Цей кабінет займає В. М. Вільямсон, очевидно, дуже неохайний тип. Кімната переповнена паперами, кавовими горнятами, а сигарети вивалюються з попільничок; на столі – частково складений скелет змії. Швидко оглядаю місце в пошуках одягу, проте нічого не знаходжу. Наступний кабінет належить жінці, Дж. Ф. Бетлі. Третя спроба виявилася вдалою. У кабінеті Д.В. Фітча на вішаку акуратно висить костюм, який мені майже підійшов, хоча рукави й штани трохи короткуваті, а лацкани заширокі. Надягаю під піджак одну з футболок із динозаврами. Босоніж, однак вигляд пристойний. Фітч також тримає у шухляді стола невідкриту пачку печива «Орео», хай благословить його Господь. Привласнюю її та йду, акуратно зачинивши за собою двері.

Де я був, коли побачив себе? Заплющую очі й утома бере своє, ніжачи мене сонними пальцями. Майже падаю з ніг, але опановую себе і пригадую: освітлений зі спини силует чоловіка прямує до мене від вхідних дверей музею. Мені потрібно повернутися у Велику залу.

Коли приходжу туди, все тихо і спокійно. Ходжу поверхом, намагаючись відтворити у пам’яті ту сцену, а тоді зупиняюся біля гардеробної, щоб зліва вийти на місце події. Відчуваю, як кров кипить у голові, чую гул кондиціонерів, свист автомобілів на Лейк-Шор-Драйв. З’їдаю десять «Орео», повільно, акуратно розкриваючи кожне і зшкрябуючи начинку передніми зубами, відкушую від шоколадних половинок маленькі шматочки, щоб довше насолодитися смаком. Поняття не маю, котра година і як довго мені потрібно чекати. Вже майже тверезий і насторожений. Минає час, втім, нічого не відбувається. Нарешті чую м’який глухий звук, зойк. Усе стихає. Чекаю. Відтак тихо встаю, прокрадаюсь до зали, повільно проходжу крізь світло, що відбивається від мармурової підлоги. Стою у дверях і неголосно кличу:

– Генрі.

Нічого. Хороший хлопчик, обережний і тихий. Пробую знову.

– Генрі, все гаразд. Я твій гід, я тут, щоб показати тобі тут усе. Це особлива екскурсія. Генрі, не бійся.

Чую легкий, ледь помітний шум.

– Генрі, я приніс тобі футболку. Так ти не змерзнеш, поки ми оглядатимемо експонати. – Тепер можу розгледіти його, він стоїть на межі світла й темряви. – Ось. Лови.

Кидаю йому футболку, вона зникає, і скоро він виходить на світло. Футболка сягає колін. Мені п’ять років, темне наїжачене волосся, дуже бліде обличчя з карими, майже слов’янськими очима, жилавий, веселий. У п’ять років я щасливий, випещений у нормальних умовах та батьківських руках хлопчик. Утім, із цієї миті все змінюється.

Повільно наближаюсь до нього, нахиляюся й тихо кажу:

– Здрастуй. Генрі, я радий тебе бачити. Спасибі, що сьогодні прийшов.

– Де я? Хто ви? – Його тихий і високий голос відлунням відбивається від холодних кам’яних стін.

– Ти в музеї імені Філда. Мене відрядили сюди, щоб показати тобі дещо, чого вдень не побачиш. Мене також звати Генрі. Хіба не кумедно?

Він киває.

– Хочеш печива? Я завжди їм печиво, коли оглядаю музеї. Так відчуття яскравіші. – Протягую йому пачку «Орео». Він вагається, не знаючи, чи це правильно; голодний, але не знає, скільки можна взяти, щоб не здаватися неввічливим. – Бери стільки, скільки хочеш. Я вже з’їв десять, тому маєш надолужити. – Він бере три. – Що ти найбільше хотів би побачити передусім? – Він хитає головою. – Знаєш, що? Піднімаймося на третій поверх; там тримають усе, що не виставлене у музеї. Добре?

– Добре.

У темряві ми піднімаємося сходами. Він рухається не дуже швидко, тому і я повільно піднімаюся з ним.

– Де мама?

– Вона вдома, спить.

– Це особлива екскурсія, тільки для тебе, тому що сьогодні у тебе день народження. До того ж дорослі такого не роблять.

– Хіба ви не дорослий?

– Я дуже незвичайний дорослий. Моя робота – пригоди. Тому, певна річ, коли я почув, що ти хочеш повернутися сюди, відразу вхопився за шанс показати тобі музей.

– Але як я сюди потрапив? – Він зупиняється на верхній сходинці й зовсім розгублено дивиться на мене.

