Генрі: З’явившись, гепаюсь об камінь і здираю коліна. Опиняюсь на галявині, сонце красиво ховається над деревами в захопливому вибуху помаранчевого та червоного, наче з картин Тернера. Галявина порожня, за винятком сумки з одягом; швидко здогадуюсь, що його залишила Клер, і це, ймовірно, один із днів одразу ж після нашої першої зустрічі. Клер ніде не видно, тихо кличу її. Відповіді немає. Копирсаюся в сумці з одягом. У ній пара бавовняних літніх штанів і чудова пара коричневих шерстяних штанів, огидна краватка з фореллю, светр із логотипом Гарварду, біла оксфордська сорочка з брудним коміром та плямами від поту під руками і на додачу вишуканий шовковий халат із монограмою «Філіп» і великою діркою над кишенею. Усі ці речі, за винятком краватки, мені знайомі, я радий їх бачити. Надягаю бавовняні штани, светр і благословляю, очевидно спадковий, хороший смак та здоровий глузд Клер. Прекрасно почуваюся; за винятком відсутності взуття, я добре оснащений усім, що потрібно для мого поточного розташування в просторово-часовому континуумі.

– Спасибі, Клер, ти чудово впоралася, – тихо промовляю.

Я здивований, коли вона з’являється на галявині. Швидко темніє, і Клер видається такою крихітною й переляканою в напівтемряві.

– Привіт.

– Привіт, Клер. Дякую за одяг. Він чудовий. У ньому мені сьогодні буде добре і тепло.

– Мушу скоро йти.

– Добре, бо майже стемніло. Завтра в школу?

– Умгу.

– Яке сьогодні число?

– Четвер, двадцять дев’яте вересня 1977 року.

– Дуже корисна інформація. Дякую.

– А чому ти цього не знаєш?

– Ну, я щойно сюди потрапив. Кілька хвилин тому був понеділок, двадцять сьоме березня 2000 року. Був дощовий ранок, і я готував собі тост.

– Але ти записав це мені.

Вона виймає фірмовий бланк юридичного бюро Філіпа і протягує мені. Підходжу до неї і беру його. Мені цікаво побачити дати, старанно написані великими друкованими літерами моєю рукою. Замовкаю і шукаю кращого способу пояснити дитині, якою зараз є Клер, химери подорожей у часі.

– Це як от… ти вмієш користуватися магнітофоном?

– Ага.

– Гаразд. От ти вставляєш касету, і вона грає від початку до кінця, так?

– Так…

– Таке і твоє життя: ти прокидаєшся вранці, їси сніданок, чистиш зуби, і йдеш до школи, так? Ти не встаєш і раптом опиняєшся в школі на обіді з Гелен і Рут, і тоді раптом ти вдома одягаєшся, так?

Клер хихикає.

– Правильно.

– А у мене все по-іншому. Тому що я – мандрівник у часі, я часто стрибаю з одного часу в інший. От уяви: ти вставила касету, вона трохи пограла, а потім ти сказала: «О, я хочу послухати цю пісню ще раз», тому прослуховуєш цю пісню, а тоді хочеш повернутися туди, де зупинилася, але перемотуєш плівку занадто далеко вперед, повертаєшся знову, та плівка й досі задалеко. Розумієш?

– Приблизно.

– Ну, це не найкраща аналогія в світі. В принципі, іноді я гублюся в часі, і не знаю куди мене закинуло.

– Що таке аналогія?

– Це коли ти намагаєшся щось пояснити, розповідаючи про схожі речі. Наприклад, на даний момент мені в цьому светрі так затишно, як жучку в килимку, а ти така гарна, хоч картину малюй, а Ета буде зла, як собака, якщо ти скоро не прийдеш.

– Ти спатимеш тут? Може, прийдеш до нас, у нас є кімната для гостей.

– Боже, як мило з твого боку. На жаль, мені не можна зустрічатися з твоєю сім’єю до 1991 року.

Клер геть спантеличена. Гадаю, частина проблеми в тому, що вона не може собі уявити дати, що виходять за межі сімдесятих. Пам’ятаю, мав ту ж проблему з шістдесятими, коли був у її віці.

– Чому ні?

– Це частина правил. Люди, які подорожують у часі, не повинні спілкуватися зі звичайними людьми, коли відвідують їхній час, бо можуть накоїти проблем.

Насправді, я в це не вірю. Усе відбувається так, як і має відбуватися, один раз і лише один раз. Я не прихильник розщеплення всесвітів.

– Але ти говориш зі мною.

– Ти особлива. Смілива, розумна, добре зберігаєш секрети.

