Изменить стиль страницы

– Усе?

– Так. Ну, про тебе я не розповідаю.

– Справді? А чому?

Здається, Клер намагається оборонятися.

– Ти – таємниця. Вони і так би не повірили мені. – Своїм конем вона заганяє мого слона у пастку і хитро мені посміхається. Споглядаю дошку, намагаючись знайти спосіб зняти її коня, чи забрати мого слона. Для білих ситуація вкрай напружена.

– Генрі, ти справжній?

Я трохи розгубився.

– Так. А яким ще я можу бути?

– Ну, не знаю. Примарним?

– Я звичайна людина, Клер.

– Доведи.

– Як?

– Не знаю.

– Слухай, я думаю, ти теж не доведеш, що справжня, Клер.

– Звичайно, доведу.

– Як?

– Я така ж, як інші люди.

– Але я теж такий же, як і інші. – Дивно, що Клер порушила цю тему. У 1999 році щодо цього ж питання ми з лікарем Кендріком втяглися у філософську позиційну війну. Кендрік переконаний, що я – передвісник нового виду людини, що відрізняється від теперішнього люду, як кроманьйонець від свого сусіда неандертальця. Я стверджую, що я – просто збій програми; нездатність мати дітей доводить, що я не можу бути відсутньою ланкою. Ми обурено цитуємо один одному К’єркегора та Гайдеггера. Тим часом Клер теж ставиться до мене з недовірою.

– Люди не з’являються і зникають так, як ти. Ти – наче Чеширський кіт.

– Ти натякаєш, що я – вигаданий персонаж?

Нарешті визначився з ходом: тура на а3. Тепер вона може забрати мого слона, та в результаті втратить королеву. За якусь мить вона розуміє це, і показує мені язика. Її язик неприємного помаранчевого відтінку від усіх тих чіпсів «Дорітос», які вона з’їла.

– Це змушує мене роздумувати про казки. Я маю на увазі, якщо ти – справжній, то чому казки не можуть бути реальними історіями? – Клер підводиться, все ще задумливо дивлячись на дошку, і трохи підтанцьовує, наче в неї загорілися штани. – Гадаю, земля стає дедалі твердішою, мої сідниці заніміли.

– Можливо, казки реальні. Або деякі моменти в них відбувалися насправді, а потім люди просто додумали дещо, знаєш?

– Наприклад, Білосніжка була у комі?

– І Спляча Красуня також.

– А Джек Бобове Стебло насправді був чудовим садівником.

– А Ной – старий дивак, що жив у плавучому будинку з купою котів.

Клер витріщається на мене.

– Ной з Біблії. Це не казка.

– А. Так. Вибач.

Я дуже зголоднів. У будь-яку мить Нел кликатиме дзвіночком на вечерю, і Клер буде змушена піти. Вона повертається за свою половину дошки. Коли Клер починає будувати пірамідку з переможних фігур, бачу, що інтерес до гри вона втратила.

– Ти ще не довів, що справжній, – каже дівчина.

– Ти теж.

– А ти сумніваєшся, що я справжня? – здивовано питає вона.

– Можливо, ти мені снишся. Може, я снюсь тобі. Можливо, ми існуємо в снах одне одного й кожного ранку, коли прокидаємося, все забуваємо?

Клер насуплюється і робить рух рукою, ніби хоче відкинути цю дивну ідею.

– Ущипни мене, – просить вона.

Нахиляюся і злегка щипаю її за руку.

– Міцніше!

Знову щипаю, так сильно, що залишаються білі та червоні сліди, які кілька секунд тримаються, а потім зникають.

– Тобі не здається, що я би прокинулася, якби спала? У всякому разі, я не почуваюся сплячою.

– Ну, я не почуваюся примарою. Або вигаданим персонажем.

– Звідки ти знаєш? Тобто якби я створила тебе, то не хотіла б, щоб ти це знав. Я просто не сказала б тобі, так?

Здивовано підіймаю брови.

– Може, Бог просто створив нас і Він не каже нам.

– Не кажи так! – викрикує Клер. – Крім того, ти ж не віриш у Бога. Правда?

Знизую плечима і змінюю тему.

– Я ж реальніший, ніж Пол Маккартні.

Здається, Клер стурбована. Вона складає фігури в коробку, акуратно розділивши білі та чорні.

– Багато кому відомо про Пола Маккартні, а про тебе знаю лише я.

– Але мене ти зустріла, а його – ні.

– Моя мама була на концерті «Бітлз».

Вона закриває кришку шахової дошки й простягається на землі, дивлячись на балдахін із молоденького листя.

– Це було на чиказькому бейсбольному стадіоні Коміскі-парк восьмого серпня 1965 року.

Тицяю пальцем у її живіт, вона згортається, мов їжак, хихикаючи. Після перерви на лоскотання та борсання, лежимо на землі, обхопивши руками свої животи; Клер запитує:

– А твоя дружина теж мандрує у часі?

