Ніхто з батьків не працював того вечора, тому вони неспішно одягалися для виходу. Я був готовий задовго до них. Сидів на ліжку і вдавав, що читаю партитуру. Десь тоді мої батьки-музиканти визнали, що їхній єдиний нащадок музично не обдарований. Як я не намагався, та просто не чув у музичних творах того, що чули вони. Я насолоджувався музикою, але навряд чи відтворив би найпростішу мелодію. І хоча в чотири роки я читав газети, партитури для мене були просто красивими чорненькими закарлючками. Втім, мої батьки все ще сподівалися, що мої музичні здібності приховані, тому, коли я взяв партитуру, мама сіла поруч, намагаючись допомогти мені розібратися з нею. Мама почала співати, а я підспівував з жахливими завиваннями, клацаючи пальцями; ми хихотіли, вона лоскотала мене. Із ванної у рушнику навколо талії вийшов тато й приєднався до нас. Декілька незабутніх хвилин вони співали разом, тато взяв мене на руки й вони танцювали у спальні, затиснувши мене поміж собою. А тоді пролунав телефонний дзвінок і картинка зникла. Мама пішла відповісти на дзвінок, а тато опустив мене на ліжко й почав одягатися.

Нарешті вони були готові. Мама у червоній сукні без рукавів і босоніжках; нігті на її ногах і руках були під колір плаття. Тато мав блискучий вигляд у темно-синіх брюках і білій сорочці з короткими рукавами, забезпечуючи спокійне тло маминій яскравості. Ми сіли у машину. Як завжди, мені дісталося усе заднє сидіння, тому я розлігся і дивився, як за вікном миготять високі будівлі вздовж Лейк-Шор-Драйв.

– Генрі, підіймайся, – сказала мама. – Ми на місці.

Я сів і подивився на музей. Дитинство я провів у поїздках столицями Європи, тож музей імені Філда задовольнив моє уявлення про «музей». Однак у його фасаді, облицьованому каменем, з випуклим дахом не було нічого особливого. Оскільки була неділя, у нас виникли проблеми з пошуком вільного місця для паркування, але зрештою ми припаркувалися. Відтак пішли уздовж озера, повз ряди човнів, статуй та купу схвильованих дітлахів. Ми пройшли між важкими колонами й увійшли до музею.

А тоді мене мовби зачарували.

Тут уся природа була охоплена, позначена і розставлена за логічним порядком, що здавався нескінченним, як за велінням Бога; можливо, якогось бога, котрий переплутав оригінальну документацію зі створення світу, і попросив співробітників музею допомогти йому простежити за усім цим. Для мене, п’ятирічного, який був у захваті від одного метелика, екскурсія музеєм імені Філда прирівнювалась до прогулянки Едемом із можливістю побачити все, що там відбувалося.

Того дня ми побачили стільки метеликів, безліч коробок з ними: з Бразилії, з Мадагаскару, навіть брата мого блакитного метелика з країни кенгуру. Музей був темний, холодний і старий, і це підсилювало відчуття застиглості. Здавалося, час і смерть завмерли у його стінах. Ми бачили кристали та пуми, ондатри та мумії, скам’янілі рештки й знову скам’янілі рештки. Ми перекусили на галявині біля музею, а потім знову поринули у світ птахів, алігаторів і неандертальців. Ближче до закриття я так утомився, що ледве міг стояти, але піти звідти не міг. Прийшли охоронці й обережно провели нас усіх до виходу; я з усіх сил намагався не розплакатися, але все одно заплакав від виснаження і водночас бажання залишитися. Тато взяв мене на руки, і ми пішли до автівки. Я заснув на задньому сидінні, а коли прокинувся, ми були вдома, і настав час вечеряти.

Ми їли внизу, в квартирі містера та місіс Кім, – вони здавали нам квартиру. Містер Кім був похмурим кремезним чолов’ягою, якому я, здавалося, подобався, втім, говорив він небагато. Місіс Кім (я називав її Кімі) був мені товаришкою, моєю божевільною корейською нянею-картяркою. Більшу частину часу, коли не спав, я проводив із Кімі. Кухар із моєї мами був поганий, а Кімі могла приготувати що завгодно – від суфле до бі бім боп[13] з сумішшю овочів. Сьогодні, на честь мого дня народження, вона спекла піцу та шоколадний торт.