– Це секрет. Якщо я скажу, ти повинен заприсягтися не розповідати про це нікому.

– Чому?

– Тому що вони не віритимуть тобі. Можеш сказати мамі, або Кімі, якщо хочеш, та більше нікому. Гаразд?

– Гаразд…

Стаю перед ним на коліна, перед своїм невинним «я» і дивлюся йому в очі.

– Клянешся всім найдорожчим?

– Умгу…

– Гаразд. Так ось, ти подорожував у часі. Ти був у своїй спальні, і раптом – клац! – і ти тут! Вечір лише почався, тому в нас досить часу, щоб обдивитися тут усе, перш ніж ти повернешся додому. – Здивований, він мовчить. – Ти зрозумів?

– Але… чому?

– Ну, я й сам ще не збагнув. Коли зрозумію, розповім тобі. Тим часом, маємо рушати. Печиво?

Він бере одне, і ми повільно йдемо коридором. Вирішую проекспериментувати.

– Зайдімо до цієї кімнати. – Ковзаю закладкою вздовж дверей 306 і відчиняю їх. Коли вмикаю світло, бачимо, що по всій підлозі лежать камінці розміром із гарбуз, цілі та половинки, нерівні зовні та з прожилками металу всередині. – Ой, дивися, Генрі. Метеорити.

– Що таке метеорити?

– Камінці, які падають з космосу. – Він дивиться на мене так, наче я сам з космосу. – Спробуємо інші двері? – Він киває. Зачиняю кімнату з метеоритами й пробую інші двері. У цій кімнаті повно птахів. Птахи в імітованому польоті, птахи, що довіку сидітимуть на гілках, голови птахів, пташині опудала. Відкриваю одну із сотень шухляд; там десяток скляних трубок, у кожній з яких крихітні золотисто-чорні птахи; довкола лапок записані їхні назви. Очі Генрі збільшилися до розміру блюдця.

– Хочеш доторкнутися?

– Умгу.

Витягую ватну кульку з горлечка трубки і витрясаю на долоню щиглика. Він зберігає форму трубки. Генрі з любов’ю гладить його маленьку голівку.

– Він спить?

– Щось таке.

Він уважно дивиться на мене, не довіряючи моїй ухильній відповіді. Акуратно повертаю щиглика назад у трубку, ставлю на свої місця вату і трубку, закриваю шухляду. Я так стомився. Навіть саме слово «сон» мене манить, спокушає. Виводжу його в коридор і раптом згадую, що саме мені сподобалось цієї ночі в дитинстві.

– Гей, Генрі. Ходімо в бібліотеку.

Він знизує плечима. Йду, тепер уже швидко, а він біжить, щоб не відстати. Бібліотека на третьому поверсі, у східній частині будівлі. Коли ми приходимо туди, на хвилину завмираю, розглядаючи замки. Генрі дивиться на мене, наче каже: «Ну, от!» Обмацую кишені і знаходжу ніж для паперу. Викручую дерев’яну ручку, а там чудова довга тонка роздвоєна металева вилка. Просуваю одну її половинку в замок і промацую. Чую, як клацнув циліндр, затим просовую іншу половину, а для іншого замка використовую закладку, і presto[14], Сезам, відкрийся!

Нарешті мій супутник справді вражений.

– Як ви це зробили?

– Це не так уже й складно. Я навчу тебе іншим разом. Entrez![15] – Притримую відчинені двері, і він заходить. Умикаю світло, й перед нами являється читальний зал; важкі дерев’яні столи і стільці, бордовий килим, грізний величезний стіл для довідок. Бібліотека музею імені Філда не розрахована на п’ятирічних. Це бібліотека із закритим книгосховищем, яка використовується лише науковцями та дослідниками. Книжкові шафи стоять уздовж усіх стін кімнати, але на них переважно наукові періодичні видання вікторіанської доби у шкіряній палітурці. Книжка, за якою я прийшов, самотньо лежить під склом у величезній дубовій вітрині у центрі кімнати. Відмикаю замок шпилькою і відчиняю скляні дверцята. Насправді, музею варто більш серйозно ставитися до безпеки. Втім, не відчуваю докорів сумління через вторгнення; зрештою, я справжній бібліотекар, постійно щось показую і розповідаю в Ньюбері. Заходжу за стіл для довідок, знаходжу там шматок повсті та кілька підставок і кладу їх на найближчий столик. Відтак згортаю книгу, обережно забираю її з вітрини і кладу на повсть. Дістаю стілець.

– Ось, ставай сюди, щоб краще бачити.