Клер збентежена.

– Я сказала Рут, але вона не повірила мені.

– А. Не переймайся цим. Мені теж далеко не всі люди вірять. Особливо лікарі. Лікарі нічому не вірять, якщо ти їм це не доведеш.

– Я вірю тобі.

Клер стоїть десь за п’ять футів від мене. Її маленьке бліде обличчя вловлює останнє помаранчеве світло заходу. Її волосся щільно зв’язане у кінський хвіст, на ній сині джинси і темний светр із зебрами на грудях. Її кулаки стиснуті, вона видається енергійною та рішучою. Наша дочка, – з жалем думаю, – була б такою ж.

– Спасибі, Клер.

– Тепер я мушу йти.

– Гарна ідея.

– Ти повернешся?

У пам’яті відтворюю список дат.

– Я повернуся шістнадцятого жовтня, у п’ятницю. Одразу після школи йди сюди. Принеси маленький блакитний щоденник, який Меґан подарувала тобі на день народження і синю кулькову ручку.

Повторюю дату, дивлячись на Клер, щоб переконатися, що вона запам’ятає.

– Au revoir[19], Клер.

– Au revoir…

– Генрі.

– Au revoir, Генрі.

Її акцент кращий, ніж у мене. Клер повертається і біжить доріжкою в обійми свого освітленого гостинного будинку, а я повертаюсь у темряву й блукаю галявиною. Пізніше ввечері викидаю краватку в сміттєвий контейнер позаду закусочної «У Діни».

Генрі: Стою через дорогу від Чиказького інституту мистецтв сонячного червневого дня 1973 року в компанії себе, дев’ятирічного. Він прибув із наступної середи, я – з 1990 року. У нас попереду цілий полудень і вечір, щоб розважитися, як забажаємо, тож ми прийшли до одного з найвеличніших музеїв мистецтва в світі, щоб навчитися шастати по кишенях.

– Може, просто розглянемо роботи? – благає Генрі. Він нервує, раніше такого ще не робив.

– Ні, ти мусиш це вміти. Як ти виживатимеш, якщо не вмітимеш красти?

– Жебракуватиму.

– Жебракувати – жахливо нудно, і тебе може загребти поліція. Тепер слухай: коли ми увійдемо всередину, я хочу, щоб ти тримався окремо від мене і вдавав, що ми незнайомі. Але далеко не відходь, щоб я міг бачити, що я роблю. Коли я щось тобі дам, то не впусти це, а хутко клади в кишеню. Домовилися?

– Думаю, так. Може, ходімо, подивимося на святого Георгія?

– Добре.

Ми переходимо Мічиґан-авеню і минаємо студентів та домогосподарок, що гріються на сонці на музейних сходах. Проходячи повз бронзових левів, Генрі торкається одного з них.

Через усе це я не надто добре почуваюся. З одного боку, навчаю себе конче необхідним навичкам виживання. Інші уроки з цієї серії включають крадіжки в магазинах, побиття людей, зламування замків, лазіння по деревах, водіння авто, дослідження вмісту сміттєвих баків та використання дивних речей, – приміром, жалюзі чи покришку від сміттєвого бака, – як зброю. З іншого боку, я псую бідолашного невинного себе-дитину. Втім, хтось мусить це зробити.

Сьогодні вхід безкоштовний, тому тут велелюдно. Ми стоїмо в черзі, проходимо у вхідні двері й повільно підіймаємося величезними центральними сходами. Входимо у Європейські галереї й рухаємося у зворотному напрямку від Нідерландів сімнадцятого століття до Іспанії п’ятнадцятого століття. Святий Георгій, як завжди, стоїть напоготові, щоб проштрикнути дракона тонким списом, поки рожево-зелена принцеса з примітною скромністю чекає на середньому плані. Я зі собою молодшим усім серцем любимо дракона-жовтопузика й завжди раді бачити, що його смертний час іще не настав.

Ми з Генрі зо п’ять хвилин стоїмо перед полотном Бернардо Мартореллі, а тоді Генрі повертається до мене. Зараз у галереї лише ми.

– Це не важко, – кажу. – Будь уважний. Шукай когось роззявкуватого. Визнач, де у нього гаманець. Більшість чоловіків носить його або в задній кишені штанів, або у внутрішній кишені піджака. В жінок шукай у сумочці за спиною. На вулиці ти можеш просто вихопити сумочку, але впевнись, що зможеш обігнати тих, хто може кинутися за тобою навздогін. Набагато спокійніше, якщо ти витягнеш гаманець, не привертаючи нічиєї уваги.