожує. Пройшовши кількасот метрів, він несподівано наштовхнувся на дротяну загорожу і зупинився, нічого не тямлячи. Включивши ліхтарик, він посвітив ним туди-сюди, але загорожа з колючого дроту була реальністю, і годі було її пройти. Та й взагалі, Бендер був не такий йолоп, щоб пхатися в якусь зону, про характер якої він не мав жодного уявлення. Великий комбінатор аж спітнів. Усі сни, що йому останнім часом снилися, раптом постали перед його очима. Саме тоді, коли він стояв перед загорожею, обливаючись холодним потом і не знаючи, що далі чинити – саме тоді позад нього хруснула гілка. Бендер ураз обернувся і спрямував світло в гущавину. Просто перед ним стояв Півтораівана.

– Ну, Бендер, – мовив він, – тепер мені зрозуміла мета вашої поїздки в гори: вас і ваших друзів цікавлять ракетні бази. Ані руху! Кругом, і прошу не обертатися.

З капітанових слів Бендер зрозумів усе, але замість того, щоб розгубитися, він розсміявся.

– Невже ви гадаєте налякати мене дамськими пістолями, що стирчать з ваших рукавів?

На це капітан відповів:

– Коли у вашій голові буде дірка, вам не залишиться часу на роздуми. Стріляю!

– Будь ласка! – вклонився великий комбінатор.

У відповідь пролунали два гучних вибухи, і в руках капітана Дзюби залишилися лише дві пістолетні ручки – все інше розлетілося на шматки.

– Чи не забагато галасу? – глузливо зауважив Бендер.

І в цей час раптом просто над їх головами спалахнула ракета і забахкали постріли. Півтораівана крикнув «ой!», услід за цим блиснув огонь вибуху, і великий розвідник упав. Куля влучила в задню кишеню штанів, викликавши детонацію пластичної бомби, бомба вибухнула, внаслідок цього капітан позбувся правої сідниці. Бачачи таке становище, Бендер закрутився на всі боки, та даремно: його враз оточили.

«Спокійно, Остапе, спокійно», – сказав сам собі великий комбінатор, знаючи з досвіду, що нема такої ситуації, з якої не можна було б вилізти.

– Ти хто такий? – блиснули йому світлом просто межи очі.

– Я? – перепитав Бендер, намагаючись зміркувати, з ким він має справу. – А, власне., у чім справа?

Люди підійшли ближче, і при блідому місячному світлі він розгледів просту селянську одежу. У нього відлягло від серця, і він, уже більш упевнено, знову спитав:

– А, власне, у чім справа?

– Ми сунженські козаки, а ти хто? Не чечен, часом? Ми вже тут трьох злапали.

І вони підштовхнули наперед трьох зв'язаних Обормотів. Оскільки всі троє були чорняві, їх, зрозуміло, прийняли за чеченських розвідників.

– Та що з ними тут вовтузитися! – крикнув хтось. – Давай сюди, на гілляку!

Не розгубившись, Бендер підніс руку.

– Хвилиночку, православні, навіщо так поспішати? Гілляк навкруги досить. А ви, якщо взялися лупити чеченців, то лупіть, щоб аж гай шумів. Я, Остап Бендер, по дідові – козак, по другому – січовик, кажу вам: вперед, православні, на бусурманів! Бийте за старим козацьким звичаєм: раз-раз, і ваших нєт! Хай живе! Слава! Ура! Я скінчив.

– Ура! – покотилося лісом.

– Ну, Остапе, – вмолотив Бендера хтось кулаком межи плечі, – вибачай за ошибку. Ти свій хлопець, козацького роду, а козацькому роду, як відомо, нема переводу. Ходи з нами, воювать! Ми тут одну ракету хапонули, їй-бо! Солдатів розігнали, охвіцерів – під зад. Пішли! Розв'яжіть хлопцям руки, бо то теж козаки.

«Ну, – промайнуло в Бендеровій голові, – здається, ускочив я в халепу».

А дітися було нікуди, бо вся козацька ватага попхала Бендера і Обормотів просто перед собою до здоровенної ракети, що задерикувато стирчала посеред гущавини.

– Давай! давай! повертай! – чулися голоси, і ракета, зрушившись з місця, поволі окреслила півколо.

Великий комбінатор, звичайно, поцікавився, що то має бути.

– Га! – замолотили його знову кулаками по спині. – А ти що б хотів? На Москву повертаємо, хоч раз стрельнемо – дуже вже вона нам осточортіла.

Бендер роззявив рота, а за ним і Обормоти. Отак вони й стояли весь час, поки козаки крутили ракету на всі боки. Стояли і чекали, що ось-ось бахне чортова атомна бомба. Однак, скільки не крутили козаки всякі коліщата, скільки не тисли всякі кнопки, ракета вперто мовчала.

І добре мала.

***