Обережно встаю з ліжка, що слугує Генрі диваном. Коли підводжусь, скриплять пружини. Між ліжком і книжковими полицями місця небагато, тому повільно просуваюсь у коридор. Ванна кімната малесенька. Почуваюся Алісою з Країни Чудес, яка виросла такою величезною, що висовує руку у вікно, щоб повернутися. Від невеличкого декорованого радіатора лине тепло. Йду в туалет, затим умиваю руки й обличчя. Відтак помічаю дві зубні щітки в білій порцеляновій склянці.

Відкриваю аптечку. На верхній полиці – бритви, крем для гоління, ополіскувач для рота, тайленол, крем після гоління, блакитна мармурова кулька, зубочистки, дезодорант. На нижній – лосьйон для рук, тампони, футляр з вагінальним ковпачком, дезодорант, помада, флакон полівітамінів, тюбик сперміциду; темно-червона помада.

От я стою, тримаю в руці помаду й мені стає трохи недобре. Цікаво, яка вона, як її звати. Цікаво, скільки часу вони стрічаються. Думаю, досить довго. Кладу помаду на місце, зачиняю аптечку. У дзеркалі бачу себе, бліду, з розкуйовдженим волоссям. Нехай, ким би ти не була, тепер тут я. Може, ти й минуле Генрі, але я – його майбутнє. Всміхаюся собі. Відображення з дзеркала скорчило мені гримасу. Позичаю білий махровий халат Генрі, що висить на дверному гачку ванної. Під ним – блідо-блакитний шовковий халат. Без жодної явної причини у його халаті почуваюся краще.

Повертаюся у вітальню, Генрі досі спить. Беру свій годинник з підвіконня і бачу, що нині о пів на сьому. Я надто стривожена, щоб повернутися в ліжко. Йду на кухоньку в пошуках кави. Робоча поверхня кухні та плита вкриті купами тарілок, стосами журналів та іншої друкованої продукції. У мийнику навіть шкарпетка лежить. Розумію, що вчора ввечері Генрі просто стягнув усе скопом на кухню. А я завжди вважала Генрі дуже акуратним. Тепер стає очевидним, що він належить до тих, які педантичні щодо своєї зовнішності, але таємно недбалі щодо всього іншого. Знаходжу в холодильнику каву, відшукую кавоварку й готую каву. Чекаючи, поки вона закипить, переглядаю книжкові полиці Генрі.

Цього Генрі я знаю. «Елегії, пісні та сонети» Донна. «Доктор Фауст» Крістофера Марлоу. «Голий сніданок». Енн Бредстріт, Іммануїл Кант. Барт, Фуко, Дерріда. «Пісні невинності та досвіду» Блейка. «Вінні Пух». «Анотована Аліса». Гайдеггер. Рільке. «Трістрам Шенді». «Смертельна поїздка Вісконсином». Аристотель. Єпископ Берклі. Ендрю Марвел. «Переохолодження, відмороження та інші холодові травми».

Ліжко скрипить; осмикуюсь. Генрі сидить і дивиться на мене, мружачись у ранковому світлі. Він такий молодий, такий незнаний… Він ще не знає мене. Раптом починаю боятися, що він забув, хто я.

– Здається, тобі холодно, – каже він. – Клер, повертайся в ліжко.

– Я приготувала каву, – пропоную.

– М-м-м, відчуваю аромат. Але спочатку підійди і привітайся.

Залажу в ліжко у його халаті. Коли його рука ковзає під халат, він на мить зупиняється. Розумію, що саме він згадав: зараз він подумки розглядає свою ванну кімнату моїми очима.

– Це стривожило тебе? – запитує він.

Вагаюся.

– Так. Це справді стривожило тебе. Певна річ. – Генрі сідає, я теж. Він повертає до мене голову, дивиться на мене. – Так чи інакше, усе це майже закінчилося.

– Майже?

– Я хотів порвати з нею. Просто тепер невдалий час. Або вдалий, не знаю. – Він намагається розпізнати емоції на моєму обличчі. Навіщо? Шукає прощення? Це не його провина. Як він міг знати? – Ми мордуємо одне одного багато часу. – Він починає говорити швидше й швидше, а потім зупиняється. – Хочеш про це знати?

– Ні.

– Спасибі. – Генрі закриває руками обличчя. – Пробач. Я не знав, що ти прийдеш, а то би більше все впорядкував. Маю на увазі, у житті, не лише у квартирі. – За вухом Генрі замащений помадою; витираю її. Він бере мою руку й стискає її. – Я інакший? Не такий, як ти очікувала? – запитує він нерішуче.

