Оглядаючи місцевість з поліційної машини, розумію: тут тепло, і я не в Чикаґо. Копи Чикаґо ненавидять мене, бо я постійно втікаю з-під варти, а вони не можуть зрозуміти, як. Також відмовляюся спілкуватися з ними, тому вони досі не знають, хто я і де живу. Того дня, коли вони дізнаються, – мені хана, бо є вже кілька дійсних ордерів на мій арешт: проникнення зі зламом, крадіжки в крамницях, опір при арешті, втеча з-під арешту, незаконне проникнення на територію, непристойне оголення, грабіж, und so weiter. З усього цього можна виснувати, що я надто невмілий злочинець, та насправді головна проблема в тому, що важко залишатися непримітним, коли ти голяка. Крадіжки та швидкість – мої головні козирі, тому, коли намагаюся вдертися в чийсь будинок посеред білого дня у костюмі Адама, іноді мені це не вдається. Мене вже сім разів арештовували, але поки що мені вдається зникнути до того, як вони знімають відбитки моїх пальців чи фотографують мене.
Сусіди витріщаються на мене крізь віконця машини. Мені байдуже. Мені байдуже. Це все так довго тягнеться. Курва, як я це ненавиджу! Відкидаюся на спинку сидіння й заплющую очі.
Двері машини відчиняються. Холодне повітря – мої очі різко розплющуються – на якусь мить бачу металеві ґрати, що відділяють передню частину автівки від задньої, потріскані вінілові сидіння, мої руки в наручниках, мої ноги, вкриті «гусячою шкірою», пласке небо крізь лобове скло, чорний поліцейський кашкет на приладовій панелі, папку з затискачем у руках офіцера, його червоне лице, клочкуваті сивіючі брови, складчасте підборіддя – усе переливається веселковими кольорами, мов крила метелика, і поліціянт каже: «Гей, у нього якийсь напад…» Мої зуби сильно цокотять і вмить поліційна машина зникає у мене перед очима, а я лежу навзнак на власному задньому дворі. Так. Так! Вдихаю солодке повітря вересневої ночі. Сідаю і потираю свої зап’ястя, на яких іще лишилися сліди від наручників.
Усе регочу й регочу. Знову втік! Гудіні, Просперо, дивіться, от я, – чарівник! – як і ви.
Мене нудить, блюю жовчю на хризантеми Кімі.
Клер: Сьогодні у мері Крістіни Геппворт день народження і всі п’ятикласниці зі школи Сент-Безіл ночують у неї вдома. У нас піца, кола і фруктовий салат на вечерю, і місіс Геппворт спекла великий торт у формі голови єдинорога, з написом «З днем народження, Мері Крістіно!» у червоній глазурі; ми співаємо, й Мері Крістіна задуває усі дванадцять свічок за один раз. Гадаю, я знаю, що вона загадала; думаю, вона загадала більше не рости. У будь-якому разі, на її місці я б загадала саме це. Мері Крістіна – найвища дівчинка у нашому класі. Її зріст – п’ять футів дев’ять дюймів. Її мама трохи нижча за неї, але її тато дуже, дуже високий. Якось Гелен спитала про нього Мері Крістіну, і та відповіла, що він має шість футів сім дюймів. Вона – єдина дівчинка у сім’ї, а всі її брати старші, уже голяться і також дуже високі. Вони зумисне не помічають нас і їдять багато торта, а Петті та Рут спеціально починають хихотіти, коли хлопці до нас підходять. Мері Крістіна розгортає дарунки. Я подарувала їй зелений светр із в’язаним комірцем від Лори Ешлі, такий самий як і мій блакитний, який їй так подобався. Після вечері ми дивилися на відео «Пастку для батьків», а сімейство Геппворт крутилося неподалік, спостерігаючи за нами, поки всі ми по черзі надягли піжами у ванній кімнаті на другому поверсі. Відтак ми пішли до кімнати Мері Крістіни, повністю рожевої, навіть килим, що вкривав усю підлогу, був такого ж кольору. Тут відчуваєш, що батьки Мері Крістіни й справді були раді після усіх цих братів мати дівчинку. Всі ми принесли зі собою спальні мішки, проте скинули їх на купу біля стіни, а самі повмощувалися на ліжко Мері Кристини й на підлогу. Ненсі має пляшку м’ятного шнапсу, і ми всі п’ємо по трішки. Смак – жахливий, я почуваюся, мовби грудну клітку змастили бальзамом «Зірочка». Ми граємо в «Правду чи бажання». Рут