– Ні. Слава богу.

– Чому «слава богу»? Гадаю, це було б цікаво. Ви могли б подорожувати разом.

– Одного мандрівника на сім’ю більш ніж достатньо. Це небезпечно, Клер.

– Вона хвилюється за тебе?

– Так, – ніжно відповідаю. – Хвилюється.

Цікаво, що Клер робить зараз, у 1999-му. Можливо, ще спить. Може, навіть не знає, що я зник.

– Ти кохаєш її?

– Дуже, – шепочу.

Ми тихо лежимо поруч, спостерігаючи за птахами, небом, деревами, що гойдаються над нами. Чую приглушене сопіння і, глянувши на Клер, вражено помічаю, як сльози течуть її лицем до вух. Сідаю, нахиляюся над нею.

– Що трапилося, Клер? – Вона просто хитає головою і стискає губи. Голублю її волосся, саджу її та притуляю до себе. Вона дитина, хоча з іншого боку, уже й ні.

– Що не так?

Вона так тихо відповідає, що я змушений просити її повторити:

– Просто я подумала, що, можливо, ти одружений зі мною.

Середа, 27 червня 1984 року (Клер тринадцять)

Клер: Стою у лузі. Кінець червня, пізній полудень. Через кілька хвилин треба буде вмиватися перед вечерею. Температура спадає. Ще десять хвилин тому небо було мідно-блакитним, над лугом стояла нещадна спека, все мовби викривилось під великим скляним ковпаком; під нестерпний гул комашиного хору спека поглинає решту звуків. Сиджу на крихітному місточку, спостерігаю за водомірками, що ковзають поверхнею спокійного невеличкого ставка, і думаю про Генрі. Сьогодні Генрі не буде. Наступна зустріч – через двадцять два дні. Зараз стало прохолодніше. Генрі спантеличує мене. Практично все своє життя я не сприймала Генрі як щось особливе. Тобто хоча Генрі – таємниця і тому це автоматично захопливо, Генрі ще й диво, бо мені тільки недавно відкрилося, що більшість дівчат не мають такого Генрі або просто всі мовчать про це. Підхоплюється вітер, шелестить висока трава, і коли заплющую очі, здається, мовби шумить море (якого я ніколи не бачила, хіба по телевізору). Коли розплющую очі – небо жовте, а потім зелене. Генрі каже, він приходить з майбутнього. Маленькою я не робила з цього проблему, бо не мала жодного уявлення, що це могло означати. Тепер мені цікаво, чи це означає, що майбутнє – місце, куди можна піти; тобто потрапити туди іншим шляхом, а не просто дорослішаючи. Цікаво, чи може Генрі взяти мене в майбутнє? Ліси почорніли, дерева хиляться з боку в бік, згинаються. Стихає гул комах, вітер згладжує все, вилягає трава, скриплять і стогнуть дерева. Боюся майбутнього; воно – мовби велика скриня, наповнена таємницями, чекає на мене. Генрі каже, що знає мене в майбутньому. Величезні чорні хмари з’являються з-за дерев. Вони так раптово зринають, що я починаю сміятися, бо вони нагадують ляльок-маріонеток, що, крутячись, усе ближче й ближче наближаються до мене; от уже чути затяжний низький гуркіт грому. Раптом усвідомлюю, що стою посеред лугу, де все аж пригнулося до землі, тож лягаю, сподіваючись, що залишусь не помічена грозою, яка неминуче починає вирувати. Лежу на спині, дивлячись угору, коли з неба полилася вода. Мій одяг умить намокає, і я раптом відчуваю, що Генрі тут; жадаю, щоб він був тут, пригорнув мене, й одночасно мені здається, що Генрі – дощ, а я одна, і я хочу його.

Неділя, 23 вересня 1984 року (Генрі тридцять п’ять, Клер тринадцять)

Генрі: Я на галявині, у долині. Ще досвіток, якраз перед світанням. Пізнє літо, всі квіти і трави сягають моїх грудей. Холодно. Я один. Блукаю посеред трав і знаходжу коробку з одягом. Відкриваю її, там сині джинси, біла оксфордська сорочка та шльопанці. Раніше цього одягу я не бачив, тому поняття не маю, в якому часі тепер. Клер також лишила мені чим перекусити: бутерброд з арахісовим маслом і желе, ретельно загорнутий в алюмінієву фольгу, яблуко та пакетик чіпсів «Джей». Може, це один зі шкільних обідів Клер. Схиляюся до того, що нині кінець сімдесятих або початок вісімдесятих. Сідаю на камінь, їм і почуваюся набагато краще. Сонце встає. Весь луг блакитний, відтак помаранчевий, рожевий, тіні видовжуються, скоро настає день. Жодного сліду Клер. Заповзаю на кілька футів у зарості, згортаюся калачиком на землі, хоча вона й мокра від роси, і засинаю.