– Будинок вищого ґатунку.

– Як і моя сім’я. Вони на ньому схиблені.

– Братів та сестер маєш?

– Марку двадцять два, закінчує курс введення у правознавство в Гарварді. Алісії сімнадцять, випускниця школи. Вона віолончелістка.

Я помітив прихильність до сестри та якусь байдужість до брата.

– Ти не надто любиш брата?

– Марк подібний до батька. Обидва люблять перемагати, повчати, поки не скоришся.

– Знаєш, я завжди заздрю людям, які мають братів і сестер, навіть якщо вони їх аж настільки недолюблюють.

– Ти єдина дитина в сім’ї?

– Так. Я думав, ти знаєш про мене все?

– Насправді я знаю все і нічого. Знаю, який ти без одягу, але до цього полудня я не знала твого прізвища. Знаю, що ти жив у Чикаґо, але нічого не знаю про твою сім’ю, крім того, що твоя мама померла в автокатастрофі, коли тобі було шість. Знаю, що тобі багато відомо про мистецтво і ти вільно розмовляєш французькою та німецькою, втім, поняття не мала, що ти бібліотекар. Ти зробив усе, щоби я не могла знайти тебе у теперішньому. Ти сказав, що це станеться тоді, коли належить. І ось ми тут.

– Так, ми тут, – погоджуюсь. – Моя сім’я не з вищих прошарків суспільства, вони музиканти. Мій батько – Річард Детембл, а мама – Аннет Лін Робінсон.

– Ого, та сама співачка!

– Так. А він скрипаль. Грає у Чиказькому симфонічному оркестрі. Але він так і не досягнув такого успіху, як мама. Шкода, бо батько дивовижний скрипаль. Після маминої смерті він просто застиг на місці.

Приносять рахунок. Ми майже не їли, але принаймні тепер їжа мене не цікавить. Клер береться за сумочку, та я хитаю головою. Я оплачую; ми лишаємо ресторан і виходимо на Кларк-стрит у прекрасну осінню ніч. Клер надягла якусь вишукану блакитну в’язану річ та хутряний шарф; я забув узяти пальто, тому тремчу від холоду.

– Де ти живеш? – запитує Клер.

Ого.

– Я живу за два квартали звідси, але квартира дуже тісна і зараз там безлад. А ти?

– Расков Вілидж, на Гойн-авеню. Але маю сусідку по кімнаті.

– Якщо йдемо до мене, ти повинна заплющити очі й порахувати до тисячі. Можливо, твоя сусідка зовсім недопитлива і глуха?

– Не з моїм щастям. Я ніколи нікого не приводжу. Шаріс накинеться на тебе і пхатиме під нігті бамбукові тріски, допоки не зізнаєшся.

– Горю бажанням, щоб мене катував хтось з іменем Шаріс, але бачу, ти не розділяєш моїх захоплень. То ходімо в мої хороми. – Ми йдемо на північ уздовж Кларк-стрит. Звертаю в «Лікеро-горілчані вироби на Кларк-стрит» за пляшкою вина. Виходжу звідти, а Клер здивовано:

– Я гадала, тобі не можна пити?

– Не можна?

– Лікар Кендрік дуже суворий щодо цього.

– Хто це?

Ми йдемо повільно – на Клер непрактичні туфлі.

– Він твій лікар, великий фахівець з часових розладів.

– Поясни.

– Я небагато знаю. Лікар Девід Кендрік – молекулярний генетик, який виявив… виявить причину переміщення людей у часі. Це генетичне, він виявить це в 2006 році. – Вона зітхає. – Припускаю, що ще занадто рано. Ти якось сказав мені, що через десять років людей, що подорожують у часі, стане набагато більше.

– Ніколи не чув, щоб у когось ще був такий… розлад.

– Думаю, навіть якщо ти просто зараз розшукаєш лікаря Кендріка, він не зможе тобі допомогти. І ми ніколи не зустрілися б, якби він зміг.

– Давай не думатимемо про це. – Ми в моєму вестибюлі. Клер заходить у тісний ліфт переді мною. Зачиняю двері й натискаю на цифру одинадцять. Від Клер пахне старою тканиною, милом, потом і хутром. Я глибоко вдихаю. Прибувши на мій поверх, ліфт брязкає. Ми вибираємося з нього і йдемо вузьким коридором. В’язкою ключів відмикаю усі сто сім замків і злегка прочиняю двері.

– За час нашої вечері тут стало ще гірше. Мушу затулити тобі очі. – Клер хихикає, коли я ставлю на долівку вино й знімаю краватку. Зав’язую їй очі й роблю тісний вузол на потилиці. Відчиняю двері, веду її у квартиру й саджу на крісло. – Добре, починай відлік.