загадує, щоб Венді пробігла коридором без верхньої частини піжами. Венді питає Френсі, який розмір ліфчика у Лексі, сімнадцятирічної сестри Френсі. (Відповідь: 38D.) Френсі питає Гейл, що та робила з Майклом Платтнером минулої суботи в «Дейрі Квін». (Відповідь: їли морозиво. Ага, знаємо.) Через якийсь час нам набридає «Правда чи бажання», здебільшого через те, що важко загадати хороші бажання, які ми справді виконаємо, і тому що всі ми чудово все знаємо одна про одну, оскільки ми разом вчимося ще від садочка. Мері Крістіна пропонує: «Випробуймо дошку для спіритичних сеансів». Ми всі погоджуємося, тому що це її вечірка і спіритична дошка – це круто. Вона витягує дошку з шафи. Коробка пом’ята, а на тій пластиковій штучці, що показує букви, загубилося пластикове віконечко. Якось Генрі розповідав мені, що він ходив на спіритичний сеанс, і у медіума тріснув апендицит під час сеансу, й вони мусили викликати «швидку». Біля дошки достатньо місця лише для двох людей, тому першими йдуть Мері Крістіна та Гелен. Правило таке: потрібно вголос запитати про те, що тебе цікавить, інакше нічого не вийде. Обидві дівчини кладуть пальці на планшетку. Гелен дивиться на Мері Крістіну, яка вагається. Ненсі підказує: «Спитай про Боббі», тому Мері Крістіна питає: «Я подобаюся Боббі Дакслеру?» Усі хихотять. Відповідь заперечна, але дошка показує «так» за допомогою легких підштовхувань Гелен. Мері Крістіна так широко усміхається, що я бачу брекети на її зубах, верхніх і нижніх. Гелен запитує, чи подобається вона комусь із хлопців. Планшетка крутиться по дошці якусь мить і зупиняється на Д, Е, Й, В. «Девід Ганлі?» – запитує Петті, й усі голосно сміються. Дейв – єдиний темношкірий у нашому класі. Він дуже сором’язливий, маленький і добре знає математику. «Може, він допоможе тобі ділити у стовпчик?» – каже Лаура, теж дуже сором’язлива. Гелен сміється. Математика для неї – катастрофа. «А тепер Клер. Спробуйте з Рут». Ми займаємо місця Гелен і Мері Крістіни. Рут дивиться на мене, а я знизую плечима. «Я не знаю, про що запитувати», – промовляю. Всі гиготять; скільки ж тут можливих варіантів? Але я стільки всього хочу знати. Чи з мамою все буде добре? Чому сьогодні вранці тато кричав на Ету? Чи Генрі справжній? Куди Марк заховав моє домашнє завдання з французької мови? Рут питає: «Яким хлопцям подобається Клер?» Я гнівно дивлюся на неї, але вона просто посміхається. «Хіба тобі не цікаво?» – «Ні», – відповідаю, та все ж кладу пальці на білий пластик. Рут також кладе свої пальці, однак нічого не рухається. Ми обидві дуже легко торкаємося планшетки, намагаючись слідувати правилам і не підштовхувати її. Відтак вона починає поволі рухатися. Кружляє, а тоді зупиняється на Г. Тоді пришвидшується. Е, Н, Р, І. «Генрі, – каже Мері Крістіна. – Хто такий Генрі?» Гелен каже: «Не знаю, та ти червонієш, Клер. Що то за Генрі?» Я просто хитаю головою, наче це і для мене таємниця. «Тепер ти, Рут». Вона питає (теж мені несподіванка), кому подобається. Дошка показує: Р, І, К. Я відчуваю, як вона підсуває планшетку. Рік – містер Мелоун, наш учитель природничих наук, який втюрився в міс Енґл, учительку англійської мови. Усі, крім Петті, регочуть; Петті також втюрилася в містера Мелоуна. Ми з Рут піднімаємося, а наші місця займають Лаура і Ненсі. Ненсі сидить до мене спиною, тому я не бачу її обличчя, коли вона запитує: «Хто такий Генрі?» Всі дивляться на мене, і стає дуже тихо. Я стежу за дошкою. Нічого. Як тільки я думаю, що в безпеці, та пластикова штучка починає рухатися. Може, просто знову напише «Генрі». Зрештою, Ненсі та Лаура нічого не знають про Генрі. Навіть я стільки про нього не знаю. З’являються літери: Ч, О, Л, О, В, І, К. Усі дивляться на мене. «Я не заміжня. Мені лише одинадцять». – «Але хто такий Генрі?» – дивується Лаура. «Я не знаю. Можливо, я ще його не зустріла». Вона киває. Всі спантеличені. Я спантеличена найбільше. Чоловік? Чоловік?