Ми вечеряли. Всі співали «З днем народження», і я задув свічки. Не пам’ятаю, що загадав. Мені дозволили лягти спати пізніше, ніж зазвичай, бо я все ще був збуджений від усього побаченого, до того ж був поспав пополудні. Я сидів у піжамі на задньому ґанку з мамою і татом та місіс і містером Кім; пив лимонад, дивився на синяву вечірнього неба, слухав цикад і шум телевізорів з інших квартир. Зрештою тато сказав: «Генрі, час спати». Я почистив зуби, помолився й ліг у ліжко. Я був виснажений, але сон не приходив. Тато читав мені якийсь час, а потім, побачивши, що я досі не можу заснути, батьки вимкнули світло, відчинили двері моєї спальні й пішли до вітальні. У нас була угода: вони гратимуть мені, скільки я захочу, однак я повинен слухати, залишаючись у ліжку. І ось, мама сіла за піаніно, тато дістав свою скрипку, і вони грали й співали досить довго. Колискові, романси, ноктюрни – спокійну музику, що мала заспокоїти маленького дикуна у спальні. Нарешті мама прийшла, щоб подивитися, чи я сплю. Напевне, я здавався таким маленьким і напруженим у ліжечку, мов нічна тварина в піжамі.

– Крихітко, ти ще не спиш?

Я похитав головою.

– Ми з татом ідемо спати. З тобою все гаразд?

Я кивнув і вона обійняла мене.

– Сьогодні в музеї було дуже цікаво, так?

– А ми повернемося туди завтра?

– Не завтра, але дуже скоро, добре?

– Добре.

– Добраніч. – Вона залишила двері відчиненими і вимкнула світло в передпокої. – Спи, маленький, спи, очка замруж.

Я чув тихі звуки, хлюпіт води, змив туалету. А тоді все затихло. Встав з ліжка і заклякнув біля вікна. Бачив світло в сусідньому будинку, повз проїхав автомобіль із увімкненим радіо. Ще побув там якийсь час, намагаючись заснути, а потім встав, і все змінилося.

Генрі: Зараз 4:03 ранку, надзвичайно холодний січневий ранок, і я саме прямую додому. Був на танцях, і лише трохи напідпитку, але геть виснажений. Намацую у кишені свої ключі в освітленому вестибюлі, і раптом падаю на коліна, у голові паморочиться, мене нудить. Відтак у темряві блюю на кахельну підлогу. Піднімаю голову й бачу червону вивіску з підсвічуванням: «ВИХІД». Коли очі звикають, бачу тигрів, первісних чоловіків із довгими списами, їхніх жінок, одягнених у надто скромні шкури, вовкоподібних собак. Моє серце калатає, і на якусь мить, що з похмілля здається надто довгою, думаю: «От чорт, я потрапив у кам’яний вік», та врешті розумію, що вивіска «ВИХІД», швидше за все, належить XX століттю.

Встаю й, трусячись, прямую до дверей. Під босими ногами льодяна плитка, тіло вкрите гусячою шкірою, волосся сторчма. Цілковита тиша. З кондиціонерів віє холодом. Підійшовши до входу, заглядаю до сусідньої кімнати. У ній повно скляних коробок. У білому світлі вуличних ліхтарів, яке пробивається крізь високі вікна, бачу тисячі жуків. Я в музеї Філда, слава Богу. Стою на місці й глибоко дихаю, намагаючись очистити свої думки. Це місце про щось говорить моїй сплутаній свідомості; намагаюся пригадати, що саме. Мушу щось зробити. Так. Мій п’ятий день народження… там іще хтось був, і я от-от ним стану. Мені потрібен одяг. Так. Авжеж!

Пробігаю через володіння жуків, довгим коридором, який ділить другий поверх навпіл, західними сходами спускаюся на перший поверх; втішений, що попав у період, коли ще не було камер стеження. У місячному світлі наді мною грізно нависають величезні слони, махаю їм рукою, біжучи до сувенірної крамнички праворуч від головного входу. Оглядаю товари й знаходжу кілька речей, що зацікавлюють мене: декоративний ніж для паперу, металева закладка з емблемою музею та дві футболки з динозаврами. Заввиграшки відкриваю замок на вітринах, лише за допомогою шпильки, яку знаходжу поруч із касою, й беру все необхідне. Добре. Тепер повертаюся сходами на третій поверх. Тут «горище», де розташовані лабораторії та кімнати співробітників музею. Проглядаю таблички з іменами на дверях, але жодне мені ні про що не говорить. Нарешті вибираю навмання й просовую закладку, підважуючи замок. Двері піддаються, потрапляю всередину.