– Так… Ти більш… – Егоїстичний, думаю, але кажу, – …молодий.

Він обдумує це.

– Це добре чи погано?

– Це інакше. – Пробігаю обома руками по плечах Генрі, спині; масажую йому м’язи, досліджую впадини. – Ти бачив себе сорокарічного?

– Так. Мене наче мучили й покалічили.

– Так. Але ти менш… я маю на увазі, ти наче… Тобто ти мене знаєш, тому…

– Тому просто зараз ти говориш мені, що я трохи незграбний.

Хитаю головою, хоча саме це й маю на увазі.

– Просто, я вже все це пережила, а ти… Я не звикла, що ти нічого не пам’ятаєш.

Генрі насуплений.

– Пробач, але людина, яку ти знаєш, ще не існує. Залишайся зі мною, і рано чи пізно, вона обов’язково з’являться. Поки що це найкращий варіант із тих, що я можу запропонувати.

– Справедливо, – кажу. – А тим часом…

Він повертається і зустрічається зі мною поглядом.

– А тим часом?

– Я хочу…

– Ти хочеш?

Червонію. Генрі всміхається й обережно кладе мене на подушки.

– Ти знаєш.

– Багато я не знаю, але дещо таки можу вгадати.

Пізніше ми дрімаємо у теплі, вкриті блідим ранковим жовтневим сонцем, тіло до тіла, Генрі каже щось у мою потилицю, та я не можу розібрати.

– Що?

– Я думав оце, що тут із тобою так спокійно. Приємно просто лежати і знати, що про майбутнє вже подбали.

– Генрі?

– Гм?

– Як же так сталось, що ти ніколи не говорив собі про мене?

– О. Я такого не роблю.

– Не робиш чого?

– Знаєш, зазвичай я не розповідаю чогось завчасно, хіба що це щось дуже суттєве, небезпечне для життя. Намагаюся жити, як звичайна людина. Навіть не люблю, коли я поряд, тому намагаюся не навідувати себе без потреби.

Якийсь час обмірковую це.

– Я би все собі розказала.

– Ні, ти не стала б. Виникає багато неприємностей.

– Я завжди намагалася змусити тебе розповісти мені хоч щось. – Перевертаюся на спину, а Генрі підпирає голову рукою й дивиться на мене зверху вниз. Між нашими обличчями близько шести дюймів. Так дивно розмовляти, як ми з ним завжди те робили, бо через фізичну близькість мені важко зосередитися.

– І я розповідав тобі? – запитує він.

– Іноді. Під настрій, або коли мусив.

– Наприклад?

– Бачиш? Ти хочеш знати. А я не скажу.

Генрі сміється.

– Так мені й треба. Гей, я голодний. Ходімо, поснідаємо.

На вулиці холодно. Автомобілі та велосипедисти їдуть уздовж Дірборн, тротуарами прогулюються пари, а серед них і ми – у ранковому сонячному світлі, рука в руці, нарешті разом і не ховаємося від інших. Відчуваю крихітну шпильку жалю, мовби втратила таїну, та її змінює спалах піднесення: тепер усе починається.

Генрі: Уперше було казково. Звідки я міг знати, що це означає? Був мій п’ятий день народження, ми пішли в Музей природної історії імені Філда. Не думаю, що був там раніше. Мої батьки увесь тиждень розповідали мені про дива, які можна там побачити: опудала слонів у великій залі, скелети динозаврів, діорами з первісними людьми. Мама саме повернулася з Сіднея і привезла мені величезного, навдивовижу блакитного метелика, Papilio ulysses, у рамці, заповненій бавовною. Я підносив її настільки близько до мого обличчя, що не бачив нічого, крім цього блакитного кольору. Це наповнювало мене почуттям, яке пізніше намагався замінити алкоголем і, зрештою, знову віднайшов його із Клер, – це почуття єдності, забуття, безтурботності, у кращому сенсі цього слова. Мої батьки описували й описували музейні коробки з метеликами, колібрі, жуками. Я був настільки схвильований, що прокинувся удосвіта. Взув легкі кросівки, взяв свою Papilio ulysses і пішов через задній двір і сходами вниз до річки лише в піжамі. Сидів на пристані й спостерігав, як світає. Повз проплило сімейство качок. На іншому березі річки з’явився єнот, і, подивившись з цікавістю на мене, сполоснув свій сніданок і з’їв його. Можливо, я задрімав. Почув, як мене кличе мама, і побіг угору слизькими від роси сходами, обережно, щоб не впустити метелика. Вона сердилась, що я сам пішов на причал, але не надто це роздувала. Усе-таки, це ж був мій день народження, тож…