Клер рахує. Швидко підбираю з підлоги спідню білизну та шкарпетки, збираю ложки та кавові горнята з різних горизонтальних поверхонь і скидаю їх у кухонний мийник. Коли вона каже: «Дев’ятсот шістдесят сім», знімаю пов’язку з її очей. Я вже згорнув ліжко в диван й сідаю на нього.

– Вино? Музику? Свічки?

– Так, будь ласка.

Підводжусь і запалюю свічки. Потім вимикаю верхнє світло, в кімнаті починають танцювати вогники, й усе здається кращим. Ставлю троянди у воду, знаходжу коркотяг, відкорковую пляшку й наливаю нам по келиху вина. Поміркувавши, ставлю диск, де мама співає романси Шуберта й притишую музику.

Моя квартира – це диван, крісло та близько чотирьох тисяч книжок.

– Як мило, – каже Клер.

Вона підводиться і пересідає на диван. Сідаю поруч. Настає мить затишшя, коли ми просто сидимо й дивимося одне на одного. Сяйво від свічок виграє на волоссі Клер. Вона протягує руку й торкається моєї щоки.

– Так приємно тебе бачити. Я була такою самотньою.

Пригортаю її до себе. Ми цілуємося. Це дуже… жаданий поцілунок, поцілунок, народжений у тривалій близькості, і мені цікаво, чим саме ми з Клер займались у тій долині, втім, відганяю цю думку. Наші вуста роз’єднуються; як правило, в такі миті я продумую, як пробратися крізь цілі фортеці одягу, але замість цього відкидаюся назад і розтягуюся на дивані, тягнучи Клер зі собою, ухопивши її попід руки. Її оксамитове плаття ковзке, і Клер, мов оксамитовий вугор, прослизає у простір між моїм тілом і спинкою дивана. Вона лежить обличчям до мене, а я притиснутий бильцем дивана. Крізь тонку тканину відчуваю, як усе її тіло тисне на моє. Частина мене вмирає від бажання заскочити на Клер, облизати її там і зануритися в неї, але я дуже втомлений і ошелешений.

– Бідний Генрі.

– Чому це «бідний Генрі»? Мене переповнює щастя!

І це правда.

– Я приголомшила тебе усіма цими несподіванками, наче кам’яними брилами.

Клер перекидає через мене ногу і сідає зверху якраз на мій член. Моя увага одразу ж зосереджується на цьому.

– Не рухайся, – благаю.

– Гаразд. Вечір стає усе цікавішим. Тобто знання – це сила, і все таке. І ще, мені завжди було надзвичайно цікаво дізнатися, де ти живеш, що надягаєш, чим заробляєш на прожиття.

– Voilá. – Просуваю руки під її сукню аж до стегон. На ній панчохи і підв’язки. Такі дівчата мені подобаються. – Клер?

– Oui[12].

– Знаєш, якось незручно проковтнути усе відразу. Маю на увазі, трохи почекати не завадить.

Клер зніяковіла.

– Пробач! Але, знаєш, я вже багато років чекаю. Це ж не торт… з’їв – і його немає.

– А ти хочеш той самий торт з’їсти двічі?

– Це мій девіз.

Вона посміхається ледь помітною злою посмішкою та починає ковзати по мені своїми стегнами. Тепер у мене ерекція, така сильна, що мене б і без дозволу батьків пустили на найстрашніші американські гірки.

– А ти частенько домагаєшся свого, так?

– Завжди. Я жахлива людина. Хоча, ти був здебільшого непробивним до моїх облесливих витівок. Я надзвичайно страждала, вивчаючи під твоїм керівництвом лише французькі дієслова та гру в шашки.

– Мене втішив той факт, що у майбутньому принаймні матиму хоч якусь зброю для приборкання. Ти робиш це зі всіма хлопцями?

Клер ображається; не можу сказати, наскільки щиро.

– Навіть на гадці не мала робити це з іншими. Які брудні у тебе думки! – Вона розстібає мою сорочку. – Боже, ти такий… молодий.

Вона міцно затискає мої соски. До біса доброчесність! Я зрозумів, як розстібнути її сукню.

Клер: Прокидаюся і не знаю, де я. Незнайома стеля. Віддалений шум автівок. Книжкові полиці. Блакитне крісло, на якому валяється моя оксамитова сукня, а на ній – чоловіча краватка. Раптом згадую. Повертаю голову, а там – Генрі. Усе так просто, мовби прокидаюся тут усе своє життя. Він спить у забутті, дивно викручений, наче його водою викинуло на берег: одна рука прикриває очі, щоб приглушити вранішнє світло, його довге чорне волосся розкидане на подушці. Так просто. Ми разом. Тут і зараз, нарешті.